Микола Хвильовий

Дорога й ластівка

У перспективі — дорога.

Праворуч, ліворуч — акварелі. Далеко — ліс. Дорога до лісу, а може, вбік. Дорога спокійно відходить, і на ній порожньо. Мабуть, скоро зажовтіє листя, і в небо засумує старий дуб. Старий дуб був колись біля нашої хати, в дитинстві. Я дивлюсь на дорогу, і вона веде мене за далекі гони. Покірно йду за нею. ...Колись була береза, зірвав листок і положив у книгу; книзі, здається, більш як сто літ, пожовкли навіть рядки. А в цій книзі лист із берези, пожовклий. (Може, берези вже й нема... А де згадка про автора столітньої книги з пожовклими рядками?) ...Дивлюсь на дорогу. На дорозі порожньо, і я думаю про небуття: коли дорога відходить, тоді щось відходить, кудись відходить.

...Потім згадую сливи.

Саме по цій дорозі везли колись сливи. Я був маленький і проав у тітки слив. Тоді вона дала мені жменю. Та не були то сливи. Було дитинство. ...На краєвиді купчаться хмари, збираються на вечір. Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тоді забуяє рослина. А в потопі (пам'ятаєте?) були голуби.

Біля вікна пролетіли голуби, фиркнули і зникли за величезним будинком. І каже голубка: — Дорога? — Каже голуб: — Дорога! Потім полетіли на площу Володарського і там сіли біля ратуші. ...Дивлюсь знов на дорогу. За нею, куди вона йде, іде суворість, може, жорстокість, може, сама смерть. Ну, і що ж? Хай ідуть: так треба. Але все-таки що з дорогою? І сказав голуб: — Дорога? — Сказала голубка: — Дорога!

По далекій дорозі пішла широка тінь. Проходили розпатлані хмари і погасили сонце. Коли пройшла тінь і сховала дорогу — дороги не було. Я впав на обніжок своєї мудрости й подумав з тоскою: — Дорога?

Але голуби не озивались.

Город шумів, кричали мотори, летіли будинки. Мій далекий сон (лебедине крило) розтанув над містом. ...Я надів кашкета й вийшов на вулицю.

II

Було тихо і темно. Раптом повіяв вітер. І закрутило, зашуміло в деревах. Був грім — то прийшла літня пахуча громовиця. Зірвало її, і помчалась вона на темну просторінь. ...А потім зашумів дощ. Вона шукала світло — — шукала, найшла, полетіла. Влетіла. Було чудове блискуче світло і тихо, без дощу. То була кімната. Сіла на шафі — спокійно, сухо, тепло. Але хвилювалась. її хвилювало звичайне світло — електрика. Тоді вона зірвалась і знову полетіла. І от — чотири оксамитових стіни. Ясно: вдарилась в оксамитову стіну і впала в фарфорову чаш;/. Назад! Назад! І — в клавіші! Пронісся мелодійний звук. А що вона?

...Ще раз у стелю розписану, а там в знемозі впала. Сиділа. Важко дихала. А її ніжки обгортав килим — то східний оксамитовий килим з

Турції. Певно, кімната була незвичайна — то була кімната в моїй уяві. ...А за вікном носився вітер, скиглили дерева, тривожно кричали гудки. Тільки ніч сміялась тихо, темно і лукаво. ..Так! Вона шукала вікна — вилетіти у вікно, у дощ, у ніч.

Але вікна не було.

А потім ще довго носилась по кімнаті. Знову падала в фарфорову чашу й билась у розписну стелю. Була в розпуці — її надто тривожило звичайне світло — електрика. ...Тоді в дощ заскиглили дерева, потім у дощ засміялись дерева. Чи чула вона, як сміялись дерева? Нічого не чула вона. Нічого! Нарешті — — вдарилась вона в срібну жирандолю і впала на оксамитовий турецький килим. зідхаючи востаннє (вона розбилась на смерть), хилила голівку від світла й шукала очима — — вікно. Вікна не було. І вона вмерла. ...А за вікном стояла ніч і тихо, темно і лукаво усміхалась.

За десять хвилин світало. За годину я увійшов у кімнату. Вже ночі не було. Пройшла громовиця, пройшов дощ. Підводилось сонце. Пахло сонцем, пахло життям. Я зідхав глибоко й високо підвів голову. ...Потім узяв її за крильця, зневажливо подивився на крильця й кинув її в помийну яму, де рились бродячі міські пси. То була ластівка.

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Микола Хвильовий»