Льюїс Керрол

Аліса в Задзеркальній країні

Дійові особи
(Розташування фігур перед початком гри)

Білі

Червоні

Фігури:
Близнюк
Одноріг
Вівця
Біла Королева
Білий Король
Дід
Білий Вершник
Близняк

Пішаки:
Стокротка
Гейха
Устриця
Лілі
Олень
Устриця
Гатта
Стокротка

Фігури:
Хитун-Бовтун
Тесля
Морж
Червона Королева
Червоний Король
Ворона
Червоний Вершник
Лев

Пішаки:
Стокротка
Гінець
Устриця
Півник
Троянда
Устриця
Жаба
Стокротка

Розділ І. Задзеркальний дім

Напевне відомо лише те, що біле кошеня до всього цього непричетне: в усьому винне чорне кошеня. Справа в тому, що стара кішка умивала біле кошеня протягом останньої чверті години і воно досить терпляче зносило це. Отже, як бачите, воно ніяк не могло бути причетним до цієї витівки.

Ось як Діна мила своїх кошенят: одною лапою вона наступала на вухо бідолашному малому, а другою мила його мордочку проти шерсті, починаючи від носа. Як я уже говорив, саме в цей час вона старанно вмивала біле кошеня, яке спокійно лежало і навіть пробувало мурчати. Без сумніву, воно розуміло, що все це робиться задля його ж добра.

Але чорне кошеня було вмите вже давно. Аліса сиділа, скрутившись калачиком у куточку великого крісла, і намагалася розмовляти сама з собою, хоч їй хотілося спати. Кошеня в цей час гасало за клубком вовни, яку Аліса намагалася перемотувати. Воно ганялося за клубком, доки той весь не розмотався. Усі нитки валялися на килимові, перекручені й заплутані, а кошеня поверх них ганялося за власним хвостом.

— Ах ти, шкода така! — скрикнула Аліса і, спіймавши кошеня, поцілувала його. Цим вона хотіла показати, що кошеня потрапило в неласку. — Справді, Діна не навчила тебе розуму! Треба було вчити, Діно, треба було! — додала Аліса, намагаючись говорити сердитим голосом, і з докором подивилася на стару кішку.

Потім вона підняла з підлоги кошеня і вовну, знову вмостилася в кріслі й почала мотати клубок. Робота, одначе, не дуже посувалася вперед, тому що Аліса весь час розмовляла з кошеням або сама з собою. Кошенятко дуже тихенько сиділо у неї на руках, вдаючи, що слідкує за її рухами. Воно іноді простягало лапку і злегка доторкалося до клубка, ніби хотіло показати, що охоче допомогло б Алісі, якби вміло.

— Ти знаєш, що буде завтра, Кицько? — почала Аліса. — Ти б здогадалася, якби була зі мною на вікні. Але ти не могла, бо Діна в цей час чепурила тебе. Я бачила, як хлопці збирали хмиз на вогнище. Для цього треба дуже багато хмизу, Кицько! Але зробилося так холодно і пішов такий сніг, що їм довелося припинити роботу. Не журись, Кицько, ми завтра подивимося на вогнище. — Тут Аліса намотала трохи ниток на шию кошеняті, тільки щоб глянути, як це йому личить. Справа скінчилася тим, що кошеня почало гратися, а клубок покотився, розмотуючись по підлозі.

— Ти знаєш, Кицько, я так розсердилась, — продовжувала Аліса, після того як вони знову зручно вмостилися, — коли побачила всі твої витівки. Мені хотілося відчинити вікно і викинути тебе на сніг! І треба було, шкода ти така! Може, скажеш, не шкода? Не перебивай мене! — провадила вона, погрожуючи пальчиком. — Я хочу перелічити всі твої провини. Номер перший: ти двічі нявкнула, коли тебе Діна вмивала вранці. Авжеж, не відмовляйся, Кицько, я сама чула. Що ти кажеш? — Вона вдала, що слухає кошеня. — Вона потрапила лапою тобі в око? Ти сама винна, нащо розплющила очі? Якби ти їх міцно заплющила, цього б не трапилося. Ну, досить виправдовуватися, краще слухай! Номер два: ти смикнула Сніжинку за хвоста, саме коли я поставила перед нею блюдечко з молоком. Що, ти хотіла пити, правда? А ти не поцікавилася, чи вона хотіла пити? Нарешті, номер три: ти щоразу розмотуєш клубок з вовною, аби я тільки одвернулась…

— Цілих три провини, Кицько, і за жодну з них ти ще не понесла кару. Знай, я збираю всі провини на наступну середу. Уяви собі, що мої провини теж будуть збирати! — продовжувала вона більше сама до себе, ніж до кошеняти. — Що вони будуть робити під кінець року? Гадаю, їм доведеться посадити мене до в’язниці в день розплати. Або, припустімо, так: за кожну провину мене залишають без обіду. В такому випадку, коли настане час розплати, мені доведеться залишатися без обіду разів п’ятдесят поспіль. Що ж, я не буду журитися за ними. Я скоріше згодна залишитися без обіду, ніж обідати.

— Ти чуєш, Кицько, як ліпить сніг у вікна? Він шарудить так ніжно і ласкаво! Ніби хтось цілує шибки знадвору. Цікаво, сніг, мабуть, кохає дерева і поля, якщо він так ніжно цілує їх. І він так щільно обгортає їх білим простирадлом, знаєш. Може, він говорить їм: «Спіть, любі, доки не прийде літо». А коли вони прокидаються влітку, Кицько, вони зодягаються в зелене і танцюють під вітром. О, як це гарно! — скрикнула Аліса і сплеснула в долоні. І, звичайно, упустила клубок вовни. — От якби це було так насправді! Ліс восени справді немов сонний, коли жовтіє листя.

— Кицько, ти вмієш грати в шахи? Не смійся, люба, я запитую цілком серйозно. Адже коли ми грали останнього разу, ти дивилася так, ніби все розумієш. І коли я сказала «Шах!», ти замурчала. Це був хороший шах, Кицько, і я, безумовно, виграла б, якби той паскудний кінь не заліз серед моїх пішаків. Кицько, люба, уяви собі…

Якби я тільки міг розповісти хоч половину того, що Аліса починала зі своїх улюблених слів «уяви собі». Лише напередодні вона довго сперечалася з сестрою, і все через те, що вона почала: — Уявімо собі, що ми королі та королеви. — Її сестра, яка любила в усьому точність, заперечила, що це неможливо хоча б тому, що їх усього двоє.

Аліса змушена була врешті поступитися:

— Ну, добре, ти будеш одною з них, а я буду за всіх інших.

А одного разу вона геть перелякала свою няню, зненацька крикнувши у неї над вухом:

— Нянечко! Уяви собі, що я голодна гієна, а ти — кістка!

Але ми відхилилися від розмови Аліси з кошеням.

— Уяви собі, що ти, Кицько, Червона Королева! Розумієш, мені здається, що, коли ти сядеш і складеш передні лапки, ти будеш дуже схожа на неї. Ану спробуй, будь розумною Кицькою! — І Аліса взяла зі стола червону королеву і поставила її як зразок для наслідування перед кошеням. Але з цього нічого не вийшло, головним чином, як сказала Аліса, тому, що кошеня не хотіло складати лапки. Щоб провчити його, вона піднесла його до дзеркала, показуючи, яке воно було погане. — Якщо ти зараз же не зміниш своєї поведінки, — додала вона, — я виставлю тебе в Задзеркальний дім. Як тобі це сподобається?

— А зараз, якби ти слухала, Кицько, і не базікала так багато, я б тобі розповіла все, що думаю про Задзеркальний дім. По-перше, там є кімната, яку видно в дзеркалі. Вона така самісінька, як наша вітальня, але все там навпаки. Я бачу всю її, коли забираюсь на стілець, всю, крім невеликої частини позаду каміна. О! Мені так хочеться побачити і ту частину! Мені так хочеться дізнатися, чи топиться у них взимку. Адже це не можна взнати, розумієш… Хіба що коли у нас топиться і дим потрапляє туди теж… Але, може, це тільки видимість, тільки так здається, що там також топлять. Потім, книжки там теж схожі на наші, але слова читаються навпаки. Я це знаю, бо я підносила якось книжку до дзеркала, і в тій кімнаті також підносили книжку.

— Ти б хотіла жити в Задзеркальному домі, Кицько? Цікаво, там будуть тобі давати молоко? А може, задзеркальне молоко погане?.. Але, Кицько! Що там далі, в коридорі? З цієї Задзеркальної кімнати видніється лише малесенька частина коридору, і то лише коли двері нашої вітальні широко відчинені. Та частина, що видніється в дзеркалі, дуже схожа на наш коридор, але, розумієш, далі може бути зовсім інакша. Ох, Кицько! От би добре було, якби ми могли проникнути в Задзеркальний дім! Я певна, що там є, ой, такі чудові речі! Уявімо, Кицько, що існує якийсь спосіб проникнути туди. Уявімо собі, що дзеркало стало м’яким, як серпанок, і ми можемо пройти крізь нього. Подивись, воно і справді перетворюється на якусь імлу. Тепер зовсім легко пройти крізь нього.

Говорячи це, вона вже стояла на килимкові перед каміном, хоч і не знала, як опинилася там. Справді, дзеркало почало розтавати, перетворюючись на світлий сріблястий туман.

За мить Аліса вже пройшла крізь дзеркало і легенько стрибнула в Задзеркальну кімнату.

Першим ділом вона подивилася, чи є вогонь у каміні, і була дуже задоволена, коли переконалася, що там був справжній вогонь і палав він так само яскраво, як і той, що залишився у вітальні.

— Отже, тут буде так само тепло, як і вдома, — подумала Аліса, — і навіть тепліше, бо тут ніхто не буде проганяти мене від вогню. От буде сміху, коли мене побачать крізь дзеркало тут, але ніхто не зможе добратися до мене!

Потім вона почала розглядати все навкруги і переконалася, що те, що виднілося в дзеркало у вітальні, було звичайнісіньке і зовсім нецікаве, але решта цілком відрізнялося. Наприклад, картини на стіні поряд з каміном здавалися живими, і навіть годинник на каміні (в дзеркало було видно лише його зворотний бік) мав обличчя маленького дідуся і посміхався до неї.

— Але в цій кімнаті не так прибрано, як у вітальні, — подумала Аліса, помітивши в каміні серед попелу кілька шахових фігур. Та за мить вона здивовано скрикнула «ох!» і присіла навпочіпки, слідкуючи за ними. Шахові фігури розгулювали парами.

— Ось Червона Королева і Червоний Король, — сказала Аліса (пошепки, побоюючись налякати їх), — а он Білий Король і Біла Королева сидять на крайку совка… Он дві тури ідуть, узявшись за руки… Не думаю, що вони можуть почути мене, — продовжувала вона, нахиляючись ще ближче, — і я майже певна, що вони не бачать мене. Я чомусь певна, що мене не видно…

Тут щось почало пищати на столі позаду Аліси. Це примусило її озирнутися, і вона встигла помітити, що один з білих пішаків перекинувся і почав брикати ногами. Вона зацікавлено чекала, що буде далі.

— Це голос моєї доньки! — скрикнула Біла Королева і прожогом кинулася повз Короля, турнувши його в попіл.

— Моє золотко, Лілі! Дорога, Кицько! — і вона почала відчайдушно дряпатися вгору по камінній решітці.

— Зовсім очманіла! — промовив Король, потираючи носа, якого він забив при падінні. Він мав підстави до деякої міри сердитися на Королеву, бо був з голови до ніг у попелі.

Аліса жадала стати їм у пригоді. Оскільки бідолашна Лілі аж корчилася від сліз, вона швиденько схопила Королеву і поставила на стіл поряд з її галасливою донькою.

Королева задихнулася і сіла. Від швидкої подорожі в повітрі їй зовсім забило дух, і кілька хвилин вона була в змозі лише мовчки стискувати в обіймах свою маленьку Лілі. Коли вона трошки відхекалася, то гукнула до Білого Короля, що похмуро сидів серед попелу:

— Бережись вулкана!

— Якого вулкана? — запитав Король, стурбовано зазираючи в камін, наче вважав, що там було найбільш підхоже місце для вулкана.

— Того, що… мене… підхопив, — ледве вимовила Королева, бо вона ще не зовсім відхекалася. — Дивись, лізь угору… як завжди… щоб тебе теж, бува, не підхопив вулкан!

Аліса слідкувала, як Білий Король повільно ліз по ґратах, потім нарешті зауважила:

— Ну, знаєте, з такою швидкістю ви не скоро доберетеся до столу. Краще я вам допоможу, згодні? — Але Король не звернув ніякої уваги на її слова. Видно було, що він не міг ні чути, ні бачити її.

Тоді Аліса дуже обережно взяла його і підняла не так швидко, як підіймала Королеву, щоб він не задихнувся. Але перш ніж поставити на стіл, вона вирішила заодно трошки обмести його, бо він був увесь у попелі.

Опісля вона говорила, що зроду не бачила такого обличчя, як у Короля, коли якась невидима рука підняла його і почала обмітати. Він був занадто приголомшений, щоб кричати, але так вирячив очі та роззявив рота, що в Аліси аж рука затремтіла від сміху і вона мало не випустила його.

— Ой, будь ласка, не кривляйтеся так, мій любий! — вигукнула вона, зовсім забувши, що Король не міг почути її. — Ви так мене розсмішили, що я ледве не випустила вас із рук! І чого ви так роззявили рота? Ви наковтаєтесь попелу!.. Ну, здається, досить, він уже чистий, — додала вона, пригладжуючи йому волосся. Потім поставила його на стіл коло Королеви.

Король зразу ж упав на спину і не ворушився. Аліса трохи злякалася того, що наробила, — і пішла по кімнаті шукати води, щоб побризкати на нього. Проте їй вдалося знайти лише пляшку з чорнилом. Коли вона повернулася з нею, то побачила, що король очумався і вони пошепки розмовляли з Королевою переляканими голосами, але так тихо, що Аліса ледве розбирала слова. Король говорив:

— Запевняю тебе, люба, я весь похолонув, аж до кінчиків вусів!

На що Королева відповіла:

— У тебе немає ніяких вусів.

— Цю жахливу хвилину, — продовжував Король, — я ніколи, ніколи не забуду!

— Забудеш, — зауважила Королева, — якщо не запишеш на пам’ять.

Аліса, страшенно зацікавлена, дивилася, як Король дістав з кишені величезну записну книжку і почав писати. У неї раптом майнула якась думка, і вона вхопилася за кінчик олівця, що стирчав з-за плеча Короля, і почала писати замість нього.

Бідолашний Король мав розгублений і пригнічений вигляд і деякий час мовчки змагався з олівцем. Але Аліса була сильнішою за нього, і нарешті він вимовив задихаючись:

— Моя люба! Мені справді потрібен трохи тонший олівець. З цим я ніяк не дам собі ради. Він пише зовсім не те, що мені треба…

— Що саме? — поцікавилася Королева, зазираючи в книжечку. — (Там Аліса написала: «Білий Король з’їжджає вниз по кочерзі. Він дуже погано втримує рівновагу»). — Це ти так про себе пишеш?

На столі, недалечко від Аліси, лежала книжка. Вона сиділа, слідкуючи за Білим Королем (бо ще трохи побоювалася за нього і тримала пляшку з чорнилом напоготові, на випадок, коли він зомліє знову), і перегортала сторінки книжки, сподіваючись натрапити на що-небудь таке, що зможе прочитати.

— Тут все написано якоюсь невідомою мені мовою, — сказала вона про себе.

Там було написано таке:

       узреВ-узруК

.икся ікмивш і ьнежамс вуБ
,івжурк в илиларіпс-илревС
икшасп івашри пилахчиП
.іволод ілурт І

Деякий час вона розгублено дивилася в книжку. Нарешті їй сяйнула блискуча думка.

— О, та це ж задзеркальна книжка, звичайно! Якщо я піднесу її до дзеркала, слова будуть читатися так, як слід!

Ось яку баладу прочитала Аліса:

       Курзу-Верзу.

Був смажень, і швимкі яски.
       Сверли-спіралили в кружві,
Пичхали пиршаві псашки
       І трулі долові.

«Мій сину, бійсь Курзу-Верзу,
       То кусозуб і дряполап!
Не знайся з птицею Зу-Зу
       І велезнем Хап-хап!»

Меча-штрича він в руки взяв,
       Півдня тропив ворожий слід
І в смужній думі спочивав
       Під древом Діодід.

Та раптом чує глушний цвист,
       Кругом немов могонь пашить,
В тримучім лісі никне лист —
       Курзу-Верзу метить!

Він раз мечем! Він два штричем!
       Отак штричаєм ворогів!
Зняв гмію золову з плечей,
       Додвому посмішив.

«Ти вбив грозу Курзу-Верзу?
       Мій хлопчику, ти чудодець!
«О сплавний день! Стрибай пісень,
       Тодімо у ханець!»

Був смажень, і швимкі яски.
       Сверли-спіралили в кружві,
Пичхали пиршаві псашки
       І трулі долові.

— Здається, вона дуже гарна, — сказала Аліса, коли дочитала баладу, — але її дуже важко зрозуміти! — Бачите, вона навіть собі не хотіла зізнатися, що нічого не зрозуміла взагалі. — Моя голова переповнена якимись думками, але я їх не зовсім розумію! Однак хтось убив когось, це, у всякому разі, ясно…

— Ой, лишенько! — подумала Аліса, раптом скочивши на ноги. — Якщо я буду баритися, мені доведеться повернутися через дзеркало додому раніше, ніж я огляну весь дім. Треба спочатку побачити сад! — За мить вона була за дверима і побігла сходами вниз. Точніше, вона не побігла, а винайшла, як вона говорила, новий спосіб легко і швидко спускатися вниз. Вона просто тримала кінчики пальчиків на поручнях і спокійно летіла вниз, зовсім не торкаючись ногами сходів. Потім вона пролетіла через зал і, мабуть, вилетіла б прямо надвір, якби не вхопилася за одвірок. Їй трохи запаморочилося від такого довгого польоту, тому вона дуже зраділа, що знову йшла на власних ногах.

