Ти досі світишся.
   Ти світишся й минаєш.
А я собі дивлюся звіддалік,
як непокірним голови стинають
царі, султани, принци, королі.
І так мені безрадісно і гірко,
що тільки пісня душу обпече,
я бачу, як здирають з тебе шкіру
і очі виколупують мечем.
А ти стоїш, уста зціпивши міцно, —
не відречешся отчої землі.
І тільки нервів струмені залізні
ржавіють від невиплаканих сліз.
Куди тобі подітися? Довкола
галерами збурунена ріка.
І незабудки, і пшеничний колос,
і краплі зливи в тебе на щоках.