Михайлові Баландюку
Засніжені вікна цілують синиці,
і дихає інеєм срібне гілля.
І чути, як легко зітхають криниці,
як сил набирається отча земля.
І я тут мужнів,
не блукав манівцями,
а соки землі по краплині вбирав.
Вона ж і з-під снігу війне чебрецями
і душу збентежить настоями трав.
Стрічаю зорю, ідучи до криниці,
а там джерело незамулене б'є.
Засніжені вікна цілують синиці,
торкаючи крильцями серце моє.
Чорнобривців насіяла мати у моїм світанковім краю. Та й навчила веснянки співати про квітучу надію свою…
Читати далі »
Любити жінку – відкривати світ, де святом зацвітає все буденне. Любити жінку – цілувати слід, де йшла вона і думала про мене…
Читати далі »
Священного братерства хліб несу, немов ужинок з поля. Не одцвітае серця цвіт, не заростає братства слід…
Читати далі »
Тихе батьківське поле за поліським селом розляглось. Все чекає когось, не діждеться когось…
Читати далі »
Я надумав малювати ліс, що з дитинства марився мені, Трави і дерева переніс – хай собі цвітуть на полотні…
Читати далі »