Господар хмизу й трощеного скла,
Волога згадка всохлого коріння,
Заблудла птиця, пісенька осіння,
Що в неї в горлі водорость мала, —

Над ним води холодна вагота,
В його очах зелене сонце мерхне.
О незранима колихка поверхне!
О нетривка без напису плита!

В нічній пустелі дитинча самітне.
З води у безмір голос тихо квітне,
І звуки тінню линуть по воді, —

Нечутна тінь маленьке місто вгорне,
Крізь небуття відчужене і чорне
Вдивлятимуться очі молоді.