Присвята Ліні Костенко
Як він ішов!
Струменіла дорога,
Далеч у жадібні очі текла.
Не просто ступали -
Співали ноги,
І тиша музику берегла.
Як він ішов!
Зачарований світом,
Натхненно і мудро творив ходу -
Так нові планети грядуть на орбіти
З шаленою радістю на виду!
З шаленим щастям і сміхом гарячим,
З гімном вулканним без музики й слів!
Як він ішов!
І ніхто не бачив,
І ніхто від краси не зомлів.
В землю полускану втюпився кожен,
Очі в пилюці бездумно волік...
Раптом -
Шепіт поміж перехожих:
— Що там?
— Спіткнувсь чоловік...
Одні співчували йому убого,
Інші не втримались докорять:
— Треба дивитись ото під ноги,
Так можна голову потерять...
Трохи в футбола пограли словами,
Обсмакували чужу біду.
А він знову йшов.
І дивився прямо.
І знову
Натхненно творив ходу!
Ти знаєш, що ти — людина? Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина…
Читати далі »
Де зараз ви, кати мого народу? Де велич ваша, сила ваша де? На ясні зорі і на тихі води Вже чорна ваша злоба не впаде…
Читати далі »
Можна вірить другові чи милій, Марить наяву чи уві сні, Білизну червневих ніжних лілій Заплітать букетами в пісні…
Читати далі »
Минуле не вернуть, не виправить минуле, Вчорашне — ніби сон, що випурхнув з очей…
Читати далі »
Немає смерті. І не ждіть — не буде. Хто хоче жить, ніколи не помре. І будуть вічно веселитись люди, І танцювать дівчата в кабаре…
Читати далі »