Думав я ту весну
зупинить, зберегти,
у якій ще і нині
з'являєшся ти.
У якій неодцвітно
сяє личко твоє
і спокою мені,
наче хміль, не дає.
Там розкотистий грім
мов у серці гримить,
там не день – кожен рік мій
зринає за мить.
Я не владен спинити,
приборкати їх,
тільки голос відлунює
в скронях моїх.
Тільки болем болючим
в душі запеклось
все, що ревно плекалось
і чого не збулось.
Все, що в муках родилось,
бентежило кров...
Тільки ж я не зніму
з таємниці покров.
Не вернути весни,
не відкликати літ,
тільки спомин гіркий,
як невизрілий плід.
Не шукаю вини
ні в тобі, ні в собі,
повертаю на осінь,
не заплачу в журбі.
Микола Сингаївський
Думав я ту весну
Залиште коментар
Увага! Коментарі призначені лише для відгуків про твір та його обговорення і дозволені виключно українською мовою. Відгуки іншими мовами, без змісту, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, а також з необґрунтованою критикою будуть видалятися.
Cackle
Чорнобривців насіяла мати у моїм світанковім краю. Та й навчила веснянки співати про квітучу надію свою…
Читати далі »
Любити жінку – відкривати світ, де святом зацвітає все буденне. Любити жінку – цілувати слід, де йшла вона і думала про мене…
Читати далі »
Священного братерства хліб несу, немов ужинок з поля. Не одцвітае серця цвіт, не заростає братства слід…
Читати далі »
Тихе батьківське поле за поліським селом розляглось. Все чекає когось, не діждеться когось…
Читати далі »
Я надумав малювати ліс, що з дитинства марився мені, Трави і дерева переніс – хай собі цвітуть на полотні…
Читати далі »