Розділ ІІ. Сад із живими квітами

— Я побачу сад далеко краще, — сказала собі Аліса, — якщо доберуся до вершини он того горба. А ось і стежка, що веде прямо до нього… Мабуть, туди… Ні, вона йде зовсім не прямо. — (Після того як, пройшовши кілька ярдів, вона декілька разів круто завернула.) — Сподіваюсь, що вона приведе мене до горба. Але ця стежка так дивно покручена! Вона швидше нагадує штопор, а не стежку. Ну, цей поворот, гадаю, веде до горба… Ні! Він веде назад, прямо до будинку! Що ж, спробую піти інакше.

Вона так і зробила. Але що вона не робила, скільки не блукала, звертаючи у всі боки, щоразу поверталася назад до будинку. Одного разу навіть, звернувши надто рвучко, вона наскочила прямо на будинок.

— Про це не може бути й мови, — сказала Аліса, подивившись на будинок і вдаючи, що сперечається з ним, — я ще не збираюсь входити в дім. Я знаю, що там доведеться повертатися додому крізь дзеркало, а це буде означати кінець усіх моїх пригод!

Вона рішуче одвернулася від будинку і знову пішла стежкою, вирішивши простувати вперед, доки не дійде до горба. Кілька хвилин все ішло гаразд, і вона саме почала: — Ну, нарешті я попаду туди… — як стежка раптом звернула і вибігла (так опісля описувала це Аліса) прямо до дверей будинку.

— Ох, куди це діло годиться! — скрикнула Аліса. — Що це за дім такий, весь час він стирчить на дорозі! Весь час.

А горб між тим висився перед очима. Нічого не зробиш, треба було знову йти. Цього разу вона надибала на велику клумбу з квітами, обсаджену стокротками. Посеред клумби росла плакуча верба.

— О Півнику! — промовила Аліса, звертаючись до одної з квіток, що граційно похитувалися від вітру. — Якби ти вмів розмовляти!

— Ми вміємо розмовляти, — відповів Півник, — коли є з ким говорити.

Аліса так розгубилася, що з хвилину не могла вимовити ні слова. У неї аж перехопило подих. Нарешті, оскільки Півник лише хитався, вона знову заговорила нерішучим голосом, майже пошепки:

— І всі квіти вміють розмовляти?

— Так само, як і ти, — сказав Півник, — але набагато голосніше.

— У нас не заведено першими починати розмову, розумієш, — пояснила Троянда. — Я давно чекала, коли ти заговориш. Я говорила собі: «Судячи з її обличчя, вона дещо тямить, хоч це і не дуже розумне обличчя». Проте у тебе гарний колір обличчя, а це має велике значення.

— Байдуже мені про колір, — зауважив Півник. — Якби у неї пелюстки трохи дужче загиналися, все було б гаразд.

Аліса не любила, щоб її судили, тому взялася розпитувати:

— Вам не буває іноді боязко, що вас висадили тут, де нікому за вами доглядати?

— А дерево посередині? — сказала Троянда. — Нащо ж воно там росте?

— Але що воно може зробити, коли з’явиться небезпека? — запитала Аліса.

— Воно вміє гавкати, — пояснила Троянда.

— Воно вміє шмагати, — закричала Стокротка, — адже його гілля зветься лозою.

— А ти що, не знала? — крикнула інша стокротка, і всі стокротки підняли такий галас, що повітря навкруги задзвеніло від пронизливих голосочків.

— Замовкніть ви там! — сердито гримнув на них Півник, хитаючись і тремтячи від обурення. — Вони знають, що я не можу добратися до них! — зітхнув він, нахиляючи свою тремтячу голівку до Аліси. — Інакше вони б не насмілилися так поводити себе!

— Не звертайте уваги! — заспокійливо промовила Аліса і, нахилившись до стокроток, які знов заходилися галасувати, шепнула: — Якщо ви не замовкнете, я повириваю вас!

Зразу ж запанувала тиша. Деякі рожеві стокротки побіліли.

— Це добре! — промовив Півник. — Ці стокротки гірші від усіх. Коли хтось говорить, вони хором втручаються. Вони таке витворяють, що від них можна зів’янути!

— Чим це пояснити, що всі ви тут так добре розмовляєте? — запитала Аліса, сподіваючись задобрити Півника похвалою. — Мені доводилося бувати в багатьох садах, але жодна квітка там не вміла розмовляти.

— Помацай рукою землю, — сказала Лілія, — тоді зрозумієш, в чому сила.

Аліса помацала.

— Земля дуже тверда, — промовила вона. — Але я не розумію, який це має стосунок до мого запитання.

— В більшості садів, — пояснив Півник, — клумби занадто м’які, тому квітки завжди сплять.

Це було переконливе пояснення, і Аліса була задоволена, що дізналася про нього.

— Я ніколи не думала над цим раніше, — сказала вона.

— На мою думку, ти взагалі ніколи не думаєш, — дуже сердито заявила Троянда.

— Зроду я не бачила дурнішого, ніж у неї, виду, — раптом мовила Фіалка.

Аліса аж підскочила, бо до цього не чула її голосу.

— А ти б уже мовчала! — гримнув Півник. — Можна подумати, що ти взагалі кого-небудь бачила. Сховаєш голову під листя і хропеш собі там. Ти знаєш зараз світ не краще, ніж знала тоді, коли була пуп’янком.

— Є ще хто-небудь у саду, крім мене? — поцікавилася Аліса. Вона вважала за краще не помічати останнього зауваження Троянди.

— В саду є ще одна квітка, що вміє пересуватися, як і ти, — сказала Троянда. — Дивуюся, як це вам вдається. — («Ти завжди дивуєшся», зауважив Півник). — Але вона гіллястіша від тебе.

— Вона схожа на мене? — зацікавлено запитала Аліса, бо в неї майнула думка: «Десь у саду є інша дівчинка!»

— Як тобі сказати, вона такої самої чудернацької форми, як і ти, — відповіла Троянда. — Але вона червоніша, і пелюстки у неї, здається, коротші.

— У неї пелюстки щільно прилягають, як у жоржини, — обізвався Півник, — а не стирчать у всі боки, як у тебе.

— Але ти в цьому не винна, — лагідно додала Троянда. — Ти починаєш в’янути, розумієш, а при цьому ніколи не вдається охайно тримати пелюстки.

Таке пояснення Алісі зовсім не сподобалося. Щоб змінити розмову, вона запитала:

— Вона буває тут?

— Мабуть, ти скоро побачиш її, — промовила Троянда. — Вона, між іншим, колюча.

— А де ж у неї колючки? — здивувалася Аліса.

— Як де, навкруги голови, звичайно, — пояснила Троянда. — Я здивувалася, що в тебе їх немає. Я думала, що вони є у всіх вас.

— Вона йде! — закричала Сокирка. — Я чую її кроки, туп-туп, на гравійній доріжці.

Аліса нетерпляче оглянулася і побачила, що це йшла Червона Королева.

— Як вона виросла! — зразу відзначила Аліса.

Та справді виросла. Коли Аліса вперше побачила її в попелі, вона була всього три дюйми заввишки, а зараз була на півголови вища від Аліси!

— Це від свіжого повітря, — пояснила Троянда. — У нас тут чудове свіже повітря.

— Гадаю, що мені треба піти назустріч, — сказала Аліса. Хоч квіти були досить цікаві, але вона відчувала, що буде набагато приємніше поговорити зі справжньою Королевою.

— Тобі це не вдасться, — зауважила Троянда. — Я раджу тобі йти в протилежному напрямі.

Це зауваження видалося Алісі таким безглуздим, що вона нічого не відповіла, а попрямувала до Червоної Королеви. На превеликий подив, вона зразу ж випустила її з очей і знову опинилася перед дверима будинку.

Розсердившись, вона кинулася назад. Пошукавши Королеву (яку вона нарешті помітила далеко попереду), Аліса вирішила цього разу піти в протилежному напрямі.

Це дало блискучі наслідки. Не минуло й хвилини, як вона опинилася віч-на-віч з Червоною Королевою і прямісінько перед тим самим горбом, до якого вона так довго рвалася.

— Звідки ти взялася? — запитала Червона Королева. — І куди ти йдеш? Дивися на мене, говори правду і не крути весь час пальців.

Аліса послухалася всіх цих настанов і пояснила, як могла, що вона заблукала і не знає, якою стежкою належить їй іти.

— Я не знаю, що ти хочеш цим сказати, — промовила Королева. — Всі стежки тут належать мені. Але чого ти взагалі прийшла сюди? — додала вона лагідніше. — Вклоняйся, поки думаєш над відповіддю. Це зберігає час.

Алісу таке зауваження трохи здивувало, але вона занадто шанобливо ставилася до Королеви, щоб не повірити їй.

«Я спробую робити це вдома, — подумала вона, — коли буду спізнюватися на обід».

— Тобі вже час відповідати, — сказала Королева, позираючи на годинника. — Коли говориш, трошки ширше одкривай рота і завжди додавай «ваша величносте».

— Я тільки хотіла подивитися на сад, ваша величносте…

— Відповідь вірна, — промовила Королева і погладила Алісу по голові, що тій зовсім не сподобалося. — А втім, хіба це сад?.. От я бачила сади, порівняно з якими цей буде здаватися пустинею.

Аліса не насмілилася заперечувати, а продовжувала:

— І я хотіла спробувати знайти дорогу на той горб…

— Ти кажеш «горб», — перебила її Королева. — Я можу показати тобі такі горби, порівняно з якими те місце ти назвеш долиною.

— Ні, це неможливо, — сказала Аліса. Вона була так здивована, що наважилася заперечувати. — Горб не може бути долиною, ви знаєте. Це нісенітниця.

Червона Королева похитала головою. — Ти можеш називати це нісенітницею, коли тобі так подобається, — промовила вона, — але мені доводилося чути нісенітницю, порівняно з якою це буде здаватися зрозумілішим від словника.

Аліса вклонилася, бо побоювалася, зважаючи на тон Королеви, що та трохи образилася. Вони мовчки дійшли до вершини горба.

Кілька хвилин Аліса стояла мовчазна, роздивляючись навкруги. Це була дуже дивна місцевість: багато струмочків перетинало її з кінця в кінець, і вся вона була поділена живоплотом, що тягся від струмка до струмка, на квадрати.

— Вся місцевість, без сумніву, нагадує велику шахівницю, — сказала вона нарешті. — Тут повинні десь бути люди… Он вони! — додала вона радісно. Серце в неї забилося від збудження, коли вона продовжувала: — Тут відбувається гра на величезній шахівниці, яка займає всю країну… Якщо це країна взагалі, розумієте. Ой, як це весело! Я так хочу взяти участь у грі! Я навіть згодна бути Пішаком, аби тільки мене прийняли… Хоч, звичайно, мені б більше припало до смаку бути Королевою.

Вона знітилася і зиркнула на справжню Королеву, але її супутниця лише ласкаво посміхнулася і промовила:

— Це легко зробити. Ти будеш Пішаком Білої Королеви, якщо хочеш, бо Лілі ще надто мала для гри. Ти повинна починати з Другого квадрата. Коли дійдеш до Восьмого, то станеш Королевою…

Тієї ж миті вони чомусь побігли. Аліса так ніколи і не зрозуміла, згадуючи все потім, як сталося, що вони побігли. Вона лише пам’ятала, що вони бігли поряд і Королева мчала так швидко, що Аліса ледве встигала за нею. А Королева ще й гукала весь час: «Швидше! Швидше!» Але Аліса відчувала, що не спроможна бігти швидше, хоч так захекалася, що не могла сказати про це.

Найдивовижнішим було те, що вони весь час перебували біля тих самих дерев і навколишніх речей. Хоч як швидко вони бігли, здавалося, що вони не рухаються з місця.

— Цікаво, невже всі речі рухаються разом з нами? — подумала бідолашна Аліса, зовсім спантеличена.

А Королева, здавалося, вгадала її думки, бо гукнула:

— Швидше! Не здумай розмовляти!

Аліса й не думала робити цього. Їй здавалося, що вона взагалі більше ніколи не зможе говорити, так вона захекалася. А Королева все кричала: «Швидше! Швидше!» і тягла її.

— Ми вже скоро добіжимо туди? — нарешті видушила Аліса.

— Добіжимо туди! — повторила за нею Королева. — Ми прибігли ще десять хвилин тому! Швидше!

Деякий час вони бігли мовчки. Вітер свистів у Аліси у вухах і, здавалося, мало не зривав у неї з голови волосся.

— Нумо! Нумо! — повторювала Королева. — Швидше! Швидше!

Вони мчали так швидко, ніби летіли в повітрі, ледве торкаючись ногами землі. Раптом, коли Аліса вже зовсім знесиліла, вони зупинилися. Аліса сіла на землю. Їй перехопило подих і потемніло в очах.

Королева посадила її під деревом і ласкаво промовила:

— Тепер можеш спочити.

Аліса здивовано озирнулася.

— Що це, я певна, що ми були весь час під цим самим деревом! Все чисто те самісіньке!

— Ну звичайно, — сказала Королева. — А як же ти хотіла?

— Бачите, в нашій країні, — пояснила Аліса, відсапуючись, — завжди прибігають на нове місце, якщо бігти так довго і так швидко, як ми бігли.

— Яка у вас млява країна! — сказала Королева. — Ну, а тут, як бачиш, треба бігти щодуху, щоб залишатися на тому самому місці. Якщо ж треба потрапити в інше місце, то доводиться бігти вдвоє швидше!

— Будь ласка, краще не будемо пробувати! — благала Аліса. — Мені дуже подобається тут, тільки мені дуже спекотно і хочеться пити!

— Я знаю, що тобі треба! — лагідно промовила Королева і дістала з кишені коробочку. — Хочеш печива?

Аліса подумала, що буде нечемно сказати «ні», хоч їй зовсім не хотілося печива.

Отже, вона взяла його і ледве проковтнула, бо воно було страшенно сухе. Вона подумала, що зроду їй не доводилося так давитися.

— Поки ти спочиваєш, — сказала Королева, — я все розміряю. — Вона дістала з кишені стрічку, на якій були позначені дюйми, і почала відміряти відстань на землі і забивати кілочки.

— На відстані двох ярдів, — сказала вона, вбиваючи кілочок, — я дам тобі настанови. Хочеш ще печива?

— Ні, дякую, — відмовилася Аліса. — Одного цілком досить!

— Сподіваюсь, ти вгамувала спрагу? — запитала Королева.

Аліса не знала, що відповісти. На щастя, Королева не чекала відповіді, а продовжувала:

— На відстані трьох ярдів я повторю настанови, щоб ти не забула. На відстані чотирьох я попрощаюся з тобою. А на відстані п’яти я піду.

На цей час вона забила всі кілочки. Аліса зацікавлено слідкувала, як та повернулася до дерева, потім повільно пішла вздовж кілочків.

Коло першого кілочка вона озирнулася і сказала:

— При першому ході Пішак проходить два квадрати, розумієш. Отже, ти дуже швидко пройдеш Третій квадрат, гадаю, залізницею, і зразу опинишся в Четвертому квадраті. Так от, цей квадрат належить двійникам — Близнюку і Близняку. П’ятий квадрат — це, головним чином, вода, Шостий належить Хитуну-Бовтуну… Але чому ти не робиш зауважень?

— Я… я не знала, що я мушу… саме зараз… робити їх, — сказала збентежена Аліса.

— Ти повинна була сказати, — провадила Королева з сердитим докором, — «Дуже люб’язно з вашого боку було розповісти мені все це…» Ну добре, будемо вважати, що ти сказала… Сьомий квадрат — це ліс, але Вершник покаже тобі шлях. А у Восьмому квадраті ми обидві будемо Королевами і там буде бенкет і розваги!

Аліса встала, вклонилася і сіла знову.

Коло другого кілочка Королева знову озирнулася і промовила:

— Говори французькою мовою, якщо не пригадаєш якогось англійського слова… Коли йдеш, вивертай пальці на ногах… І не забувай, хто ти така!

Цього разу вона не чекала, доки Аліса вклониться, а швиденько перейшла до третього кілочка. Там на мить озирнулася, сказала «до побачення» і похапцем перейшла до останнього.

Аліса не знала, як це сталося, та ледве Королева дійшла до останнього кілочка, як кудись зникла. Чи вона розтала в повітрі, чи стрімголов побігла в ліс («А вона вміє бігати швидко», — подумала дівчинка), Аліса не мала уявлення, але вона зникла.

Аліса пам’ятала, що вона тепер Пішак і що скоро настане час рухатися їй.

Розділ III. Задзеркальні комахи

Звичайно, перше, що необхідно було зробити, це як слід оглянути країну, по якій Аліса збиралася мандрувати.

— Так, ніби географію вивчаєш, — подумала Аліса, стаючи навшпиньки, щоб подивитися далі. — Головні ріки — тут немає жодної. Найвищі гори — я знаходжусь на єдиній, яка тут є, але вона, мабуть, без назви. Головні міста… Але що то за створіння, що збирають он там унизу мед? Це не можуть бути бджоли, хіба ж можна розгледіти бджолу за цілу милю? — Деякий час вона мовчки слідкувала за одною з них, яка вовтузилася серед квітів, засовуючи в них хобота. — Наче звичайна бджола, — подумала Аліса.

Та це не була звичайна бджола, це був слон, як Аліса незабаром переконалася. Від цієї думки у неї навіть дух забило.

