Ніч велика, велика, велика!
Прагну голос роздмухати криком,
але бракне повітря мені.
Задихаюсь в нічній німотні —
гуконути нікого не можу —
глухота подовкіл зловорожа.
І страшна не війна — прокидання:
раптом в шибці не буде світання.
І надворі пітьма, як у сні, —
чи то ніч, наче пам’ять війні?
Та свідомість давно не дрімає,
обіймає сирітство безкрає:
я не сплю, ти не спиш біля мене,
очі втупивши в сутінь студену.
І по тому, як дрібно тремтиш,
відчуваю: беззвучно кричиш…
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »