Випав сніг, імлисто. Вже місяць
чи два відтоді, як осінь під чернечою рясою
вістку принесла й мені, листок з українських схилів:

„Уяви, що тепер утисячне зима настає і тут,
в краю, де тече широченний потік:
Іакова кров небесна, благословенна сокирами…
О лід неземної червоності — бреде їхній гетьман з усією
ватагою в мерхнучи сонцях… Дитинко, ах, та хустина,
щоб запнутись мені, коли від шоломів блискіт,
коли брила, рожева, тріщить, коли
снігом порошіють кістки
твого батька, гине під копитами
пісня про кедри…
Хустину, хустинку, хоч би й вузьку, щоб я зберегла
тепер, коли ти вчишся плакати, коло мене
тісняву світу, який ніколи не зеленітиме, дитинко моя,
твоїй дитині!”

Осінь, мамо, кров’ю мене струмила, сніг мене пік:
шукав я своє серце, щоб плакало, — знаходив, ах, подих літа.

Був він, як ти.
Сльоза прийшла. Ткав я хустинку.