Я не вмію прощатись,
мені важко прощатись з тобою, Праго,
як закоханому з любов'ю.
В надвечір'ї твоєму,
у бузковому присмерку
я дивитимусь на Градчани,
як хлопчисько вчарований.
Потім буду повторювать
мову парків, і вулиць,
і мелодію празьких незмовкаючих дзвонів.
А крізь дзвони
із Вишеграда голос Незвала я почую.
Обізвуся на тужний голос,
що поети лишають людству.
І стоятиму на Вишеграді,
де живуть трудолюби одвічні,
що й по смерті говорять.
Де конвалії з усієї Чехії
цвітуть на могилі Махи.
А звідси – рукою подати –
я піду на Петржін, замріявшись,
де вінок сплітав Карел Маха
і мріяв, що цвітом воскресне.
і не буде з життям прощатись.
Так і я не вмію прощатись,
розлучатись з тобою, Праго.
Я у мріях вертаюсь до тебе, –
щастя – двічі в життя повертатись.