— Які ж величезні повинні бути тут квітки! — подумала вона далі. — Немов будинки без даху, поставлені на стеблину! А скільки ж меду вони добувають! Мабуть, треба піти туди і… Ні, краще поки не йти, — продовжувала вона і зупинилася, ледве почала збігати з горба. Вона намагалася знайти виправдання своїй раптовій несміливості. — Не можна ж іти до них без добрячого довгого дрючка, щоб розганяти їх… От буде сміху, коли вдома запитають мене, чи сподобалася мені прогулянка. Я скажу: «О, дуже сподобалася, — тут вона труснула головою, як робила завжди, — але було так спекотно і так багато куряви, і так докучали слони!»

— Гадаю, краще спуститися з горба іншою стежкою, — сказала вона згодом. — Слонів можна відвідати і пізніше. А крім того, мені дуже не терпиться попасти в Третій квадрат.

Знайшовши таке виправдання собі, вона збігла з горба і перескочила через перший з шести струмочків.

*      *
*

— Ваші квитки, будь ласка! — сказав Кондуктор, просовуючи голову у вікно.

Усі негайно показали квитки. Пасажири були майже таких самих розмірів, як люди. Вагон був набитий битком.

— Ну-бо! Показуй свій квиток, дівчинко! — продовжував Кондуктор, сердито дивлячись на Алісу. Багато голосів закричало разом («Наче хором співають», — подумала Аліса): — Не гай, дівчинко, його дорогоцінного часу! Кожна хвилина у нього варта тисячі фунтів!

— Боюсь, що в мене немає квитка, — сказала Аліса зляканим голосом. — Там, звідки я прийшла, не було каси.

Хор голосів підхопив:

— Там, де вона була, немає місця для каси. Один дюйм землі коштує там тисячу фунтів.

— Не виправдовуйся, — мовив Кондуктор, — ти зобов’язана була купити квиток у машиніста.

Знову хор голосів підхопив:

— У того, що веде поїзд. Навіть краплина диму варта тисячі фунтів!

Аліса подумала: «Не варто розмовляти».

Голоси цього разу не приєдналися, оскільки вона промовчала, але, на превеликий її подив, всі вони думали хором (сподіваюсь, ви розумієте, що означає думати хором. Признаюся, що я не розумію): «Краще не говорити нічого: кожне слово варте тисячі фунтів!»

«Мені сьогодні присниться тисяча фунтів, я певна!» — подумала Аліса.

Увесь цей час Кондуктор розглядав її, спочатку в телескоп, потім у мікроскоп і, нарешті, в бінокль. Тоді він заявив:

— Ти їдеш не в тому напрямі, — зачинив вікно і пішов собі.

— Така мала дівчинка, — сказав джентльмен, що сидів напроти (він був загорнутий у білий папір), — повинна знати, у якому напрямі вона їде, навіть якщо не знає, як її звуть!

Цап, що сидів поруч з джентльменом у білому, заплющив очі і сказав голосно:

— Вона повинна знати дорогу до каси, якщо навіть не знає абетки.

Поряд з Цапом сидів Жук (взагалі вагон був набитий найдивовижнішими пасажирами). Оскільки, як видно, вони говорили по черзі, Жук сказав:

— Її треба послати звідси багажем!

Алісі не видно було, хто сидів за Жуком, але звідти почувся хрипкий голос:

— Пересядь на інший… — сказав він і замовк, наче вдавився.

«Який голос хрипкий, наче хріп кінь», — подумала Аліса.

Тонюсінький голосок над самим її вухом пропищав:

— Ти можеш на цьому побудувати каламбур — «хрипкий» і «хріп кінь», розумієш.

Потім здалеку почувся дуже лагідний голос:

— Тільки, розумієте, треба надписати: «Обережно! Тендітна річ…»

Інші голоси продовжували («Скільки їх тут є!» — подумала Аліса) давати поради:

— Її треба надіслати поштою, у неї ж є голова…

— Її треба надіслати телеграфною посилкою…

— Хай вона тепер сама тягне поїзд… — і так далі.

Але джентльмен у білому нахилився і шепнув їй на вухо:

— Не звертай уваги на те, що вони там базікають, моя люба, але на кожній зупинці поїзда купуй зворотний квиток.

— От іще! Не буду! — заявила Аліса роздратовано. — Я не маю нічого спільного з цією залізничною подорожжю… Я тільки що була в лісі… І я так хочу повернутися туди!

— Ти можеш на цьому побудувати жарт, — сказав тоненький голосок над її вухом, — що-небудь про «хочу-охоче», розумієш.

— Одчепися, — сказала Аліса, марно прагнучи з’ясувати, звідки іде цей голос. — Якщо ти так любиш жарти, чому сам їх не вигадуєш?

Голосочок глибоко зітхнув. Це було, без сумніву, гірке зітхання, і Аліса сказала б що-небудь на втіху, «якби тільки воно зітхало, як всі», — подумала вона. Але це було на диво тихеньке зітхання. Вона б його і зовсім не почула, якби воно не лунало біля самісінького її вуха. І воно так лоскотало їй у вусі, що вона зовсім забула про горе маленького створіння.

— Я знаю, що ти друг, — продовжував голосок, — давній і вірний друг. І ти не скривдиш мене, хоч я й комаха.

— Яка комаха? — занепокоєно поцікавилася Аліса. Насправді їй хотілося знати, чи вона жалить, але вважала, що буде нечемно з її боку запитувати про це.

— Що значить ти не… — почав голосочок, але його заглушив пронизливий гудок паровоза. Усі схвильовано скочили на ноги, і Аліса разом з ними.

Кінь, що висунув голову в вікно, спокійно повернувся на місце і пояснив:

— Це лише струмок, через який треба перестрибнути.

Це пояснення, здавалося, всіх задовольнило, але Алісу непокоїла навіть думка про те, що поїзд буде стрибати.

— Однак добре хоч те, що ми потрапимо в Четвертий квадрат, — сказала вона собі. За мить вона відчула, що поїзд злетів у повітря. З переляку вона вхопилася за те, що трапилося під руку. Це, виявилося, була цапова борода.

*      *
*

Але борода від її дотику наче розтала, і Аліса побачила, що спокійно сидить під деревом. Комар (саме з цією комахою вона розмовляла) гойдався на гілці у неї над головою й обмахував її своїми крильцями.

Це був, очевидячки, дуже великий Комар.

«Завбільшки з курча», — подумала Аліса. Але вона не боялася його, після того як вони так довго розмовляли між собою.

— Значить, ти не любиш комах? — продовжував Комар спокійно, ніби нічого не трапилося.

— Мені подобаються ті, що вміють розмовляти, — сказала Аліса. — Але там, де я живу, вони ніколи не розмовляють.

— З якими комахами ти водишся там, де ти живеш? — поцікавився Комар.

— Я взагалі не воджуся з комахами, — пояснила Аліса, — бо я їх боюся, особливо великих. Але я можу розповісти тобі, як кого звати.

— Вони, звичайно, озиваються на своє ім’я? — недбало зауважив Комар.

— Я не чула про це.

— Нащо ж тоді їм потрібне ім’я, — сказав Комар, — якщо вони не озиваються на нього?

— Їм, може, і не потрібне, — промовила Аліса, — але я гадаю, що воно потрібне людям, які дають їм назви. Інакше, нащо тоді речі мають назви взагалі?

— Не знаю, — відповів Комар. — Там далі, он у тому лісі, ніщо не має назв. Однак перелічуй назви комах, ти гаєш час.

— Ну, у нас є Коник, — почала Аліса перелічувати на пальцях.

— Зрозуміло, — сказав Комар. — Он на тому кущі, дивись, сидить Коник-Гойдалка. Він зроблений з дерева і гойдається на гілках.

— А що він їсть? — запитала Аліса, дуже здивована.

— Сік і тирсу, — пояснив Комар. — Продовжуй про комах.

Аліса страшенно зацікавлено зиркнула на Коника-Гойдалку і вирішила, що того недавно пофарбували, такий він був яскравий і липкий. Потім вона продовжувала:

— Крім того, у нас є Бабки.

— Поглянь на гілку над твоєю головою, — промовив Комар. — Ти побачиш там Різдвяну Бабку. У неї черевце — пиріг з ізюмом, крильця з гостролисту, а голівка горить у ромі.

— А що вона їсть? — поцікавилася знову Аліса.

— Солодку пшеничну кашу і пироги з начинкою, — відповів Комар. — А моститься вона в торбі Діда Мороза.

— Крім того, у нас є Хрущі, — провадила Аліса після того, як подивилася на комаху, у якої горіла голівка, і думала про себе: «Може, комахи так люблять летіти на вогонь тому, що хочуть стати Різдвяними Бабками!»

— Он у тебе під ногами повзе, — сказав Комар (Аліса злякано відступила), — Хрущик. У нього крила — тоненькі шматки хліба з маслом, черевце — шкуринка, а голова — головка цукру.

— А що він їсть?

— Чай з вершками.

У Аліси майнула нова думка.

— А коли не буде чаю з вершками? — висловила вона свою здогадку.

— Тоді, звичайно, він загине.

— А це ж буває часто, — зазначила Аліса замислено.

— Раз у раз, — сказав Комар.

Після цього Аліса кілька хвилин мовчала, роздумуючи, Комар тим часом розважався, кружляючи у неї над головою. Нарешті, він сів і сказав:

— Гадаю, що ти не хочеш залишитися без ім’я?

— Справді, не хочу, — занепокоєно відповіла Аліса.

— Не знаю, — продовжував Комар безтурботно. — Тільки уяви собі, як зручно буде, коли тобі вдасться повернутися додому без нього! Наприклад, твоя гувернантка хоче покликати тебе готувати уроки. Вона гукне: «Іди сюди…» — а далі нікуди, бо не знатиме, як тебе кликати. Ти, звичайно, зовсім не зобов’язана іти, розумієш.

— Я певна, що з цього нічого не вийде, — сказала Аліса. — Гувернантка нізащо не пропустить уроків через це. Якщо вона не зможе пригадати моє ім’я, вона покличе: «Годі, міс!» Так називають мене слуги.

— Ну, якщо вона скаже лише «Годі, міс» і нічого не додасть, — зауважив Комар, — ти можеш ухилитися від уроків. Ніби ти не зрозуміла, що саме «годі». Це жарт. Мені хочеться, щоб ти утнула його.

— Чому вам хочеться, щоб я утнула його? — запитала Аліса. — Це поганий жарт.

Комар лише важко зітхнув, і дві сльози скотилися по його щоках.

— Вам не слід вигадувати жарти, — сказала Аліса, — якщо вони так вражають вас.

Знов почулося сумне зітхання. Цього разу, здавалося, Комар вклав самого себе в зітхання, бо, коли Аліса подивилася на гілку, там не було нікого. Вона вже змерзла, сидячи так довго нерухомо, тому підвелася і пішла.

Незабаром вона вийшла на галявину, за якою починався ліс. Це був надзвичайно похмурий ліс, і Аліса побоювалася ввійти в нього. Проте, трошки подумавши, вона вирішила іти далі.

— Я нізащо не хочу іти назад, — подумала вона. А це був єдиний шлях до Восьмого квадрата.

— Це, мабуть, той ліс, — задумливо сказала Аліса, — де речі не мають назв. Цікаво, що станеться з моїм ім’ям, коли я зайду в ліс? Мені не хочеться залишитися без нього. Адже тоді доведеться давати мені нове ім’я, і я певна, що воно буде жахливе. Але як буде смішно розшукувати створіння, яке дістане моє ім’я! Це, розумієте, нагадує оголошення про загублених собак: «Відгукується на ім’я «Швидкий», в мідному нашийникові…» Лише уявіть собі, доведеться гукати всіх «Аліса!», доки хтось не обізветься! Проте, якщо у них є розум, вони взагалі не обізвуться.

Перебираючи все це в думках, вона підійшла до лісу. Це був темний, прохолодний гай.

— Хай там як, дуже приємно, — сказала вона, коли ступила під тінь дерев, — після такої спеки опинитися під… під… чим? — продовжувала вона, дуже стурбована тим, що не могла пригадати потрібного слова. — Я хочу сказати, опинитися під… під… під… цим, розумієте! — і вона поклала руку на стовбур дерева. — Як же це називається? Чи воно не має назви?.. Ну, звичайно, не має!

Вона мить постояла мовчки, роздумуючи. Потім раптом почала знову:

— Отже, це трапилося все ж таки! Як же мене звуть? Спробую пригадати. Мушу! — Але її рішучість мало допомогла. Після довгих роздумів вона змогла сказати лише: — Л, я знаю, моє ім’я починається з Л!

Тут з лісу вийшов молодий Олень. Він дивився на Алісу великими, лагідними очима, але зовсім не боявся її.

— Іди сюди! Іди сюди! — промовила Аліса і простягла руку, щоб погладити його. Але Олень трохи відскочив і продовжував дивитися на неї.

— Як тебе звати? — нарешті заговорив Олень. І який ніжний і ласкавий голос був у нього!

«Якби я сама знала!» — подумала бідолашна Аліса. Вона сумно відповіла:

— Зараз ніяк.

— Подумай ще раз, — порадив Олень. — Так не годиться.

Аліса подумала, але з цього нічого не вийшло.

— Будь ласка, скажіть, як вас звати? — несміло промовила вона. — Можливо, це допоможе мені.

— Я скажу тобі, коли ми відійдемо трохи далі, — сказав Олень. — Тут я не можу пригадати.

І ось вони пішли лісом. Аліса ніжно обняла Оленя за м’яку шию. Так вони дійшли до іншої галявини. Тут Олень раптом підскочив і звільнився від обіймів Аліси.

— Я Олень! — гукнув він радісним голосом. — Ой лишенько! Ти людська дитина! — У його чудових темних очах майнув жах, і наступної хвилини він стрімголов помчав геть.

Аліса дивилася йому вслід, ладна заплакати від досади, що її маленький супутник так раптово зник.

— Але тепер я знаю своє ім’я, — сказала вона. — Це трохи втішає мене. Аліса… Аліса… Більше я його не забуду. А зараз, за якою з цих стрілок мені слід іти, цікаво?

На це запитання не важко було відповісти, бо була лише одна дорога через ліс і обидві стрілки вказували на неї.

— Я з’ясую це — сказала Аліса собі, — коли дорога розділиться і вони будуть вказувати різні напрями.

Але це, здавалося, ніколи не трапиться. Вона ішла далі і далі, дуже довго, але щоразу, коли дорога роздвоювалася, обидві стрілки вказували той самий шлях. На одній з них був напис «До Близнюка», на другій — «До Близняка».

— Мабуть, — нарешті вирішила Аліса, — вони живуть в одному будинкові. Як я не подумала про це раніше… Але я не можу затримуватися у них. Я лише зайду, привітаюсь і запитаю, як вийти з лісу. Тільки б дістатися до Восьмого квадрата завидна!

Вона все йшла, розмовляючи сама з собою, доки, круто звернувши, не наткнулася на двох маленьких товстунів. Вона побачила їх так несподівано, що злякано відсахнулася. Але за мить оволоділа собою, певна, що це, мабуть, двійники.

Розділ IV. Двійники — Близнюк та Близняк

Вони стояли, обнявшись, під деревом. Аліса зразу впізнала кожного з них, бо у одного на комірі було вишито «нюк», а у другого — «няк».

— Мабуть, у кожного з них на комірі ззаду вишито «близ», — сказала вона собі.

Вони стояли зовсім нерухомо, і Аліса навіть забула про те, що вони живі. Вона обійшла їх кругом, щоб побачити, чи було слово «близ» вишито на їхніх комірцях, і аж здригнулася, почувши голос того з двійників, у якого на комірі був напис «нюк».

— Якщо ти вважаєш, що ми воскові ляльки, — сказав він, — ти зобов’язана заплатити. Воскові ляльки не показують даром Аж ніяк!

— Навпаки, — додав той, хто мав напис «няк», — якщо ти вважаєш, що ми живі, то зобов’язана розмовляти.

— О, даруйте! — це все, що Аліса змогла відповісти, бо слова старовинної пісні дзвеніли у неї у вухах, мов цокання годинника.

Вона ледве стримувалася від бажання сказати їх вголос:

Близняк з Близнюком
       Учинили бійку,
Бо Близнюк Близняку
       Пошкодив торохтілку.

Тут чорний ворон прилетів
       І з криком сів на гілку, —
Так налякав обох бійців,
       Що враз забули спірку.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав Близнюк, — але насправді не зовсім не так. Аж ніяк.

— Навпаки, — продовжував Близняк, — якщо було так, то так мало бути. Якби було так, то так би і було. Але коли не так, то не так. Така логіка.

— Я думаю про те, — ввічливо пояснила Аліса, — як швидше вибратися з цього лісу, бо вже смеркає. Скажіть мені, коли ваша ласка.

Але маленькі товстуни лише перезирнулися і засміялися.

Вони були такі схожі на двох великих школярів, що Аліса не витримала, вказала пальцем на Близнюка і промовила:

— Перший учень!

— Аж ніяк! — шпарко вигукнув Близнюк і закрив рота, клацнувши зубами.

— Другий учень! — вказала Аліса на Близняка, хоч була певна, що у відповідь він лише вигукне «Навпаки». Так воно і сталося.

— Ти не так почала, — закричав Близнюк. — Коли приходиш у гості, спочатку треба привітатися і потиснути руки. — Тут близнята міцніше пригорнулися один до одного, потім кожен простяг вільну руку, щоб вона потиснула її.

