Виднокіл розхитала юга,
І зотліли знебарвлені рядна.
Полуднева спекота нещадна
На розпечене горло ляга.
І осліплого птаха політ,
І спекотою спалений ранок,
І знесилені порухи бранок,
Від яких відмовляється світ.
Спеку птахові в очі налито.
У пустелі висиджує літо
Недолугих сліпих пташенят.
Пташенята вигнань невидющі
Полишили свої шкаралущі,
І натішився бранками кат.
— Їдеш ти на „Енеїду”? — Я? Чи їду? Е, не їду. — Їй сказав — їй-бо, не їдеш? — Я сказав їй, бо не їдиш…
Читати далі »
Повзли втікачі, де будяччя, де поле, Де трави ядучі, де пустки холодні, — У час, коли місяць, німуючи, коле — Мов буйвіл рогами — прачорні безодні…
Читати далі »
У вранішню тишу б’ються крила птахів. Самотній голос. Самотня зірка…
Читати далі »
І ось тепер, опанувавши ноти, Вслухаюсь я в свій посивілий спів, Свій голос чую — плетениці слів, Мов квіти в серпні, жухлі від спекоти…
Читати далі »
…і щастя це — хвилини півтори. Склепивши очі, тихо повтори: околиця… напівзабуті лиця… овече хутро… сині хутори…
Читати далі »