Воду струсити з долоні і довго дивитись,
як розсипається в прах непідкорена глина,
як між дерев пожовтілих зривається вітер
і розтинається небо крилом журавлиним.
Мовчки зібрати уламки посудин колишніх.
Мовчки устати з-за круга — ніхто не побачить.
Раптом відчути самотність свою, окремішність,
недовговічність своєї щоденної праці.
Фарби і пензлі… І полум'я дихає рівно.
Ще не померло. Іще не забуло про спалах.
Ваза музейна… На ній молоденька царівна.
Хто вона? Звідки? Чи й справді колись царювала?
Де вони, люди, що звалися плем'ям етруським?
Тільки череп'я… Ні згадки по них, ані пісні.
Скільки життів пронеслось по гончарному крузі!
Скільки прозрінь, одкровень проявилось запізно!
Воду струсити з долоні і витерти руки.
Довго мовчати. Дивитись на полум'я сумно.
І відчувати тепло побратимів по кругу —
там, між уламків чужих старовинних посудин.
Старий учитель. Все обличчя в шрамах. Худий і безпорадний до жалю. У нього був потертий жовтий ранець, і старомодний сірий капелюх…
Читати далі »
Ковток повітря. Ще один ковток. Звичайний. Звичний. Може, не останній. Земля зробила ще один виток навкруг осі, біля космічних станцій…
Читати далі »
Дощ іде. Субота. Суєта. Поїзд зупиняється у Галичі. У житті з'являються прогалини, і німує слово на устах…
Читати далі »
Містерія… Це таїнство життя? Чи тільки реквізити балаганні, для зручності загорнуті у стяг високого і чистого кохання…
Читати далі »
Я так люблю твої листи — і сумовиті, і лукаві. Ні в одержимості, ні в славі не відчуваю повноти…
Читати далі »