Яків Щоголів

Осінь

Висне небо синє,
Синє, та не те;
Світе, та не гріє
Сонце золоте.

Оголилось поле
Од серпа й коси;
Ніде приліпитись
Крапельці роси.

Темная діброва
Стихла і мовчить;
Листя пожовтіле
З дерева летить.

Хоч би де замріла
Квіточка одна;
Тільки й червоніє,
Що горобина.

Здалека під небом,
В вирій летючи,
Голосно курличуть
Журавлів ключі.

Все, що зеленіло,
В’яне й умира;
Умира безслідно, —
Та воно й пора!

Квітці хоч і осінь,
Так і літо є;
Людям же й без літа
Осінь настає.

Жалко не того, що
Смерть собі бере
Знівечене роком
Хворе та старе;

А того, що й мічну
Силу і красу
Ломе, як билину,
Суше, як росу.

1881

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle