Сім годин уночі, сім років неспання:
граючи сокирами,
ти лежиш у затінку сторч поставлених трупів
— о дерева, яких ти не зітнеш! —
в головах розкіш умовчання,
убозтво слів у ногах,
ти лежиш, граєш сокирами —
й нарешті зблиснеш, як вони.
Сім годин уночі, сім років неспання:
граючи сокирами,
ти лежиш у затінку сторч поставлених трупів
— о дерева, яких ти не зітнеш! —
в головах розкіш умовчання,
убозтво слів у ногах,
ти лежиш, граєш сокирами —
й нарешті зблиснеш, як вони.
— Їдеш ти на „Енеїду”? — Я? Чи їду? Е, не їду. — Їй сказав — їй-бо, не їдеш? — Я сказав їй, бо не їдиш…
Читати далі »
Повзли втікачі, де будяччя, де поле, Де трави ядучі, де пустки холодні, — У час, коли місяць, німуючи, коле — Мов буйвіл рогами — прачорні безодні…
Читати далі »
У вранішню тишу б’ються крила птахів. Самотній голос. Самотня зірка…
Читати далі »
І ось тепер, опанувавши ноти, Вслухаюсь я в свій посивілий спів, Свій голос чую — плетениці слів, Мов квіти в серпні, жухлі від спекоти…
Читати далі »
…і щастя це — хвилини півтори. Склепивши очі, тихо повтори: околиця… напівзабуті лиця… овече хутро… сині хутори…
Читати далі »