Із небуття правічності текла,
І спека відбивалася у плині,
Точився час повільно, по краплині,
І кожна з них торкалася тепла,

І птах ширяв у білій височіні,
І тінь його завмерлого крила
На плин лягала, і вода несла
Не тінь саму, лише відбиток тіні.

Оту спекотну споконвічну мить,
Оту густу, повільну крапелину,
Завмерлу в білім просторі юги,

Ріка несла крізь темряву століть,
І вже не чути нам отого плину,
І в безмірі зникають береги.