Павло Мовчан

Посутеніло. Захід золотивсь.

Посутеніло. Захід золотивсь.
І дня краєчок відбивало море,
і заганявся стрімко кипарис
клинчастим вістрям в небо ще прозоре,
де різавсь тонкозубий молодик
і лет вечірній знижувала качка.
І я від болю прикусив язик,
відчувши в серці карбівну позначку:
минулося так, наче й не було
ні зустрічі, ні друга, ні розмови,
ні спогадів, ні чаю за столом!
Які ж ми, друже, давні часолови!
Минувшина зотліла мов шнурок, —
дрантивого часу не зав’язати,
підошви ріже сутінний пісок,
і з кожним кроком боляче ступати…
Постоїмо при березі сумні,
поглянемо на місячну доріжку:
віднайдемо із-поміж давніх днів
отой один, мов камінь на обніжку,
яким життям поділено було
на те, що в нас, і те, що вже забуте…
Та пам’ять не протерти, наче скло:
її ущертно заливає сутінь…

1986