І

Було замало стріл в сагайдаку,
В пожухлім небі — лебедів замало.
Невтомна кінокамера знімала
На плівку часо- й просторотривку
Серпневий день, мене в серпневій днині
І мій напівпорожній сагайдак,
І небеса без лебедів, і як
У жовтій млості достигають дині,
Увічнені віднині, а відтак
Знімала кінокамера: слимак
Під сонний вітер підставляє роги
Струмка холодний дотик до руки,
Тебе, твої сповільнені ковтки,
І руку, повну щастя і знемоги…

ІІ

Пішли сніги. Іще до тих снігів,
Немов до дня народження, не звикли.
Приглушені вечірні мотоцикли
У тих снігах втрачали денний гнів,
Сумирлива, спокійна білина
Вкривала мотоцикли празниково,
Молитвою звучало кожне слово,
Обличчя, що дивилося з вікна,
Було лицем святого, біла цнота
Вертала до вечірньої землі,
Мов до землі своєї журавлі
Летять з країв, де спокій та спекота,
Вітрильниками білими гілля
Пливло повільно поміж тротуарів,
Уже ніхто, здавалося, не старів,
І молоділа в сутінках земля,
Здавалось, не постаріють повік
Оці дерева урочисті й сильні…
Лиш за малим віконцем божевільні
Чомусь ридав скорботно чоловік.