Аліса не хотіла комусь з них першому потискувати руку, боячись образити другого. Вона знайшла вихід зі скрутного становища, взявши руки обох зразу. І вмить вони втрьох почали танцювати колом. Здавалося, що так і треба (Аліса пригадувала потім). Вона не здивувалася навіть тоді, коли почула музику. Музика линула від дерева, під яким вони танцювали, і виходила вона тому (якщо Аліса правильно зрозуміла), що гілки терлися одна об одну, як смичок об струни.

— Було дуже смішно, — (говорила Аліса згодом, коли розповідала сестрі всю цю історію), — коли я помітила, що співаю «Потанцюймо навколо шовковиці». Я не пам’ятаю, коли почала співати, але у мене було таке враження, ніби я співала довго-довго!

Двоє інших танцюристів були товсті, тому швидко задихалися.

— Чотири круги для одного танцю цілком досить, — ледве вимовив Близнюк, і вони спинилися так само раптово, як і почали. Тієї ж миті замовкла і музика.

Потім вони відпустили руки Аліси і мовчки дивилися на неї. Настала досить незручна пауза, бо Аліса не знала, як почати розмову з особами, з якими щойно танцювала.

— Зараз уже не годиться вітатися, — говорила вона собі. — Слушна нагода для цього минула.

— Сподіваюсь, ви не дуже втомилися? — сказала вона, нарешті.

— Аж ніяк. Дуже вдячний за увагу, — відповів Близнюк.

— Велике спасибі! — додав Близняк. — Ти любиш вірші?

— Т-а-к, дуже… Деякі вірші, — не дуже впевнено відповіла Аліса. — Чи не скажете ви мені, як вийти з лісу?

— Що їй розказати? — запитав Близняк. Він не звернув уваги на запитання Аліси.

— «Морж та Тесля» — найдовший вірш, — відповів Близнюк, палко стискаючи брата в обіймах.

Близняк зразу ж почав:

На небі грало сонечко…

Аліса наважилася перебити його:

— Якщо цей вірш дуже довгий, — сказала вона якомога ввічливіше, — чи не скажете ви мені спочатку, якою дорогою…

Близняк лагідно посміхнувся і почав знову:

На небі грало сонечко.
       Проміннячко ллючи,
І хвилі в морі сяяли,
       Як золоті ключі —
Дивуйтеся, чудуйтеся,
       Бо це було вночі.

А місяць блимав пахмурно,
       Сердитий був, як біс:
«Ну, що за сонце капосне —
       Усюди пхає ніс!
Чи дня нема? Чого б ото
       В чужі діла я ліз?»

Вода була мокрісінька,
       Зате сухий пісок;
На небі ні хмариноньки —
       Бо не було хмарок;
В повітрі ні пташиноньки —
       Бо не було пташок.

Вусатий Морж із Теслею
       Ішли по бережку
І гірко-гірко плакали,
       Що стільки тут піску:
«Якби усе тут вимести,
       Було б, як у вінку!»

«Щоб десять підмітальників
       Поставити сюди,
Чи за півроку б вимели?» —
       Питає Морж з біди.
А Тесля тільки схлипує:
       «Пропали б їх труди!»

Ідуть, аж бачать — устриці.
       Морж крикнув їм: «Привіт!
Ми дуже раді зустрічі,
       Ходімо на прохід!
Ми чотирьох запрошуєм
       До себе на обід!»

Мовчить найстарша устриця,
       Лиш блимає на них:
Чого, мовляв, присікались
       До мене, хитруни?
Нікуди йти не хочу я
       З своєї мілини!

Та четверо молодшеньких
       Враз підійшли до них, —
Умилися, прибралися
       І взулись, як на гріх, —
Дивуйтеся, чудуйтеся,
       Бо в них немає ніг.

За ними й інші устриці
       Посунули слідом,
Вони ішли і парами,
       Й одинцем, і гуртом,
По пінних хвилях вистрибом,
       По берегу повзком.

Півмилі Морж із Теслею
       Йшли по сухій землі
І на привал спинилися
       На кам’яній скалі;
За ними гуртувалися
       Всі устриці малі.

«Тепер ми поговоримо, —
       Вусами Морж повів, —
Про чоботи і човники,
       Капусту й королів,
Чи скоро море википить,
       Чи крила є в корів».

«Пізніш, — гукнули устриці, —
       Перш дайте звести дух,
Бо ми ж усі гладесенькі
       І нас стомив цей рух».
«Спочиньте», — Тесля вимовив,
       Порадував гладух.

А Морж сказав: «Хліб є вже в нас,
       Буханочка на з’їд,
До хліба оцту й перчику
       Додати теж би слід, —
Як ви готові, устриці,
       Ми почнемо обід».

«Але не з нас! — всі устриці
       Тут крикнули навкрич. —
Невже ви, любі, зважитесь
       На цю жахливу річ?»
А Морж сказав: «Дивіться-но,
       Яка чудова ніч!

За вас ми вам же й дякуєм,
       Бо ви такі смачні!»
А Тесля мовив: «Ріжтеся
       Обом — йому й мені.
Чи ви поглухли, устриці?
       Ви чуєте чи ні?»

А Морж ізнов: «О боже мій!
       Невже ми їх сюди
Із мілини принадили
       Лише задля їди?»
А Тесля: «Їж, не бідкайся,
       Та масла менш клади!»

Морж заридав: «Ой, устрички!
       Мені так жалко вас!»
Та вибирав, де більшенькі,
       Глитав по три ураз
І до очей хустиночку
       Підносив раз у раз.

«Ну, нагулялись, устриці? —
       Знов Тесля річ повів. —
Додому, може, підемо?»
       Ніхто не відповів…
Не диво — Морж із Теслею
       Всі устриці поїв.

— Мені більше подобається Морж, — сказала Аліса, — бо він, бачите, трохи жалів бідолашних устриць.

— Але з’їв він їх більше, ніж Тесля, — заперечив Близняк. — Розумієш, він закрився хусточкою, щоб Тесля не зміг полічити, скільки він з’їв. Навпаки.

— Яка підлота! — обурилась Аліса. — Тоді мені більше подобається Тесля… Якщо він з’їв менше від Моржа.

— Але він з’їв стільки, скільки йому вдалося, — промовив Близнюк.

Аліса зовсім розгубилася. Після паузи вона почала:

— Що ж! Вони обидва були погані… — Тут вона стурбовано замовкла, бо почула неподалік у лісі ніби пихкання великого паровоза і побоювалася, що це якийсь дикий звір. — Тут водяться тигри або леви? — несміло запитала вона.

— Це хропе Червоний Король, — заспокоїв її Близняк.

— Ходімо подивимося на нього! — крикнув Близнюк, і вони схопили Алісу за руки і потягли її туди, де спав Король.

— Правда, він гарний? — промовив Близнюк.

Аліса, по щирості, не могла визнати його гарним. На голові у нього був червоний нічний ковпак з китичкою. Сам він зігнувся так, що нагадував якусь незграбну копицю, і голосно хропів.

— Так хропе, що голова як не відірветься! — зауважив Близнюк.

— Боюсь, щоб він не застудився на сирій траві, — сказала Аліса, яка була дуже розсудливою дівчинкою.

— Йому зараз щось сниться, — промовив Близнюк. — Як ти думаєш, що йому сниться?

Аліса відповіла:

— Хто може знати це?

— От ще, ти снишся! — вигукнув Близнюк, радісно плескаючи в долоні. — А якби ти йому не снилася, де б ти була, як ти думаєш?

— Там, де й зараз, звичайно, — відповіла Аліса.

— А от і ні! — зневажливо пояснив Близняк. — Тебе не було б ніде. Адже ти лише частина його сну.

— Якби Король прокинувся, — додав Близнюк, — ти б зникла… Бах!.. і ти розтанеш, мов свічка!

— Нічого подібного! — обурилась Аліса. — А крім того, якщо я — лише частина його сну, що ж таке ви, хотіла б я знати.

— Те саме! — сказав Близнюк.

— Те саме! Те саме! — закричав Близняк. Він кричав так голосно, що Аліса не втрималася і сказала:

— Тихше! Боюсь, що ви розбудите його, коли будете так галасувати.

— Ну, тобі нема чого боятися розбудити його, — сказав Близнюк, — оскільки ти існуєш тільки в його сні. Ти добре знаєш, що не існуєш насправді.

— А от існую! — сказала Аліса і заплакала.

— Ти не перетворишся на справжню дівчинку від того, що будеш плакати, — зауважив Близняк. — Нічого плакати.

— Якби я не існувала насправді, — промовила Аліса, сміючись крізь сльози, таким безглуздим здавалося все це, — я б не змогла плакати.

— Невже ти думаєш, що ці сльози — справжні? — глузував із Аліси Близнюк.

— Ясно, вони говорять нісенітницю, — подумала Аліса. — Не варто плакати через це. Вона витерла сльози і продовжувала як могла веселіше:

— Хай там як, мені треба вибратися з лісу, бо вже поночіє. Як на вашу думку, буде дощ?

Близнюк розкрив над собою і братом велику парасольку, потім поглянув угору.

— На мою думку, не буде, — сказав він. — Принаймні… під парасолькою. Аж ніяк.

— Але дощ може бути тут, поза парасолькою.

— Хай собі йде, коли хоче, — сказав Близняк. — Ми не заперечуємо. Навпаки.

— Егоїстичні створіння! — подумала Аліса і вже хотіла сказати «на добраніч» і піти собі, коли раптом Близнюк вискочив з-під парасольки і схопив її за руку.

— Бачиш? — сказав він, задихаючись від хвилювання. Він широко розплющив потемнілі очі, вказуючи тремтячим пальцем на якусь маленьку білу річ, що лежала під деревом.

— О, це звичайнісінька торохтілка, — сказала Аліса, придивившись до речі, що лежала під деревом. — Не порохівка, ні, не бійтеся, — швидко сказала вона, бо вирішила, що той злякався. — Звичайнісіньке старе брязкальце… Зовсім старе і зламане.

— Я знаю, що це торохтілка! — закричав Близнюк і почав скажено тупати ногами і рвати волосся на голові. — Вона, без сумніву, зіпсована! — Тут він зиркнув на Близняка. Той сидів на землі й намагався сховатися під парасолькою.

Аліса доторкнулася до його руки і почала заспокоювати його:

— Не варто так сердитися через якесь старе брязкальце.

— Воно не старе! — закричав Близнюк, все дужче сердячись. — Воно нове, кажу тобі… Я лише вчора купив його… Таке гарне нове брязкальце! — репетував він на весь голос.

Тим часом Близняк щосили намагався згорнути парасольку, не вилазячи з-під неї. Було так смішно дивитися на ці зусилля, що Аліса зовсім забула про сердитого брата. У Близняка нічого не виходило, і зрештою він перекинувся, заплутавшись у парасольці, і з неї стирчала лише його голова. Так він і лежав, хапаючи повітря ротом і кліпаючи очима.

«Наче риба», — подумала Аліса.

— Ти, звичайна річ, згоден битися? — запитав Близнюк уже спокійніше.

— Нічого не зробиш, — похмуро погодився брат, вилазячи з парасольки. — Але вона повинна допомогти нам одягтися, розумієш.

Отже, близнята рядком попростували до лісу і за мить повернулися. У них були повні руки всілякого мотлоху: диванні валики, простирадла, килимки, скатертини, серветки, відерця для вугілля.

— Сподіваюсь, ти вмієш пришпилювати і зав’язувати мотузки? — спитав Близнюк. — Усе це треба якимсь чином приладнати на нас.

Згодом Аліса говорила, що їй зроду не доводилося бачити такої метушні, яку зчинили двійники. А скільки мотлоху вони натягли на себе! І скільки мороки було, поки вона зав’язала мотузки і застебнула гудзики!

— Без сумніву, коли вони закінчать одягатися, то будуть нагадувати клунки зі старою одежею! — говорила собі Аліса, приладжуючи валик на шию Близняка.

— Це щоб голови не відрубали, — пояснив він. — Розумієш, — додав він цілком серйозно, — найгірше, що може трапитися в бійці, це коли тобі стинають голову.

Аліса голосно засміялася. Вона вдала, що кашляє, боячись образити його почуття.

— Я дуже блідий? — запитав Близнюк, підходячи, щоб вона приладнала йому шолом. (Він називав це шоломом, насправді це була скоріше каструля.)

— Авжеж… Так… Трошки, — ввічливо відповіла Аліса.

— Взагалі я дуже хоробрий, — продовжував він тихенько, — але сьогодні в мене болить голова.

— А в мене болить зуб! — озвався й собі Близняк, що підслухав братові слова. — Я почуваю себе набагато гірше, ніж ти.

— Тоді вам краще сьогодні не битися, — промовила Аліса, користуючись слушною нагодою помирити їх.

— Ми повинні побитися хоч трохи. Але я не наполягаю на довгій бійці, — сказав Близнюк. — Котра зараз година?

Близняк поглянув на годинника і сказав:

— Пів на п’яту.

— Давай битися до шостої години, потім будемо обідати, — запропонував Близнюк.

— Добре, — сумно погодився брат. — А вона хай слідкує. Але не підходь надто близько, — додав він. — Я б’ю все, що бачу… коли по-справжньому розійдуся.

— А я б’ю все, що трапиться під руку, — закричав Близнюк, — хоч бачу, хоч ні!

Аліса засміялася.

— Гадаю, що цим деревам часто перепадає, — сказала вона.

Близнюк подивився навкруги з самовдоволеною посмішкою.

— Не думаю, — сказав він, — що встоїть хоч одне дерево до кінця нашої бійки!

— І все це через якесь брязкальце! — промовила Аліса, яка все ще сподівалася викликати у них хоч крихту сорому за бійку через таку дрібницю.

— Я б не приймав це так близько до серця, — пояснив Близнюк, — якби брязкальце не було зовсім нове.

— Хоч би прилетів чорний ворон! — подумала Аліса.

— У нас всього один меч, розумієш, — звернувся Близнюк до брата. — Але ти можеш скористатися парасолькою, вона так само гостра. Тільки треба швидше починати. Робиться зовсім темно.

— Навіть темніше, — додав Близняк.

Раптом усе оповили сутінки, і Аліса вирішила, що наближається гроза.

— Яка важка чорна хмара! — сказала Аліса. — І як швидко вона наближається! Що це — у неї, здається, є крила!

— Це ворон! — пронизливо закричав зляканий Близнюк.

Обидва брати кинулися навтіки і за мить зникли з очей.

Аліса трохи одбігла в ліс і зупинилася під великим деревом.

— Тут він до мене не добереться, — подумала Аліса. — Він такий великий, що не пролізе поміж дерев. Якби тільки він не махав так крилами… Здійняв у лісі справжню бурю… Чи бач, летить чиясь хустка!

Розділ V. Вовна та вода

Говорячи це, вона зловила хустку і озиралася, розшукуючи власника. Незабаром вона побачила Білу Королеву, яка щодуху бігла лісом, широко розкинувши руки, ніби летіла. Аліса ввічливо пішла їй назустріч з хусткою в руках.

— Я надзвичайно задоволена, що випадково зловила її, — сказала Аліса, допомагаючи Королеві напнути хустку.

Біла Королева лише безпорадно і перелякано зиркнула на неї і зашепотіла: «Хліб з маслом, хліб з маслом». Аліса відчула, що розпочинати розмову доведеться їй самій. Отже, вона несміло почала:

— Ви — Біла Королева? Я мала честь прибрати…

— По-твоєму, ти прибрала, — сказала Королева. — А по-моєму, ні.

Аліса подумала, що не варто сперечатися на самому початку розмови, тому вона посміхнулася і зауважила:

— Якщо ваша величність скаже мені, з чого почати, я постараюсь зробити це якнайкраще.

— Але я не хочу, щоб ти прибирала мене! — буркнула сердешна Королева. — Я прибиралася цілих дві години поспіль!

Аліса вирішила, що навіть краще, якщо Королеву було кому прибирати без неї, бо та була страшенно неохайна.

— На ній все таке пом’яте, — думала Аліса. — І вся вона утикана шпильками!..

— Дозвольте мені поправити на вас хустку, — додала вона вголос.

— Просто не знаю, що з тією хусткою! — сумно сказала Королева. — Вона сьогодні ніби сказилася. Я скрізь її пришпилила, але вона чогось не держиться!

— Вона не може держатися рівно, розумієте, якщо ви пришпилюєте її лише з одного боку, — пояснила Аліса, легенько поправляючи на ній хустку. — Лишенько, яке у вас закустране волосся!

— У ньому заплуталася щітка! — зітхнула Королева. — А гребінець я загубила вчора.

Аліса обережно звільнила щітку і постаралася причесати Королеву.

— Ну от, так куди краще! — сказала вона, коли встромила в інші місця майже всі шпильки. — Але, без сумніву, вам потрібна покоївка!

— О, я з радістю візьму тебе! — промовила Королева. — Два пенси на тиждень і варення через день.

Аліса не могла стримати сміху і сказала:

— Я не збираюся найматися… Крім того, я не люблю варення.

— У мене дуже смачне варення, — переконувала її Королева.

— Може, але мені не хочеться його сьогодні.

— Тобі його не дадуть, навіть якщо ти і захочеш, — зауважила Королева. — У нас такий порядок: варення вчора і завтра, але ніколи не буває варення сьогодні.

— Але повинно ж колись дійти до «варення сьогодні», — заперечила Аліса.

— Нічого подібного, — сказала Королева. — Варення дають кожного наступного дня. Сьогодні — це не наступний день, розумієш.

— Не розумію, — промовила Аліса. — Це якась жахлива плутанина.

— Це на тебе впливає життя навпаки, — лагідно пояснила Королева. — У кожного спочатку паморочиться в голові…

— Життя навпаки! — повторила страшенно здивована Аліса. — Я ніколи не чула про таке!

— …але воно має ту велику перевагу, що пам’ять діє у двох напрямах.

