Раз бабуся в піст великий
Сиділа сама.
"Ніхто, — дума, — не побачить,
Нікого ж нема.
Відламаю шмат ковбаски
Та тихенько з’їм".
Раптом блискавка як блисне!
Як торохне грім!
Затряслися стіни й стеля,
Загойдався світ.
В хаті смаленим запахло —
Загорівся дріт…
— Милий боже, — шепче баба, —
Хати не спали!
То ж до чого бузувіри
Бога довели.
Милосердним був, ласкавим
У старі часи,
А тепер готов убити
За шмат ковбаси.