В кімнаті з вікнами на весну
цвітіння вечорове в’яне.
Я у теплі твоєму скресну,
зерно, просвітлене і тьмяне,
найзолотіша із піщинок!

Я над тобою. Твій спочинок —
немов рівнина… Ось ти спиш,
і ми удвох в оселі тиш.
Не сколихну тебе, мій сину.

Ця сутінь кольору ожин.
Тобі з густих і частих жил
вигойдую галузку синю.

І так чатую, дерев’яне
своє крило відклавши вбік.
До тебе плинуть версти рік,
ідуть ліси, мов каравани…

(І вчасні проліски зійшли
з підвалин снігу та золи…)

А ми укриті, мов корою.
Повиті присмерком повіки.
Як ти шумів моєю кров’ю!
Ти народив мене навіки,
мій сину,

смерте і надіє!

Мій березневий, на вустах

твоїх —

мій подих. Ти ще трохи птах.
Впізнай мене, коли стемніє.