— Я знаю напевне, що моя пам’ять діє лише в одному напрямі, — зауважила Аліса. — Я не здатна пригадати речей, які ще не трапилися.

— Погана та пам’ять, яка пригадує лише минуле, — проголосила Королева.

— А що ви пригадуєте найкраще? — насмілилася запитати Аліса.

— О, те, що трапиться через тиждень, — відповіла Королева недбало. — Наприклад, — провадила вона, прикладаючи великий шматок пластиру до пальця, — візьмімо гінця Короля. Він зараз відбуває покарання у в’язниці, а суд почнеться лише наступної середи. Ну, а злочин він, звичайно, вчинить тільки після всього цього.

— А що, коли він зовсім не вчинить злочину? — домагалася Аліса.

— То й так буде, — відповіла Королева, прив’язуючи клаптем стрічки пластир до пальця.

Аліса відчула, що тут важко заперечити.

— Взагалі, звичайно, так буде краще, — погодилася вона. — Але йому не буде краще від того, що його покарають.

— Отут ти помиляєшся, — сказала Королева. — Тебе коли-небудь карали?

— Тільки за провини! — промовила Аліса.

— Так, але після цього ти робилася кращою, я певна! — з тріумфом заявила Королева.

— Так, але за мною була провина, за яку мене карали, — доводила Аліса. — Це велика різниця.

— Але якби ти не мала провини, — пояснювала Королева, — було б ще краще. Краще, краще, кра…а…а!

З кожним «краще» вона підвищувала голос і нарешті почала верещати.

Аліса саме почала говорити:

— Тут якась помилка…

Але Королева так голосно верещала, що Аліса мусила обірвати своє речення.

— Ой-ой-ой! — репетувала Королева, махаючи рукою, наче хотіла одкинути її зовсім. — У мене з пальця йде кров! Ой-ой-ой-ой!

Її верещання було таке схоже на свисток паровоза, що Алісі довелося затулити вуха.

— Що сталося? — запитала Аліса, коли Королева на якусь мить затихла. — Ви вкололи пальця?

— Я ще не вколола його, — відповіла Королева, — але скоро вколю… Ой-ой-ой!

— Коли ви збираєтесь уколотись? — запитала Аліса, якій дуже хотілося сміятися.

— Коли буду пришпилювати хустку, — буркнула бідолашна Королева. — Брошка зараз розстебнеться. Ой-ой! — Коли вона говорила це, брошка розстебнулася, і Королева люто вчепилася в неї, намагаючись застебнути.

— Обережно! — крикнула Аліса. — Ви зовсім погнули її. — І вона схопила брошку. Але надто пізно: шпилька вислизнула і вп’ялася в палець Королеви.

— От і кров, бачиш, — з посмішкою звернулася Королева до Аліси. — Тепер ти розумієш, як у нас ідуть справи.

— Але чому ж ви не кричите? — запитала Аліса, збираючись знову затулити вуха.

— Нащо? Я вже накричалася, — відповіла Королева. — Нема причини починати все спочатку!

— Мабуть, ворон полетів собі, — сказала Аліса. — Я рада, що він полетів. А то я вже думала, що надходить ніч.

— Якби то я вміла радіти! — зітхнула Королева. — Але я не знаю, як воно робиться. Ти, мабуть, дуже щаслива, якщо можеш, живучи в цьому лісі, радіти, коли тобі заманеться.

— Тільки тут якось дуже непривітно, — сумно промовила Аліса. Від згадки про свою самотність у Аліси виступили сльози на очах.

— Ну, годі, годі! — вигукнула бідна Королева і заломила у відчаї руки. — Подумай, яка ти велика. Подумай, яку відстань ти сьогодні пройшла. Подумай, котра година. Подумай про що завгодно, але не плач.

Аліса не змогла стримати сміх, хоч сльози блищали у неї на очах.

— А вам удається стримувати сльози, коли ви думаєте про щось? — запитала вона.

— Тільки так і можна їх стримати, — твердо заявила Королева. — Не можна робити дві роботи одночасно, розумієш. Давай хоча б подумаємо про твій вік. Скільки тобі років?

— Сім з половиною, рівно.

— Ти можеш не додавати «рівно», — зауважила Королева. — Я й так повірю. Зараз ти повинна повірити тому, що скажу я. Мені сто один рік, п’ять місяців і один день.

— Мені щось не віриться, — сказала Аліса.

— Не віриться? — зі співчуттям запитала Королева. — А ти спробуй повірити: глибоко вдихни і заплющ очі.

Аліса засміялася.

— Не варто пробувати, — сказала вона, — ніхто не може вірити неможливим речам.

— Просто у тебе малий досвід, — зауважила Королева. — Коли я була твоїх років, я займалася цим півгодини щодня. Куди там, я іноді до сніданку могла повірити у шість неможливих речей… Знову хустка злетіла!

Коли вона говорила, брошка знову розстебнулася і раптовий порив вітру шпурнув хустку Королеви на другий бік струмка. Королева розкинула руки і полетіла слідом. Цього разу їй вдалося зловити хустку самій.

— Спіймала! — радісно закричала вона. — А зараз подивися, сама приколю!

— Сподіваюся, ваш палець уже менше болить? — ввічливо запитала Аліса, переходячи струмок за Королевою.

— О, значно менше! — вигукнула Королева і повторювала пискливо: — Значно менше! Менше! Менше! Ме-е-е-е!

Останнє слово так нагадувало мекання вівці, що Аліса аж здригнулася.

Вона подивилася на Королеву. Та, здавалося, раптом обросла вовною. Аліса протерла очі й знову подивилася. Невже вона опинилася в крамниці? І чи насправді… Невже насправді за прилавком сиділа Вівця? Скільки Аліса не протирала очі, але нічого не могла зрозуміти. Вона стояла в темній крамниці, спершись ліктями на прилавок, а напроти неї в м’якому кріслі сиділа Вівця і щось в’язала. Час від часу вона підводила очі й зиркала на Алісу крізь величезні окуляри.

— Що ти хочеш купити? — нарешті запитала Вівця, одриваючи на мить погляд від в’язання.

— Я ще не надумалась, — дуже ввічливо відповіла Аліса. — Мені спершу хочеться подивитися кругом, якщо можна.

— Ти можеш дивитися вперед і в обидва боки, якщо тобі заманеться, — сказала Вівця, — але ти не можеш дивитися кругом себе. У тебе ж немає ззаду очей!

Справді, у Аліси не було ззаду очей. Вона обмежилася тим, що повернулася, підійшла до полиць і почала оглядати їх.

Крамниця була набита всілякими дивовижними речами. Але найдивовижнішим було те, що ледве Аліса зосереджувала увагу на якійсь полиці, силкуючись роздивитися, що там лежить, як саме та полиця чомусь була порожня. А тим часом інші полиці аж вгиналися від усяких товарів.

— Тут усе прямо пливе перед очима, — нарешті промовила вона жалібно, після того як майже хвилину марно ловила очима якусь велику яскраву річ. Ця річ нагадувала то ляльку, то шкатулочку для шитва і весь час опинялася над тою полицею, на яку дивилася Аліса. — Особливо он та річ… Але я вже знаю, — додала вона, бо в неї раптом майнула здогадка. — Я буду переслідувати її поглядом до найвищої полиці. Не пройде ж вона крізь стелю!

Але з цього нічого не вийшло, бо «річ» спокійнісінько пройшла крізь стелю, наче так і повинно бути.

— Ти дівчинка чи дзиґа? — запитала Вівця, беручи нову пару спиць. — У мене голова обертом іде, так ти крутишся. — Вона в’язала вже на чотирнадцяти парах спиць одночасно, і мимоволі Аліса здивовано задивилася на неї.

«Як це воно в неї так виходить? — думала розгублена дівчинка. — Щохвилини у неї з’являються все нові й нові спиці, наче у дикобраза».

— Ти вмієш гребти? — запитала Вівця, простягаючи їй дві в’язальних спиці.

— Так… трошки… але не на землі… і не в’язальними спицями… — почала говорити Аліса.

Раптом спиці у неї в руках перетворилися на весла, і Аліса побачила, що вони сидять у маленькому човні і пливуть між якимись берегами. Нічого не залишилося, як налягти на весла.

— Пір’я! — закричала Вівця, беручи нову пару спиць.

Це зауваження, здавалося, не потребувало відповіді, тому Аліса мовчки продовжувала гребти.

Вона подумала, що вода тут якась дивна, бо весла щоразу застрявали в ній і їх ледве вдавалося витягти.

— Пір’я! Пір’я! — знову закричала Вівця і взяла нові спиці. — Ти зараз ляща впіймаєш.

«О милий лящик! — подумала Аліса. — Я хочу спіймати його».

— Хіба ти не чула, що я кажу: «Пір’я!» — сердито гримнула Вівця і вхопила цілу жменю спиць.

— Я чула, без сумніву, — сказала Аліса, — ви повторили це багато разів… і досить голосно. Скажіть, будь ласка, де знаходяться лящі?

— У воді, де ж їм бути! — відповіла Вівця, встромляючи кілька спиць собі у волосся, бо руки в неї вже були повні. — Пір’я, кажу тобі!

— Чому це ви кажете все «пір’я» та «пір’я»? — нарешті запитала невдоволено Аліса. — Я не птах!

— Ні, птах, — заперечила Вівця. — Ти гусеня.

Це трохи образило Алісу, і деякий час вони мовчали, а човен повільно плив уперед. Іноді він пропливав серед водоростей (і тоді весла ще дужче застрявали у воді), іноді під деревами, але незмінно над їхніми головами нависали високі береги.

— Ой, прошу вас! Он там пахучий очерет!.. — раптом захоплено вигукнула Аліса. — Скільки його там! І який гарний!

— Тобі нема чого просити мене, — сказала Вівця, не підводячи голови від в’язання. — Не я його там саджала і не мені зривати його.

— Так, але я хочу сказати… Прошу вас, можна затриматися і нарвати трохи? — благала Аліса. — Може б, ми зупинили на хвилинку човна?

— Як я можу зупинити його? — зауважила Вівця. — Якщо ти не будеш гребти, він сам зупиниться.

Отже, човен тихесенько поплив за водою, доки не опинився серед очерету. Аліса старанно закотила рукавчики і по лікті опустила рученята у воду, щоб зірвати довші стеблини. На час вона забула про Вівцю і про в’язання і так перехилилася через край човна, що кінчики її розпатланого волосся вмочилися у воду. З блискучими жадібними очима вона рвала копиці чудового пахучого очерету.

— Аби тільки човен не перекинувся! — говорила вона собі. — Ой, яка чудова квітка! Але я не дістану до неї.

Її навіть трошки сердило («Ніби навмисне», — думала вона) те, що, хоч вона і встигала, пропливаючи в човні, нарвати багато чудових квіток, найкращих ніяк не вдавалося дістати.

— Найкращі квітки чомусь весь час не дістати, — нарешті поскаржилася вона, зітхаючи над тим, що впертий очерет росте так далеко. Після цього вона повернулася на своє місце. Щоки в неї палали, з волосся й рук капала вода. Вона почала складати свої щойно надбані скарби. Тієї миті для неї не мало значення те, що очерет починав в’янути і втрачати запах та красу, ледве вона зривала його. Навіть справжній пахучий очерет, ви знаєте, живе дуже недовго. А цей очерет зі сну, що копицями лежав біля її ніг, розтавав, як сніг. Та цього Аліса, мабуть, і не помічала, так багато цікавих речей навкруги привертало її увагу.

Вони пропливли невелику відстань, як раптом одне весло застряло у воді й ніяк не хотіло витягатися з неї (так Аліса говорила про це опісля). Краєм весло зачепило її за підборіддя і, хоч бідна Аліса і скрикнула кілька разів: «Ой, ой, ой!», збило її з сидіння і повалило на копицю очерету.

Але вона анітрошки не забилася і швидко підвелася. Вівця ні на мить не припиняла в’язати, ніби нічого не трапилося.

— Ти зловила гарного ляща! — зауважила вона, коли Аліса сіла на своє місце. Дівчинка з полегшенням переконалася, що знову в човні.

— Справді? Я не бачила його, — сказала Аліса, крадькома зиркаючи через край човна в темну воду. — Шкода, що він утік… Мені так хочеться взяти з собою додому маленького лящика! — Але Вівця лише зневажливо засміялася і продовжувала плести.

— А тут багато лящів? — поцікавилась Аліса.

— І лящів, і чого завгодно, — відповіла Вівця. — Вибір багатий, тільки вибирай. Ну, то що ти хочеш купити?

— Купити! — луною повторила Аліса, напівздивовано і напівзлякано, бо весла миттю кудись зникли і вона знову опинилася в темній крамничці. — Мені б хотілося купити яєчко, коли ваша ласка, — несміливо сказала вона. — Скільки коштує?

— П’ять пенсів і один фартинг за одне, два пенси за два, — відповіла Вівця.

— Виходить, два коштує дешевше, ніж одне? — запитала здивована Аліса, дістаючи гаманця.

— Якщо ти купуєш два яєчка, ти повинна з’їсти їх, — сказала Вівця.

— Тоді дайте мені одне, будь ласка, — попрохала Аліса, кладучи гроші на прилавок. Про себе вона подумала: «Може, вони, знаєте, не свіжі».

Вівця взяла гроші і сховала їх у шухляду. Потім сказала:

— Я ніколи не подаю покупцям куплене. Це не годиться. Візьми сама.

Сказавши це, вона пішла в інший куток крамниці і поклала яйце на полицю.

— Не знаю, чому це не годиться? — думала Аліса, ледве пробираючись поміж столів і стільців, бо в кутку крамниці було дуже темно. — Чим далі я йду, тим далі від мене яйце. Що це, стілець? Але ж на ньому гілля! Як дивно, що тут ростуть дерева! А он, без сумніву, струмочок! Ніколи я не бачила такої чудернацької крамниці!

Вона йшла далі й на кожному кроці все більше дивувалася, бо, до чого б вона не наблизилася, все тієї ж миті перетворювалося на дерева. Вона вже вирішила, що і з яєчком станеться те саме. 

Розділ VI. Хитун-Бовтун

Проте яєчко лише побільшало і стало схожим на людину. Коли Аліса опинилась за кілька ярдів від нього, то побачила, що у нього були очі, ніс і рот. А коли вона підійшла зовсім близько, то переконалася, що це був не хто інший, як Хитун-Бовтун.

— Авжеж, це він! Я в цьому так впевнена, наче його ім’я написане у нього на лобі!

На такому величезному лобі, звичайно, його ім’я можна було написати сто разів. Хитун-Бовтун сидів, підібгавши по-турецькому ноги, на вершечку високої стіни. Стіна була така вузенька, що Алісу навіть дивувало, як він примудряється всидіти на ній. Та він пильно дивився в інший бік і зовсім не звертав на неї уваги; вона вже подумала, що, може, це просто опудало.

— Але до чого він схожий на яйце, — сказала вона вголос. Дівчинка стояла, розставивши руки, щоб зловити його, бо боялася, що він може щомиті впасти.

— Дуже неприємно, — після довгої мовчанки сказав Хитун-Бовтун, дивлячись убік, — коли тебе називають яйцем… Дуже!

— Я сказала, що ви схожі на яйце, пане, — лагідно пояснила Аліса. — Знаєте, бувають дуже гарні яєчка, — додала Аліса, сподіваючись обернути своє зауваження на похвалу.

— У деяких людей, — сказав Хитун-Бовтун, так само дивлячись убік, — розуму не більше, ніж у немовляти!

Аліса не знала, що відповісти на це. «Це взагалі не розмова, — подумала вона, — він ні разу не звернувся до мене».

З останнім зауваженням він, без сумніву, звертався до дерева. Тому Аліса стояла і тихенько повторювала про себе:

Хитун-Бовтун на стіні стояв,
Хитун-Бовтун додолу впав.
Хоч прибігла вся королівська рать,
Хитуна-Бовтуна не змогли вже піднять.

— Останній рядок занадто довгий для вірша, — додала вона майже вголос, забуваючи, що Хитун-Бовтун може почути.

— Годі тобі белькотати щось про себе, — сказав Хитун-Бовтун, уперше глянувши на неї. — Краще скажи мені своє ім’я і чим ти займаєшся.

— Моє ім’я Аліса, але…

— Яке безглузде ім’я! — нетерпляче перебив Хитун-Бовтун. — Що воно означає?

— Хіба ім’я повинно щось означати? — з сумнівом запитала Аліса.

— Аякже, неодмінно, — сказав Хитун-Бовтун, сміючись. — Моє ім’я визначає мою форму… Я дуже гарної, чудової форми. З таким ім’ям, як у тебе, ти можеш бути будь-якої форми.

— Чому ви сидите там самі? — запитала Аліса, бо вона не хотіла розпочинати суперечку.

— Як чому, тому що зі мною немає нікого! — вигукнув Хитун-Бовтун. — Невже ти думала, що я не знаю відповіді на це? Давай іншу загадку.

— А чи не здається вам, що внизу вам було б безпечніше? — продовжувала Аліса. Вона не мала наміру загадувати загадки, а лише щиро непокоїлася про дивне створіння. — Ця стіна занадто вузька!

— Ти загадуєш легесенькі загадки! — буркнув Хитун-Бовтун. — Звичайно, мені це не здається! Адже якби я впав… Хоч це неможливо… Але якби все ж таки… — тут він міцно стулив губи й напустив на себе таку врочистість і велич, що Аліса ледве стримала сміх. — Якби я впав, — продовжував він, — Король обіцяв мені… Ага, ти можеш бліднути, якщо тобі так хочеться! Ти не сподівалася, що я скажу таке, чи не так? Король обіцяв мені власними устами…

— Прислати всю королівську рать, — перебила Аліса необачно.

