Все рідше друзі дивляться услід.
Все рідше їм болить благополуччя.
Чиє життя — яскраве, як болід,
освятиться з Тарасової кручі?
Кому із нас судилося дійти
до рубежа двадцятого сторіччя?
Заплутані у сітях суєти,
з роками зустрічаємося рідше.
Все рідше дожидаємось листів.
Все правильніше хочемо прожити:
аби від їжі угинався стіл,
аби хороший заробіток, житло…
Ще скільки тим омріяних “аби” —
мішеней недалекого прицілу?
Балкончики. Мансарди. Голуби.
Кав'яреньки і сквери провінційні.
Відчуженість, сонливість, марнота…
Так — наче поза простором і часом,
зітхаючи, розмінюєш літа,
у черзі за морозивом і квасом.
Невже було покликання? Протест?
Дороги непроторені, тернисті?..
Читає диктор традиційний текст.
Транслюються в ефір останні вісті.
Старий учитель. Все обличчя в шрамах. Худий і безпорадний до жалю. У нього був потертий жовтий ранець, і старомодний сірий капелюх…
Читати далі »
Ковток повітря. Ще один ковток. Звичайний. Звичний. Може, не останній. Земля зробила ще один виток навкруг осі, біля космічних станцій…
Читати далі »
Дощ іде. Субота. Суєта. Поїзд зупиняється у Галичі. У житті з'являються прогалини, і німує слово на устах…
Читати далі »
Містерія… Це таїнство життя? Чи тільки реквізити балаганні, для зручності загорнуті у стяг високого і чистого кохання…
Читати далі »
Я так люблю твої листи — і сумовиті, і лукаві. Ні в одержимості, ні в славі не відчуваю повноти…
Читати далі »