А. Самойленку
Не одцвітає сад,
і зеленіє рута.
Згадалася мені
мелодія забута.
Для зрілої душі
вмить принесла обнову.
Від матері я чув
її співучу мову.
І пісня ожила
про три криниці в полі,
про нелегку любов,
про три дівочі долі.
Я сам її співав
і нею жив роками.
А нині спалахнув –
і серцем, і думками.
Вона мов не вона –
болюча і вразлива.
То спекою війне,
а то впаде, як злива.
Здається, меж нема –
така жива, розкута.
Не одцвітає сад,
і зеленіє рута.
Я весь чуттями там –
в краю льонів, живиці.
О, ще не раз прийду –
напитися з криниці.
Чорнобривців насіяла мати у моїм світанковім краю. Та й навчила веснянки співати про квітучу надію свою…
Читати далі »
Любити жінку – відкривати світ, де святом зацвітає все буденне. Любити жінку – цілувати слід, де йшла вона і думала про мене…
Читати далі »
Священного братерства хліб несу, немов ужинок з поля. Не одцвітае серця цвіт, не заростає братства слід…
Читати далі »
Тихе батьківське поле за поліським селом розляглось. Все чекає когось, не діждеться когось…
Читати далі »
Я надумав малювати ліс, що з дитинства марився мені, Трави і дерева переніс – хай собі цвітуть на полотні…
Читати далі »