Їх так обтяжило чекання
моєї смерті, — позникали —
заледве півень крикнув зрання —
мої апостоли Петри, —
мені на шкоду існування.
Та попри все я жити смію,
о ні, хвалитися не хочу —
я не живу, а животію, —
та гордо кров моя несе
мою засмучену надію.
Хоч як — аби лиш тільки бути,
хоч як — аби лиш існувати,
нехай змарнів, нехай забутий,
аби лиш, смерте осяйна,
твоїх обіймів не відчути.
Хай хтось хвилини отакої
і лоно матері, і небо
кляне, ображений судьбою,
та я тримаюсь за життя,
та я кричу йому: EVOE!