— Ну, знаєш, з твого боку це дуже погано! — вигукнув Хитун-Бовтун, зненацька розсердившись. — Ти підслухувала під дверима… за деревами… і крізь димарі… Інакше ти б не знала цього!

— Я не підслуховувала, слово честі! — дуже лагідно пояснила Аліса.. — Це є у книжці.

— А, он що! У книжці таке може бути написане, — сказав Хитун-Бовтун спокійніше. — Це ви називаєте історією Англії, так? Ну, тоді добре придивися до мене. Я один з тих, хто розмовляв з Королем, я кажу правду. Може, тобі ніколи не доведеться зустріти іншого такого. А щоб показати тобі, що я не гну кирпу, я ладен потиснути тобі руку. — І він посміхнувся, розтяг рота мало не по самі вуха, нахилився (при цьому мало не впав зі стіни) і простяг Алісі руку. Вона потиснула руку, занепокоєно стежачи за ним.

«Якщо він буде далі розтягувати рота, кінчики губ можуть зійтися на потилиці, подумала вона. — Тоді я навіть не уявляю, що буде з його головою! Боюсь, що вона відпаде!»

— Так, усю королівську рать! — продовжував Хитун-Бовтун. — І вони миттю піднімуть мене, можеш бути певна! Але ми надто швидко розмовляємо. Повернімося до передостаннього зауваження.

— Боюся, що не зможу пригадати його, — дуже ввічливо промовила Аліса.

— Ну, що ж, тоді почнімо спочатку, — сказав Хитун-Бовтун. — Тепер моя черга вибирати тему… — («Він говорить так, ніби це гра», — подумала Аліса). — Отже, слухай запитання: скільки, ти сказала, тобі років?

Аліса швиденько підрахувала і відповіла:

— Сім з половиною.

— Неправда! — радісно закричав Хитун-Бовтун. — Ти цього не говорила.

— Я думала, що ви хотіли запитати: «Скільки тобі років?» — пояснила Аліса.

— Якби я хотів, то так би й запитав, — мовив Хитун-Бовтун.

Аліса не хотіла знову сперечатися, тому промовчала.

— Сім з половиною! — замислено повторив Хитун-Бовтун. — Це дуже незручний вік. Якби ти запитала у мене поради, я б сказав: «Не рости далі семи років», але тепер уже пізно.

— Я ніколи не прошу порад у цьому питанні, — обурилась Аліса.

— Ти надто горда! — зауважив він.

Таке припущення ще дужче обурило Алісу.

— Я хочу сказати, — пояснила вона, — що ніхто не може сам собі встановити вік.

— Сам, може, і ні, — мовив Хитун-Бовтун, — але вдвох можна. При належній допомозі ти могла зупинитися на семи роках.

— Який у вас чудовий пасок! — раптом зауважила Аліса. (Вона подумала, що вже годі розмовляти про вік. Якщо вони мають по черзі вибирати тему, то настала її черга.) — Тобто, — поправила вона себе, подумавши, — чудова краватка, хотіла я сказати… Ні, я маю на увазі пасок… Пробачте, будь ласка! — додала вона злякано, бо Хитун-Бовтун мав надміру ображений вигляд і вона почала шкодувати, що обрала саме цю тему для розмови.

«Якби я знала, — подумала вона, — де в нього шия, а де стан».

Видно було, що Хитун-Бовтун дуже сердиться, хоч він і мовчав кілька хвилин. Коли він, нарешті, заговорив, це було глухе ричання.

— Це дуже… неприємно… — нарешті видушив він, — коли людина не вміє відрізнити краватку від паска.

— Я знаю, що з мого боку це справжнє неуцтво, — промовила Аліса таким покірним голосом, що Хитун-Бовтун подобрішав.

— Це краватка, дитино, і дуже гарна, ти правду кажеш. Це подарунок Білого Короля і Королеви. У тім-то й сила!

— Та невже? — вигукнула Аліса, дуже задоволена тим, що зрештою вона обрала гарну тему для розмови…

— Вони дали її мені, — замислено продовжував Хитун-Бовтун, закидаючи ногу на ногу і обхопивши коліно руками, — вони дали її мені… як подарунок не до дня народження.

— Пробачте, — розгублено мовила Аліса.

— Я не образився, — відповів Хитун-Бовтун.

— Я хотіла запитати, що таке подарунок не до дня народження?

— Ну, звичайно, подарунок, який одержують не в день народження!

Аліса трохи подумала.

— Мені більше подобаються подарунки до дня народження, — сказала вона нарешті.

— Ти сама не розумієш, що говориш! — вигукнув Хитун-Бовтун. Скільки днів має рік?

— Триста шістдесят п’ять, — відповіла Аліса.

— А скільки в тебе днів народження?

— Один.

— Якщо відняти один від триста шістдесяти п’яти, скільки залишиться?

— Триста шістдесят чотири, звичайно.

Хитун-Бовтун був не зовсім певен у цьому.

— Перевірмо на папері, — сказав він.

Аліса не могла втримати посмішку, коли діставала записну книжечку і писала приклад:

365
  - 1
——
364

Хитун-Бовтун узяв записну книжку, уважно подивився в неї.

— Здається, правильно… — почав він.

— Але ви тримаєте її догори ногами, — перебила його Аліса.

— А й справді! — весело погодився Хитун-Бовтун, коли Аліса перевернула книжку. — А я ще подумав, чого вона така чудна! Як я вже сказав, приклад, здається, розв’язано правильно… У мене зараз немає часу уважно проглянути його. Як бачиш, залишається триста шістдесят чотири дні, в які ти можеш одержувати подарунки не до дня народження.

— Без сумніву, — погодилась Аліса.

— І лише один для подарунка до дня народження, розумієш. Хіба це не слава?

— Не знаю, що ви розумієте під «славою», — сказала Аліса.

Хитун-Бовтун зневажливо усміхнувся.

— Звичайно, ти не можеш цього знати, доки я не поясню тобі. Я розумію під цим, що це для тебе вбивчий доказ!

— Але «слава» не означає «вбивчий доказ», — заперечила Аліса.

— Коли я вживаю слово, — мовив Хитун-Бовтун гордовито, — воно означає саме те, що мені треба… Не більше і не менше.

— Питання в тому, — промовила Аліса, — чи ви здатні надати словам так багато різноманітних значень.

— Питання в тому, — сказав Хитун-Бовтун, — хто буде господарем становища… От і все.

Аліса була надто приголомшена, щоб говорити. За хвилину Хитун-Бовтун знову почав:

— Вони бувають з характером, оці слова… Особливо дієслова, вони страшенно зарозумілі… З прикметниками можна робити що завгодно, але з дієсловами — ні… Проте я добре справляюся з багатьма з них! Непроглядність! От що я тобі скажу!

— Будь ласка, чи не скажете ви мені, — промовила Аліса, — що це значить?

— Ось зараз ти говориш, як належить розумній дівчинці, — втішено мовив Хитун-Бовтун. — Говорячи «непроглядність», я мав на увазі, що з нас уже годі цієї теми. Краще розкажи, що ти хочеш робити далі. Адже, гадаю, ти не думаєш залишитися тут на все життя?

— Ви вкладаєте в одне слово занадто багато змісту, — замислено промовила Аліса.

— Коли я примушую слово виконувати таку велику роботу, — пояснив Хитун-Бовтун, — я йому завжди плачу додатково.

— О! — вигукнула Аліса. Від здивування вона неспроможна була сказати щось інше.

— Ти зможеш побачити їх у суботу ввечері, — продовжував Хитун-Бовтун, — коли вони прийдуть по платню.

(Аліса не насмілилась запитати, чим він розраховується з ними. Тому, бачите, і я не можу сказати вам цього.)

— Ви, здається, добре вмієте розтлумачувати значення слів, пане, — сказала Аліса. — Чи не поясните ви мені, коли ваша ласка, баладу «Курзу-Верзу»?

— Треба послухати її, — зауважив Хитун-Бовтун. — Я можу розтлумачити всі вірші, що досі були написані, і багато з тих, що досі не написані.

Така заява вселяла надію, тому Аліса прочитала перший куплет:

Був смажень, і швимкі яски
Сверли-спіралили в кружві.
Пичхали пиршаві псашки
І трулі долові.

— Для початку досить, — перебив її Хитун-Бовтун. — Тут сила-силенна важких слів. «Смажень» — означає четверту годину дня, — час, коли починають смажити м’ясо на обід.

— Це дуже підходить, — погодилася Аліса. — А що таке «швимкі»?

— Ну, «швимкі» — швидкі й водночас шумкі. Бачиш, це — як у валізі: в одному слові запакували два значення.

— Зараз розумію, — зауважила Аліса замислившись. — А що таке «яски»?

— «Яски» — це звірята, трохи схожі на борсуків, трохи — на ящірок, а трохи — на штопор.

— Вони, мабуть, дуже чудні?

— Дуже, — сказав Хитун-Бовтун. — Крім того, вони мостять гнізда під сонячним годинником та їдять сир.

— А що значить «сверли» і «спіралили»?

— «Сверли» значить шуміли, як свердлик, коли ним вертіти дірки, а «спіралили» — закручувалися штопором.

— А «кружва» — це, мабуть, трава кругом годинника? — запитала Аліса, дивуючись власній здогадливості.

— Певна річ. Вона називається «кружвою» тому, що тягнеться в усі боки перед годинником і в усі боки за ним…

— І в усі боки кругом нього взагалі? — додала Аліса.

— Саме так. Ну, а «пиршавий» — це пирскаючий і миршавий (ось тобі ще одне слово-валіза). А «псашки» — це такі худі, обскубані птахи, які вже зовсім звелися на пси.

— Але що таке «трулі долові»? — допитувалася Аліса. — Боюсь, що завдаю вам багато клопоту.

— Ну, от ще! «Трулі» — це такі зелені свині. А щодо «долові», я не певен. Гадаю, що вони так названі через те, що живуть на землі, долі, а не літають у повітрі.

— Ну а «пичхали»?

— Ага, «пичхали» — це означає пищали і одночасно чхали.. Ти можеш почути такі звуки он у тім лісі… Якщо ти почуєш їх хоч раз, ти будеш цілком задоволена. Але хто набив тобі голову такою нісенітницею?

— Я прочитала це в книжці, — пояснила Аліса. — Проте набагато легші вірші читав мені Близняк.

— Ну, знаєш, коли говорити про вірші, — сказав Хитун-Бовтун, викидаючи вперед свою величезну руку, — то я вмію читати їх не гірше від інших, якщо вже на те пішло.

— О, не треба, щоб на те пішло! — вигукнула Аліса, сподіваючись стримати його запал.

— Уривок, який я хочу прочитати, — продовжував Хитун-Бовтун, не звертаючи уваги на її вигук, — був написаний саме для тебе.

Якщо так, відчувала Аліса, то їй не минеться слухати цього вірша, тому вона сіла і досить сумно подякувала йому.

Узимку, як біліє сніг,
Співаю я пісень дзвінких.

— Але я не співаю, — пояснив Хитун-Бовтун.

— Я бачу, — сказала Аліса.

— Якщо ти спроможна бачити, співаю я чи ні, — то в тебе занадто гострий зір, — зауважив Хитун-Бовтун сердито. Аліса промовчала.

Весною, як усе цвіте,
Скажу тобі про се й про те.

— Дуже вдячна вам, — сказала Аліса.

Улітку будуть довгі дні,
Ти зрозумієш ці пісні,
А восени, як жовкне лист,
Запишеш ти пісень цих зміст.

— Я запишу, як не забуду до осені, — пообіцяла Аліса.

— Кинь свої репліки, — гримнув Хитун-Бовтун. — Вони зовсім безглузді і лише збивають мене.

Я написав листа до риб:
«Якби хотіли, ви могли б».

А рибоньки морські дрібні
Прислали відповідь мені.

Їх відповідь була така:
«У нас причина є, яка…»

— Боюсь, що я не зовсім розумію, — сказала Аліса.

— Далі буде легше, — відповів Хитун-Бовтун.

Я знов послав до них листа:
«Ваш лист — лиш викрутка пуста».

Послав листа, а рибки в сміх:
«Уже ми бачили таких!»

Сказав їм раз, сказав їм два —
Даремні всі мої слова.

Ну, покажу ж я вам смішок!
Узяв я добрий казанок,

А в казанок води набрав,
Як треба до подібних справ.

Тут хтось прийшов і став казать,
Що вже маленькі рибки сплять.

А я йому: «А ти піди
І знову рибок розбуди».

Команду викрикнув я цю
На саме вухо посланцю.

На останніх рядках Хитун-Бовтун мало не верещав, Аліса подумала здригаючись: «Я нізащо не погодилася б бути посланцем».

Тут посланець зробивсь лихий:
«Ви не кричіть, я не глухий!»

Хоч ти що хоч йому роби:
«Я розбудив би їх, якби…»

Тоді я штопора знайшов
І сам будити риб пішов.

Та в хату я ввійти не міг, —
Замкнув хтось двері, як на гріх.

Було те лихо не мале,
Тягнув за клямку я, але…

Настала довга пауза.

— Це все? — несміливо запитала Аліса.

— Це все, — відповів Хитун-Бовтун. — До побачення.

Такий кінець, на думку Аліси, був дещо непередбачений.

Але після такого надто відвертого натяку на те, що їй час уже іти, вона вирішила, що залишатися далі буде нечемно. Отже, вона підвелася і простягла йому руку.

— До побачення, до наступної зустрічі! — промовила вона якомога веселіше.

— Я не впізнаю тебе, якщо ми навіть і зустрінемося знову, — відповів Хитун-Бовтун незадоволеним голосом і простяг їй один палець. — Ти надто схожа на інших людей.

— Зазвичай кожного впізнають по обличчю, — зауважила Аліса розсудливо.

— Саме в цьому й справа, — сказав Хитун-Бовтун. — У тебе таке самісіньке обличчя, як у всякого іншого: очі тут (він ткнув великим пальцем у повітря), ніс посередині, рот під носом. У кожного так. От якби, наприклад, у тебе очі були по один бік носа або рот над носом, це б могло трохи допомогти.

— Від цього я, мабуть, не стану кращою! — заперечила Аліса.

Хитун-Бовтун лише заплющив очі і запропонував:

— А ти спочатку спробуй.

Аліса очікувала, чи не заговорить він знову. Але Хитун-Бовтун не розплющував очей і зовсім не звертав на неї уваги. Тоді вона повторила: «До побачення!» і, не одержавши відповіді, повільно пішла собі. При цьому вона не могла втриматися і сказала собі:

— З усіх несимпатичних… — (Вона повторила це слово вголос, бо їй було приємно вимовляти таке довге слово.) — з усіх несимпатичних людей, яких мені доводилося знати будь-коли…

Їй не вдалося скінчити речення, бо цієї миті страшний гуркіт струснув весь ліс. 

Розділ VII. Лев та Одноріг

Наступної хвилини в лісі з’явилися солдати. Спочатку вони бігли по двоє та по троє, потім по десять-двадцять зразу і, нарешті, їх з’явилося стільки, що вони, здавалося, заповнили весь ліс. Аліса сховалася за дерево, боячись, що її можуть затоптати, і звідти слідкувала за ними.

Вона подумала, що зроду не бачила солдатів, які так нетвердо тримаються на ногах. Вони весь час спотикалися, і де падав один, на нього валилися інші. Незабаром вся земля була вкрита купами людей.

Потім пішла кіннота. Оскільки коні були на чотирьох ногах, то їм було легше, ніж піхоті. Але навіть вони весь час спотикалися. І, як правило, варто було коневі спіткнутися, як вершник летів додолу. Безладдя зростало щохвилини, і Аліса дуже зраділа, коли вибралася з лісу на галявину. Там вона побачила Білого Короля, що сидів на землі й заклопотано щось писав у своїй записній книжці.

— Я послав усіх! — радісно закричав Король, коли побачив Алісу. — Ти зустріла солдатів, люба, коли йшла лісом?

— Так, — відповіла Аліса, — їх, мабуть, кілька тисяч.

— Точна кількість — чотири тисячі двісті сім, — промовив Король, зазираючи в записну книжку. — Я не зміг послати всіх коней, розумієш, бо двоє коней необхідні для гри. Також не послав двох гінців, вони пішли до міста. Подивись на дорогу і скажи мені, чи бачиш ти там кого-небудь.

— Нікого, — повідомила Аліса.

— От би мені такі очі! — заздрісно зауважив Король. — Ти здатна розгледіти нікого. І на такій відстані! Я ледве спроможний при такому світлі розгледіти когось.

Аліса нічого цього не чула, бо все ще пильно вдивлялася на дорогу, затуливши долонею очі від сонця.

— Тепер я когось бачу, — вигукнула вона нарешті. — Але він рухається дуже повільно. І які дивні пози він прибирає! (Гонець, розчепіривши пальці, наче віяла, весь час підстрибував на ходу і скручувався, мов вугор.)

— Нічого подібного! — заперечив Король. — Це англосаксонський гонець, і він прибирає англосаксонські пози. Він робить це лише тоді, коли чимсь задоволений, його звуть Гейха (це ім’я він вимовив як «Гейо»).

— У мене є милий на літеру Г. Мені подобається в ньому на Г те, — мимоволі почала Аліса, — що він гарний. Мені не подобається на Г те, що він гордий. Я годую його гусятиною та горохом. Його звуть Гейха, і він живе…

— Він живе на горбі, — просто додав Король, який навіть гадки не мав, що цим приєднується до гри. Тим часом Аліса ніяк не могла пригадати назву міста на літеру Г.—Другого гінця звуть Гатта. Мені необхідно мати двох гінців, ти знаєш, щоб вони могли приходити і вирушати в путь. Один приходить, другий вирушає.

— Як ви сказали, прошу? — промовила Аліса.

