Іду — немов траву чиюсь толочу —
отак мені. Не погляд і не зойк
з гущавини. Та озирнутись хочу,
поглянути на слід бодай разок.
Не видно сліду. Не крадуться тіні.
Ніхто не скочить і — по рукоять!..
Але я знаю: є ще пси осінні —
Вони мене почули і не сплять.
Не виють. Не печуть небесні схили.
Отари не женуть — то відійшло.
Верхи їх відпустили й побіліли —
вже був мороз. Вже вкуталось село.
Вже все забуто!
Згризено в гонитві!
А що насподі — чорне і круте,
аж крутить листям буковим на вітрі,
аж менша псота кумельгом іде!
Їх спини жовті, їх зіниці білі.
Їх лапи відігріті у золі.
Їх ґазди мокрі в тихому похміллі.
Їх зорі вічні, їх ґаздині злі…
А ти ідеш — печаль чиюсь толочиш.
В ногах чиїхось часом, як щеня,
заскімлиш…
Часом озирнутись хочеш,
немовби хтось тебе наздоганя.
Був такий день, коли не можна нічого тягти з лісу, бо прилізе гадина додому. Були такі слова…
Читати далі »
Ти мусиш танцювати аркан. Хоч раз. Хоч раз ти повинен відчути, як тяжко рветься на цій землі…
Читати далі »
Ти мені сказала, що три дні тому між літаючого листу бачила смереку на груні: на боках — від моху — попелисту…
Читати далі »
Дерево тремо об дерево, доки не народиться вона. Вона помирає тільки раз, тому бережемо її…
Читати далі »
А вовну її першу повезли в бесагах за море, і другу її вовну в тих бесагах за море повезли…
Читати далі »