Сьомий номер їде в бік Личакова,
проз Петра й Павла до кладовища.
Ти яснієш, мов корона макова,
і на мене світить зірка віща.

Антикварне рейками вистукує
у заметах білих, як у плесах,
сьомий наш притулок на колесах,
і замерзле слово стало мукою.

Попри піших з пізніми собаками
опівнічне котимось окремо,
потойбічні лампи, наче бакени,
ми холодні вікна вперто тремо,

ніби щось одне удвох побачити
хочемо й не встигнемо сьогодні:
сніг іде, щонайбіліші башти,
шкіряна гармоніка вагонів…

І немов над коліями долі я
б’юсь чолом. Невчасна й непозбутня!
Два життя, розімкнутих, мов колія,
і лютнева ніч, як темна лютня.

Може, й не від того, що погойдує,
на кінцевій стане трохи гірко:
щось велике діється з погодою.
Сходимо на землю, пасажирко…