— Це не викликає поваги, коли просять, — зауважив Король.

— Я лише хотіла сказати, що не розумію, — пояснила Аліса. — Чому один має приходити, а другий вирушати в путь?

— Я ж тобі пояснюю, — роздратовано повторив Король, — що мені треба двох гінців: приносити і відносити вісті. Один приносить, другий відносить.

В цю мить прибув Гонець. Він дуже засапався і не міг вимовити ні слова, лише розмахував руками і робив Королю якісь страшні гримаси.

— Цій панночці подобається, що твоє ім’я починається з Г, — сказав Король, знайомлячи їх.

Він сподівався відвернути цим від себе увагу Гінця, але дарма. Гонець прибирав щодалі дивовижніші англосаксонські пози і несамовито поводив на всі боки своїми великими очима.

— Ти мене лякаєш! — скрикнув Король. — Мені млосно… Дай мені гусятини!

Алісі було дуже смішно, коли Гонець розкрив торбу, що висіла у нього через плече, і подав Королю хліб з гусятиною. Той жадібно проковтнув його.

— Ще! — наказав Король.

— Залишився тільки горох, — сказав Гонець, зазирнувши в торбу.

— Давай горох! — промимрив Король кволим голосом.

Аліса зраділа, побачивши, що після гороху Король помітно ожив.

— Горох дуже допомагає при непритомності, — зазначив Король, плямкаючи.

— Я гадала, що краще бризкати холодною водою, — зауважила Аліса, — або нюхати сіль.

— Я не сказав, що тільки горох допомагає, — відповів Король. — Я сказав, що горох дуже допомагає.

Проти цього Аліса не наважилася заперечувати.

— Кого ти обігнав на дорозі? — продовжував Король, простягаючи руку до Гінця, щоб узяти ще гороху.

— Нікого, — відповів Гонець.

— Цілком правильно, — підтвердив Король. — Ця панночка теж бачила його. Отже, ніхто, видко, ходить повільніше від тебе.

— Я стараюся щосили, — похмуро відповів Гонець, — і певен, що ніхто не ходить так швидко, як я.

— Він не може ходити так швидко, — зауважив Король, — інакше він прибув би сюди раніше від тебе. Ну, ти вже відсапався, тепер розкажи, що трапилося в місті.

— Я скажу пошепки, — промовив Гонець і приставив до рота руки трубою, нагинаючись до вуха Короля.

Аліса жалкувала з цього приводу, бо їй теж хотілося почути новини.

Та замість того, щоб говорити пошепки, Гонець закричав на весь голос:

— Вони знову завелися!

— Це так у тебе пошепки? — вигукнув бідолашний Король, що аж підскочив і затрусився. — Якщо ти дозволиш собі таке ще раз, ти в мене заробиш! У мене в голові гуде, наче після землетрусу!

— Занадто легкий землетрус! — подумала Аліса.

— Хто завівся? — наважилася вона запитати.

— Хто ж іще, Лев та Одноріг, звичайно, — пояснив Король.

— Вони розпочали бійку за корону?

— Певна річ, — відповів Король. — І найкумедніше те, що корона весь час залишається у мене! Біжімо подивимося.

Усі побігли підтюпцем. Аліса на бігу повторювала про себе слова старої пісні:

Боролись за корону Лев і Одноріг,
Лев Однорога у місті переміг.
Несли їм люди всячину — хто хліб, а хто пиріг,
А той, хто був сміліший, гнав їх за поріг.

— Той… хто… перемагає… одержує корону? — ледве вимовила Аліса, бо від бігу їй перехоплювало подих.

— Ось тобі й на! Ні! — сказав Король. — Таке вигадаєш!

— Ох! Будьте милосердні! — благала захекана Аліса, пробігши ще деяку відстань. — Зупинімося хоч на хвилинку… щоб трохи відсапатися.

— Я достатньо милосердний, — відповів Король. — Але не моя це влада. Бачиш, хвилина пролітає страшенно швидко. Це все одно, що намагатися зупинити Хап-Хапа.

Аліса так захекалася, що вже не могла говорити. Вони мовчки бігли, доки не побачили великого натовпу, в центрі якого билися Лев та Одноріг. Вони здійняли таку куряву, що спершу Аліса не могла розпізнати, де Лев, а де Одноріг. Проте швидко їй вдалося розгледіти ріг Однорога.

Вони зупинилися неподалік від того місця, де стояв Гатта, другий гонець, і слідкував за боєм. В одній руці він тримав чашку чаю, в другій — шматок хліба з маслом.

— Він тільки-но вийшов з в’язниці і не встиг допити чай перед тим, як його ув’язнили, — пошепки пояснив Гейха Алісі. — А там дають лише черепашки устриць. Тому він, розумієш, дуже голодний і хоче пити. Як ти себе почуваєш, друже? — продовжував він, ніжно обіймаючи Гатту.

Гатта озирнувся і кивнув, продовжуючи жувати хліб з маслом.

— Тобі було добре у в’язниці, друже? — запитав його Гейха.

Гатта знову озирнувся, кілька сльозинок скотилося по його щоках, але він не сказав ні слова.

— Ти що, не вмієш говорити? — нетерпляче крикнув Гейха.

Але Гатта продовжував мовчки жувати, запиваючи чаєм.

— Та говори ж! — гримнув Король. — Як іде бій?

Гатта зробив відчайдушне зусилля і проковтнув великий шматок хліба з маслом.

— Бій проходить дуже добре, — відповів він, мало не вдавившись. — Кожен з них був збитий з ніг близько вісімдесяти семи разів.

— Тоді, мабуть, скоро принесуть білий та чорний хліб? — наважилася спитати Аліса.

— Його вже принесли, — пояснив Гатта. — Мені дали цей шматок звідти.

Цієї миті бійка припинилася. Лев та Одноріг посідали, задихані.

Король оголосив:

— Перерва на десять хвилин, щоб відновити сили! Гейха і Гатта не гаючись почали розносити блюда з білим та чорним хлібом. Аліса взяла шматочок покуштувати, але хліб був дуже черствий.

— Не думаю, що вони будуть ще битися сьогодні, — звернувся Король до Гатти. — Піди і скажи, щоб починали бити в барабани. Гатта пішов, стрибаючи, мов коник. Деякий час Аліса мовчки дивилася йому вслід. Раптом вона пожвавішала.

— Дивіться! Дивіться! — закричала вона, нетерпляче вказуючи пальчиком. — Он біжить Біла Королева! Вона вилетіла стрілою он з того лісу… Як швидко ці королеви вміють бігати!

— За нею, безперечно, хтось женеться, — зауважив Король, навіть не озираючись. — У цьому лісі повно ворогів.

— Хіба ви не побіжите їй на допомогу? — запитала Аліса, страшенно здивована тим, що він ставиться до цього так спокійно.

— Не варто! — відповів Король. — Вона бігає занадто швидко. Це все одно, що намагатися зловити Хап-Хапа. Але я напишу пам’ятну записку про неї, якщо хочеш… Вона — таке лагідне, добре створіння, — ніжно повторив він про себе, розгортаючи записну книжку. — «Створіння» пишеться через два «н»?

Цієї миті Одноріг пройшов повз них, засунувши руки в кишені.

— Цього разу я взяв над ним гору, — звернувся він до Короля, ледве зиркаючи на нього.

— Насилу! — відповів роздратовано Король. — Ти не мав права колоти його рогом, розумієш.

— Це не заподіяло йому шкоди, — недбало зауважив Одноріг і пішов собі. Раптом його погляд упав на Алісу. Він рвучко повернувся і деякий час стояв, розглядаючи її з виразом глибочезної огиди на обличчі.

— Що… це… таке? — нарешті запитав він.

— Це дівчинка! — нетерпляче пояснив Гейха і виступив вперед, щоб відрекомендувати її. При цьому він простяг руку в її бік на англосаксонський манір. — Ми знайшли її лише сьогодні. Оце така її натуральна величина.

— Я завжди думав, що такі дивогляди існують лише в казках! — сказав Одноріг. — Вона жива?

— Вона вміє розмовляти, — урочисто відповів Гейха.

Одноріг замріяно подивився на Алісу і звелів:

— Говори, дівчинко!

Аліса почала, мимоволі посміхнувшись:

— Ви знаєте, я також завжди думала, що Одноріг лише потвора з казок. Мені ніколи не доводилося бачити їх живих.

— Ну, раз ми побачили одне одного, — сказав Одноріг, — я згоден повірити у твоє існування, якщо ти повіриш у моє. Домовилися?

— Добре, якщо вам так хочеться, — погодилася Аліса.

— Ану, давай кекс з ізюмом, — продовжував Одноріг, звертаючись до короля. — Чорний хліб не для мене!

— Певна річ… певна річ! — забурмотів Король і поманив пальцем Гейху. — Розв’язуй торбу! — шепнув він. — Швидше! Та не ту, це з горохом!

Гейха дістав з торби великий кекс і дав його потримати Алісі, потім дістав блюдо і ніж. Аліса не могла зрозуміти, як все вміщалося там. Це схоже, думала вона, на фокус.

Тим часом до них підійшов Лев. У нього був стомлений і сонний вигляд, очі напівзаплющені.

— Що це таке? — запитав він, ліниво блимаючи на Алісу. Він мав низький, густий бас, що нагадував гудіння великого дзвона.

— Ага! Ну, що це таке? — зрадів Одноріг. — Нізащо не вгадаєш! Я і то не вгадав!

Лев стомлено подивився на Алісу.

— Ти тварина… рослина… чи мінерал? — запитав він, позіхаючи на кожному слові.

— Це казкова потвора! — вигукнув Одноріг раніше, ніж Аліса встигла відповісти.

— Ну, тоді, Потворо, роздай кекс, — сказав Лев і ліг, поклавши голову на лапи. — А ви сідайте, — (до Короля та Однорога). — Кекс будемо ділити справедливо, знаєте!

Король був сам не свій від думки, що йому доведеться сісти між двох величезних створінь, але іншого місця не було.

— От зараз би нам влаштувати бій за корону! — зауважив Одноріг, нишком поглядаючи на корону. Король так тремтів, що вона ледве трималася у нього на голові.

— Я б легко переміг, — заявив Лев.

— Не сказав би, — заперечив Одноріг.

— Мовчав би ти! Я за тобою гнався через усе місто, ти, курча! — сердито відповів Лев, наполовину підводячись.

Тут втрутився Король, щоб запобігти сварці. Він так хвилювався, що у нього тремтів голос.

— Через усе місто! — вигукнув він. — Ого, далеченько! Ви бігли через старий міст чи через базар? Зі старого мосту видно краще.

— Хіба я знаю? — проричав Лев, лягаючи знов. — У такій куряві нічого не видно. Довго ще ця Потвора буде різати кекс?

Аліса вмостилася на березі струмочка, поставила на коліна величезне блюдо і старанно розрізала кекс ножем.

— Це страшенно неприємно! — промовила вона у відповідь на зауваження Лева (вона починала звикати до того, що її називають Потворою). — Я вже відрізала кілька шматків, але вони вперто приростають до кексу.

— Ти не знаєш, як треба заходитися коло задзеркального кексу, — зауважив Одноріг. — Спочатку роздай його, а потім поріжеш.

Це звучало безглуздо, але Аліса підвелася і піднесла кожному блюдо. При цьому кекс сам розділився на три частини.

— А тепер розріж його, — запропонував Лев, коли вона повернулася на своє місце з порожнім блюдом.

— Я протестую, це несправедливо! — вигукнув Одноріг. Аліса в цей час сиділа з ножем у руці, неспроможна зрозуміти, з чого слід починати. — Потвора дала Левові вдвічі більший шматок!

— Проте вона нічогісінько не залишила для себе, — сказав Лев. — Ти любиш кекс з ізюмом, Потворо?

Перш ніж Аліса встигла відповісти, почувся барабанний бій.

Вона не могла зрозуміти, звідки долинав цей гуркіт. Здавалося, він заповнив усе навкруги. Від гуркоту у неї гуло в голові і позакладало вуха. Перелякана, вона скочила на рівні, перестрибнула через струмок і встигла помітити лише, як Лев та Одноріг схопилися на ноги, дуже розлютовані, що перервали їхній бенкет. Потім вона впала навколішки і заткнула вуха, марно прагнучи врятуватися від жахливого гуркоту.

«Якщо це не вижене їх з міста, — подумала вона, — тоді ніщо не вижене».

Розділ VIII. «Це мій власний винахід»

Згодом гуркіт поступово завмер, настала мертва тиша. Аліса трохи злякано підвела голову. Ніде не було ні душі. Вона навіть подумала, що їй лише наснилися Лев, Одноріг та дивні англосаксонські Гінці. Проте біля неї лежало велике блюдо, на якому вона намагалася порізати кекс.

— Значить, це був не сон, — подумала вона. — А може… все взагалі відбувається уві сні… Проте я сподіваюся, що все сниться мені, а не Червоному Королю. Я не хочу бути персонажем з чужого сну, — провадила вона жалібно. — Мені дуже кортить піти розбудити його і побачити, що трапиться після цього.

Цієї миті її розмірковування увірвалися, бо почулися вигуки: «Гей! Гей! Шах!..»

У її бік галопом скакав Вершник у червоних латах, розмахуючи величезним кийком. Порівнявшись із нею, кінь раптово зупинився.

— Я беру тебе в полон, — гукнув Вершник і шкереберть полетів з коня.

Хоч як Аліса злякалася, ще більше цієї миті боялася вона за нього і схвильовано слідкувала, як він знову забирався на коня.

Коли той зручно вмостився в сідлі, він почав знову: «Я беру…» Але тут почувся інший голос: «Гей! Гей! Шах!» Аліса здивовано озирнулася на нового супротивника. Цього разу показався Білий Вершник. Він зупинився поруч з Алісою і так само скотився з коня, як і Червоний Вершник. Потім він знову сів у сідло, і обидва Вершники деякий час мовчки дивилися один на одного. Аліса трохи збентежено позирала то на одного, то на іншого.

— Я забрав її в полон, ти знаєш! — промовив нарешті Червоний Вершник.

— Так, але після цього я звільнив її! — відповів Білий Вершник.

— Ну що ж, доведеться битися за неї, — сказав Червоний Вершник, взяв шолом (він висів на сідлі і формою нагадував кінську голову) й одяг його.

— Ти, звичайно, будеш дотримуватися правил бою? — зауважив Білий Вершник, також зодягаючи шолом.

— Я завжди дотримуюся їх, — відповів Червоний Вершник.

Вони так люто кидалися один на одного, що Аліса, захищаючись від ударів, сховалася за дерево.

— Цікаво, які в них правила бою, — говорила вона про себе. Вона стежила за боєм, крадькома визираючи зі своєї схованки. — Перше правило, здається, полягає в тому, що коли один Вершник влучає в іншого, він вибиває його з сідла, а якщо він промахнеться, то падає сам. Друге правило, мабуть, полягає в тому, що вони тримають кийки в руках, як Панч та Джуді. З яким гуркотом вони падають! Наче ціла купа камінних щипців падає на решітку. А які спокійні коні!

Ще одне правило бою, якого Аліса не помітила, полягало в тому, що вони завжди падали на голову. Бій закінчився тим, що обидва Вершники впали поруч сторчма. Потім вони підвелися, потиснули руки, і Червоний Вершник скочив на коня і поскакав геть.

— Блискуча перемога, правда? — запитав Білий Вершник, коли підійшов, задиханий, до Аліси.

— Не знаю, — невпевнено відповіла Аліса. — Я не хочу бути полонянкою. Хочу бути Королевою.

— Ти й будеш нею, коли перейдеш ще один струмок, — заспокоїв її Білий Вершник. — Я буду супроводити тебе до кінця цього лісу. Потім я мушу повернутися, розумієш. Там кінчається мій хід.

— Щиро дякую, — промовила Аліса. — Допомогти вам зняти шолом? — Видно було, що самому йому з цим не впоратися.

Нарешті їй вдалося звільнити його від шолома.

— Аж дихати стало легше, — сказав Вершник і пригладив долонями розпатлане волосся, повертаючи ніжне обличчя з великими лагідними очима в бік Аліси. Вона подумала, що ніколи в житті не бачила такого дивного солдата.

Він був зодягнений в олов’яні лати не за зростом, а збоку в нього висіла через плече соснова скринька якоїсь дивної форми. Вона висіла догори дном, і кришка була відкрита, Аліса з цікавістю дивилася на неї.

— Я бачу, тобі подобається моя скринька, — сказав Вершник дружнім тоном. — Це мій власний винахід. Я тримаю в ній одежу та їжу. Розумієш, я ношу її догори дном, щоб у дощ до неї не потрапляла вода.

— Але речі можуть випасти з неї, — лагідно зауважила Аліса. — Ви знаєте, що кришка відчинена?

— Я не знав про це, — відповів Вершник, і його обличчям майнула тінь прикрості. — Тоді, мабуть, усі речі випали. А скринька без них ні до чого. — Із цими словами він одчепив її і вже збирався шпурнути в кущі. Раптом йому сяйнула інша думка, і він обережно закинув скриньку на дерево. — Ти здогадуєшся, чому я так зробив? — звернувся він до Аліси.

Аліса похитала головою.

— Я сподіваюсь, що бджоли влаштуються в ній… Тоді в мене буде мед.

— Але ж у вас на сідлі висить вулик… Чи щось схоже на нього, — зауважила Аліса.

— Так, це дуже гарний вулик, — незадоволено промовив Вершник, — один з найкращих. Але досі жодна бджола навіть близько не підлетіла до нього. А он то — мишоловка. Може, то миші відганяють бджіл… а може, бджоли мишей, не знаю.

— А цікаво, нащо вам потрібна мишоловка? — сказала Аліса. — Навряд, щоб якась миша забралася на спину коневі.

