що ж ходімо по розпеченому гравію
ці надозерні городи й будиночки —
сумовитий симбіоз красивого й корисного
де гостро пахне водою зів’ялою
розсадою й добривами
де поодинокі півонії
творять неподільне ціле з кропом
і тонколезою цибулею
де опудала в картатих сорочках
тільки вгадуються
за кущами бузини і чайної ружі
а в придорожній смузі дедалі більшає
сивих кульбаб в оточенні жовтих…

на дні твого візочка супокій
знаю тебе не цікавлять ці спалахи
врожайної благодаті —
ці надозерні фільварки
й межові поділки з колючого дроту
знаю велика тиша
зійшла на тебе нині
та все ж ходімо в напрямку тенісних кортів
повз руїну водяного млина з тінню авіабомби
повз братську могилу ста тисяч розстріляних
в напрямку стадіону й луна-парку
повз маленьких землевласників
що визбирують ранню і рясну полуницю
анітрохи не дивуючись
такій невблаганній земній родючості
поклонімся ж кожній кровинці минулого
так так сину мусимо бути вдячними
що є в житті ця прогулянка і спека
що стоїмо удвох на містку
ще й спостерігаємо
найдивовижніше:
скажімо оті вершечки слизького каміння
під прозорою плівкою води в рівчаку…