На кичері – хата одна.
В хатині тій – жінка одна.
За хатою – грядка і паша.
Є старші на світі жінки,
маленька вона, без руки,
самотня, здається, найстарша.
Не так вже багато їй літ,
а ходить вона, заки світ,
минаючи кичеру лису,
до каменя в гущавині
й потоку у зворі на дні –
несе вона їсти до лісу.
На камені тому сидить,
з потоком отим гомонить,
а їжу під камінь поклала.
Там суджений жив і живе,
а суджений не відірве
ту руку, що їсти давала.
Печеру зірвав динаміт,
кричала тоді з-під чобіт,
хитає тепер головою.
Потік з-під каміння тече,
торкає безкриле плече
зарослою мовби щокою.
…У лісі на дальнім верху
стоїть вона в синім снігу,
шукає якусь хворостину
й шепоче, розлючена вкрай:
“Віддай рукавицю, віддай!..”
І сварить когось, як дитину.
Був такий день, коли не можна нічого тягти з лісу, бо прилізе гадина додому. Були такі слова…
Читати далі »
Ти мусиш танцювати аркан. Хоч раз. Хоч раз ти повинен відчути, як тяжко рветься на цій землі…
Читати далі »
Ти мені сказала, що три дні тому між літаючого листу бачила смереку на груні: на боках — від моху — попелисту…
Читати далі »
Дерево тремо об дерево, доки не народиться вона. Вона помирає тільки раз, тому бережемо її…
Читати далі »
А вовну її першу повезли в бесагах за море, і другу її вовну в тих бесагах за море повезли…
Читати далі »