Галина Паламарчук

вже апогей відьомських шабашів

вже апогей відьомських шабашів
позаду. І жах в очах, і камінь на душі.
Ранкова прохолода йде од саду.
Ще борюкаються в бадиллі гади,
в ногах шиплять, звиваючись, вужі,
гарчить котяра — дибки шерсть червона,
і в падло дзьобом цілиться ворона,
і сам чи не найстарший сатана
в пориві незворотне побороти
явив усю глибінь гріха й мерзоти,
і дрібно, й срібно крутиться вона,
і бісером, і лестощами, й злотом,
і дівкою, і «пушкою», й болотом, —
та вже душі відкрилось, що пора…
І даленіє гавкіт, блякнуть кадри,
як при освітленні в кінотеатрі,
хоч декорація все та ж, стара.
Уже за північ. Вже, либонь, по третій.
Бог дасть води розтерзаній планеті,
страхи й наслання звіються, як дим.
Ніч пронизав могутній імпульс ранку.
І ти сидиш розтерзана на ґанку,
і хтось ласкавий подає води.

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені лише для відгуків про твір та його обговорення і дозволені виключно українською мовою. Відгуки іншими мовами, без змісту, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, а також з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle