Побратимові Віктору Корніяці, геологу
Коли повз могилу Піддубного
Ми свій карбували крок,
Чи відали ми, чи думали,
Що друг наш сягне зірок?
Що я ще відкрию завтра
Свій берег у скіфській млі?
Що ти зазирнеш у надра
Трьох континентів Землі?
А шлях наш лежав не просто —
Які ми долали вали!
Ми вийшли не вельми зростом,
Бо надто багато несли.
Та наші діяння і думи
Такий обійняли зміст,
Що всі ми сьогодні — Піддубні,
Бо кожен до себе доріс.
І ти, наш малий партизане,
Що в сім уже бачив смерть,—
Ти врівень із ним так само,
А може, і вищий на чверть.
Нам зовсім гіпербол не треба,
І наше безсмертя — не сни:
Дивися — чубами у небо
Вже наші вростають сини.
То не лебеді кричали, Не сполохані зигзиці. То ловили яничари Українок білолицих…
Читати далі »
Коров’як на могилі і тирса. Над могилою небо як дзвін. Щирим золотом степ цей світився, Казанами і чашами цвів…
Читати далі »
Неначе йду, а ти за мною вслід — Бігом, бігом, спіткнулася, упала!.. А я й не втямлю, чи палає глід, Чи ватри на узліссях на Купала…
Читати далі »
Піла скрипка, гикав бубон, Сонцем квітла флейта. Сакс надутий товстогубе Ледь за ними плентав…
Читати далі »
Щоб знало межі недолуге бидло Й сиділо мовчки, підле, на цепу, Мене на пострах видовбали ідолом І високо поставили в степу…
Читати далі »