Коли надвечір чути звуки дзвінні,
Вони, кого птахами нарекли ми,
Розкрилені небесні пілігрими,
Зникаючи в осінній далечіні,

Зовуть у горні гони. В цю хвилину
Я снитиму їх долею сяйною.
Спинився час, і мерхне сад за мною.
Я в позахмарні хлані з ними лину.

Та продимає розпадом до дрожу.
Дроздовий квиль на голій гілці гине.
Трухло вкриває ржаву огорожу,

Блакитні айстри через мить поглине,
Немов дітвору, до життя не згожу,
На вітрі умирання самотинне.