— Може й так, — відповів Вершник. — Але якщо вони таки заберуться, я не хочу, щоб вони тут бігали. — Розумієш, — провадив він, помовчавши, — краще бути готовим до всього. Саме тому в коня є он ті кільця на ногах.

— Але нащо вони? — запитала страшенно зацікавлена Аліса.

— Щоб оберігати від укусів акул, — відповів Вершник. — Це мій власний винахід. А зараз допоможи мені сісти на коня. Я доїду з тобою до кінця лісу. Для чого в тебе це блюдо?

— Для кексу з ізюмом, — пояснила Аліса.

— Краще взяти його з собою, — сказав Вершник. — Якщо нам трапиться кекс, блюдо буде під рукою. Допоможи мені засунути його в торбу.

Довгенько довелося їм морочитися з тим блюдом. Хоч Аліса дуже старанно тримала відкриту торбу, але Вершник страшенно незграбно засовував блюдо. Кілька разів він сам падав у торбу.

— Торба надто переповнена, розумієш, — пояснив він, коли вони нарешті засунули блюдо. — У ній дуже багато свічників. — Він повісив торбу на сідло, на якому вже висіли пучки моркви, камінні щипці і багато інших речей.

— Сподіваюсь, волосся в тебе міцно тримається на голові? — продовжував він, коли вони вирушили.

— Як і у всіх, — посміхнулася Аліса.

— Навряд чи цього досить, — мовив він занепокоєно. — Тут надзвичайно міцний вітер. Міцний, як бульйон.

— А ви винайшли засіб уберегти волосся від здування вітром? — запитала Аліса.

— Ще ні, — відповів Вершник. — Але я знаю засіб уберегти його від випадання.

— Я дуже хочу знати його, дуже.

— Треба взяти рівну тростинку, — пояснив Вершник, — і хай волосся плететься нею вгору, як виткі рослини. Чому випадає волосся? Тому що воно звисає вниз. Адже ніщо не падає вгору, правильно? Цей засіб я сам винайшов. Можеш перевірити його на собі, коли хочеш.

Нічого хорошого Аліса не вбачала в цьому засобі, тому кілька хвилин йшла мовчки, дивуючись, як таке могло спасти йому на думку. Час від часу вона зупинялася, щоб допомогти Вершникові, бо з нього був таки поганенький їздець.

Як тільки кінь зупинявся (що траплялося дуже часто), Вершник, сторчма летів через його голову, а коли кінь рушав (робив він це завжди дуже раптово), Вершник перекидався назад. Якби не це, він загалом тримався на коні досить добре, коли не враховувати його звички звалюватися з коня набік. Найчастіше він падав на той бік, де йшла Аліса, і вона швидко зрозуміла, що найкраще для неї триматися далі від коня.

— Боюсь, що у вас невеликий досвід у верховій їзді, — наважилася вона сказати, коли допомогла йому підвестися після п’ятого падіння.

Це зауваження здивувало і навіть трохи образило Вершника.

— Чому ти так думаєш? — запитав він, коли видряпався на коня, вчепившись одною рукою за волосся Аліси, щоб не звалитися на другий бік.

— Тому, що досвідчені вершники не падають з коня так часто.

— Я маю величезний досвід, — поважно промовив Вершник. — Величезний досвід!

Аліса не знайшла нічого кращого у відповідь, як: «Справді?», але сказала вона це якомога щиріше. Після цього вони деякий час ішли мовчки. Вершник заплющив очі і щось бубонів про себе, а Аліса занепокоєно очікувала, що він знову впаде.

— Велике мистецтво верхової їзди, — раптом голосно почав Вершник, розмахуючи правою рукою, — полягає в умінні зберігати…

Тут речення обірвалося так само раптово, як і почалося, бо Вершник полетів сторчма і важко гепнувся головою об землю перед самим носом Аліси. Цього разу вона зовсім перелякалася і запитала занепокоєним голосом, підводячи його:

— Сподіваюсь, кістки цілі?

— Нічого, не варто згадувати, — відповів Вершник, ніби дві чи три зламані кістки — дурниця. — Велике мистецтво верхової їзди, як я сказав, полягає в умінні зберігати рівновагу. Ось так, розумієш…

Він випустив поводи і витяг руки, показуючи Алісі, як це робиться. Цього разу він гепнувся на спину, прямо під ноги коневі.

— Величезний досвід, — повторював він весь час, поки Аліса допомагала йому підвестися. — Величезний досвід!

— Усе це занадто безглуздо! — скрикнула Аліса, бо їй увірвався терпець. — Вам потрібен дерев’яний кінь на колесах, ось що вам потрібно!

— А він ходить спокійно? — страшенно зацікавився Вершник. Він своєчасно встиг вхопитися за шию коня і цим уберігся від нового падіння.

— Набагато спокійніше від живого коня, — відповіла Аліса крізь сміх, якого вона не могла стримати.

— Треба придбати такого коня, — сказав собі Вершник в роздумі. — Одного або двох… Декілька. — Після короткої мовчанки Вершник почав знову: — Я дуже здібний винахідник. Ось зараз ти, мабуть, помітила, коли підводила мене останнього разу, що я був дуже замислений?

— Ви були трошки похмурі, — відповіла Аліса.

— Ну от, я саме тоді розробляв новий спосіб перелазити через ворота. Хочеш знати його?

— Так, дуже хочу, — ввічливо погодилась Аліса.

— Ось в чому він полягає, — розповідав Вершник. — Розумієш, я сказав собі: все залежить від ніг. Голова розташована достатньо високо. Отже, спочатку я чіпляюсь головою за верх воріт… Тепер голова на потрібній висоті. Тоді я стаю на голову: отже, і ноги вже достатньо високо, розумієш. От і кінець, розумієш.

— Так, коли ви все це проробите, це буде кінець, — погодилася замислена Аліса. — А чи не здається вам, що це досить важкий спосіб?

— Я ще не перевіряв його, — поважно відповів Вершник, — тому не можу нічого сказати напевне. Але боюся, що він буде справді важкуватим.

Його так схвилювала ця думка, що Аліса поспішила змінити розмову.

— Який дивний у вас шолом, — весело промовила вона. — Це також ваш винахід?

Вершник з гордістю подивився на шолом, який висів на сідлі.

— Так, — відповів він. — Але я винайшов ще кращий: схожий на головку цукру. Коли я носив його, то, якщо падав з коня, шолом зразу ж діставав до землі. Отже, я падав дуже коротку відстань, розумієш. Щоправда, існувала небезпека провалитися в нього. Одного разу зі мною трапилося це. Найгірше було те, що, перш ніж я встиг вилізти, другий Білий Вершник під’їхав і одяг його. Він подумав, що це був його власний шолом.

Вершник розповідав все це з такою урочистістю, що Аліса не наважилася сміятися.

— Боюся, що йому було боляче, — сказала вона тремтячим голосом, — коли ви були у нього на голові.

— Звичайно, мені довелося брикатися, — серйозно пояснив Вершник. — Потім він скинув шолом… І немало часу минуло, поки мене вийняли звідти. Я застряв там міцно, як… як кремінь, розумієш.

— Але це зовсім різні види міцності, — заперечила Аліса.

Вершник похитав головою.

— Запевняю тебе, що тоді я спробував на собі всі види міцності, — сказав він. Говорячи це, він збуджено звів руки догори і тієї самої миті скотився з сідла і полетів сторчголов прямісінько в глибокий рівчак.

Аліса підбігла до краю рівчака, шукаючи Вершника. Це падіння дуже злякало її, адже деякий час перед цим він тримався в сідлі досить добре. Вона боялася, що цього разу він насправді забився. Проте, хоч їй видно було лише його п’яти, вона з полегшенням почула, що він продовжує розмовляти своїм звичайним голосом.

— Усі види міцності, — повторив він. — Але він мав бути обережнішим і не одягати чужого шолома… Та ще й з людиною всередині.

— Як ви можете так спокійно розмовляти, стоячи вниз головою? — запитала Аліса, коли витягла його з рівчака і поклала на краю.

Вершника здивувало таке питання.

— Яка різниця, де знаходиться моє тіло? — промовив він. — Мій мозок усе одно продовжує працювати. Навпаки, що довше я залишаюсь униз головою, то більше винаходів я роблю. Але найрозумніше з усього, що я винайшов, — провадив він, помовчавши, — було створення нового пирога за обідом.

— Щоб його встигли приготувати на наступний обід? — зауважила Аліса. — Нічого собі спритність!

— Та ні, не на наступний обід, — заперечив Вершник повільно, замислившись. — Певна річ, не на наступний обід.

— Ну, то наступного дня. Ви ж не будете двічі їсти пиріг за одним обідом?

— Ні, не наступного дня, — повторив Вершник так само, як і раніше. — Не наступного дня. Правду кажучи, — продовжував він, опустивши голову, все тихше і тихше, — цей пиріг, гадаю, взагалі не був спечений. І не думаю, що його спечуть коли-небудь! А проте це був дуже вдалий пиріг!

— З чого ви хотіли його робити? — запитала Аліса, сподіваючись підбадьорити його, бо бідолашний Вершник зовсім похнюпив голову.

— Перш за все береться промокашка, — відповів Вершник, зітхаючи.

— Боюсь, вона не дуже смачна…

— Сама по собі ні, — перебив Вершник нетерпляче. — Але ти навіть не уявляєш, як смачно виходить, коли її змішати з порохом та сургучем. Ну, тут я мушу залишити тебе.

Вони саме дійшли до кінця лісу. Аліса розгублено подивилася на нього: вона думала про пиріг.

— Ти засумувала, — зауважив Вершник занепокоєно. — Давай я заспіваю пісню, щоб розвеселити тебе.

— А вона дуже довга? — поцікавилась Аліса, бо за цей день вона вислухала чимало віршів.

— Довга, — сказав Вершник, — але дуже-дуже гарна. Хто б не послухав її, у кожного або виступають сльози на очах, або…

— Або що? — перепитала Аліса, бо Вершник раптом замовк.

— Або ні, зрозуміло. Ця пісня відома під назвою «Риб’ячі очі».

— Так називається пісня, правда? — запитала Аліса, вдаючи, що їй цікаво.

— Та ні, ти не розумієш, — дещо роздратовано відповів Вершник. — Вона лише відома під такою назвою. А насправді назва у неї «Старий дідусь».

— Отже, мені треба було спитати: «Це так зветься пісня»? — поправила себе Аліса.

— Нічого подібного! Це зовсім інша річ! Пісня зветься «Що і як». Але це так лише зветься.

— Зрештою, яка ж це пісня? — запитала Аліса, цілком спантеличена.

— До цього я й веду, — відповів Вершник. — Насправді це пісня «Коло воріт». Музику я написав сам.

Сказавши це, він зупинив коня і кинув поводи йому на шию. Потім він почав співати, відбиваючи такт рукою. На його лагідному, придуркуватому обличчі грала ледь помітна усмішка, ніби він втішався власною музикою.

З усіх див, які Алісі доводилося бачити за свою подорож по Задзеркальній країні, це видовище запам’яталося їй найкраще. Через багато років вона пригадувала всю картину, наче це відбувалося лише напередодні. Вона бачила лагідні сині очі й добру посмішку Вершника. Сонячне проміння з заходу позолотило його волосся, яскраво освітило лати, сяйво яких сліпило Алісі очі… Кінь з опущеним поводом на шиї повільно йшов, скубучи траву у неї під ногами… Темні тіні лісу позаду… Все це чітко закарбувалося в її пам’яті. А вона, затуливши долонею очі, прихилилася до дерева і дивилася на цю дивну пару, слухаючи, мов уві сні, сумну мелодію пісні.

— Але мелодія не його власна, — сказала вона собі — Це мелодія пісні «Я все віддам, не поскуплюсь». — Вона слухала дуже уважно, але жодна сльозинка не виступила у неї на очах.

Я все скажу, не потаюсь, —
Таїтися не слід.
Я бачив, як старий дідусь
Сидів коло воріт.
«Хто ти і з чого ти живеш?» —
У діда я спитав
І все, що він відповідав,
Я мимо вух пускав.

Старий сказав: «Я в ячмені
Метелики ловлю
І з ними страх які смачні
Вареники ліплю.
Я продаю їх морякам
В погоду штормову
І признаюся щиро вам —
Із цього я живу».

Та я придумував якраз,
Як вуса зеленить
І як би віяло зробить,
Щоб добре їх закрить, —
І через те я не розчув,
Що говорив дідусь.
«Розповідай же!» — я гукнув
Та в лоб його лулусь!

Ізнов залебедів дідок:
«Живу собі, роблю, —
Як де знайду гірський струмок,
Візьму та й підпалю,
Хоч роблять із тії води
Помади дорогі,
Але за всі мої труди
Я маю три шаги».

Та я роздумував тоді
Ви знаєте над чим?
Як, ївши глину на воді,
Зробитися гладким.
І знову добре я труснув
Дідка, що зморх, як гриб.
«Розказуй швидше, — я гукнув, —
З чого їси ти хліб?»

«Збираю очі риб’ячі
На лузі у лозі,
Вставляю їх у ґудзики,
Бо я таки й ґудзій.
Я продаю їх дешево —
По шелегу за сто…
Хороші ґудзики, та ба —
Їх не бере ніхто!

Я раків на сильце ловлю,
Копаю пиріжки,
З горбів колеса я роблю,
А з ям роблю діжки.
Отак живу, труджусь весь час,
Так заробляю гріш…
Охоче вип’ю я за вас,
Вгостіть мене скоріш!»

Це я почув, бо вже скінчив
Роздумувать над тим,
Як можна ржу змивать з мостів
Вином міцним, густим.
«Спасибі, діду, розказав
Мені ти — що і як,
І ще спасибі, що бажав
Ти випить на дурняк».

Тепер, коли ненарошне
Я пальця причавлю,
Або ногою на гвіздок
Зненацька наступлю,
Або як з’їм, бува, чого
І заболить живіт, —
Я плачу так, що ого-го,
Бо я пригадую того
Дідусика плаксивого,

Як голубочка сивого,
Як ворона хрипливого,
Як буйвола хропливого,
На очі миготливого,
На речі лепетливого,
Від старості хитливого,
Від горя юродивого
Дідка старенького того,
Що бачив я давно його
Колись біля воріт.

Коли Вершник проспівав останні слова балади, він підібрав поводи і повернув коня на дорогу, якою вони прийшли.

— Тобі залишилося пройти всього кілька ярдів, — сказав він. — Зійдеш з горба, потім перейдеш он той струмок і там будеш Королевою. Але постій трошки і проведи мене, — додав він, коли Аліса нетерпляче повернулася в тому напрямі, куди він вказував. — Я швиденько. Ти почекаєш, доки я доїду он до того повороту, і помахаєш мені хусточкою? Бачиш, мені здається, що це підбадьорить мене.

— Звичайно, почекаю, — погодилась Аліса. — Я дуже вдячна вам за те, що ви поїхали проводжати мене так далеко. І за пісню теж… Вона мені дуже сподобалася.

— Сподіваюсь, що сподобалася, — з сумнівом промовив Вершник. — Але я думав, що ти будеш дужче плакати.

Отже, вони потиснули одне одному руки, потім Вершник повільно поїхав у ліс.

— Сподіваюсь, мені не довго доведеться чекати, поки він доїде, — сказала собі Аліса, слідкуючи за ним поглядом. — Ну от, він упав! І як завжди, сторчма! Але він досить легко забрався в сідло… Це завдяки тому, що там навішано так багато всіляких речей.

Так вона стояла, розмовляючи сама з собою, і стежила поглядом, як кінь повільно йшов по дорозі. Вершник звалювався з нього то на один, то на другий бік. Після четвертого чи п’ятого падіння він досяг повороту. Тоді Аліса помахала йому хусточкою і зачекала, поки він зник з очей.

— Сподіваюсь, це підбадьорило його, — промовила вона і побігла з горба вниз. — Швидше до останнього струмочка, а за ним я вже буду Королевою! Як велично це звучить! — Через кілька кроків вона була на березі струмка. — Нарешті вже Восьмий квадрат! — крикнула вона, стрибаючи через струмок…

*     *
*

Вона впала на м’яку, як мох, галявину, по якій були розкидані грядки з квітками.

— Ох! Я така рада, що попала сюди! А що це в мене на голові? — вигукнула вона зляканим голосом, мацаючи руками щось дуже важке, що міцно прилягало до волосся. — І як воно могло опинитися тут без мого відома? — запитувала вона себе. Вона зняла ту річ з голови і поклала собі на коліна, аби дізнатися, що ж воно таке.

Це була золота корона. 

Розділ ІХ. Королева Аліса

— Ого, це чудово! — сказала Аліса. — Я навіть не сподівалася, що стану так скоро Королевою. Ось що я вам скажу, ваша величносте! — (Вона завжди дуже любила картати себе.) — Це нікуди не годиться, отак валятися на траві! Королеви повинні триматися з гідністю, розумієте!

Вона підвелася і почала походжати туди-сюди. Спочатку її рухи були дуже невпевнені, бо вона боялася, що корона може звалитися з голови. Але її втішала думка, що ніхто цього не бачить.

— Якщо я насправді Королева, — сказала вона, сідаючи знову, — я з часом навчуся носити корону.

Все було таке незвичайне, що вона анітрохи не здивувалася, коли побачила Червону Королеву і Білу Королеву, які сиділи неподалік обабіч неї. Їй, звичайно, кортіло запитати, як вони потрапили сюди, але вона побоювалася, що це буде нечемно з її боку. Однак нічого не трапиться, подумала вона, коли вона запитає, чи гра вже скінчилася.

— Будь ласка, чи не скажете ви мені… — почала вона, боязко зиркаючи на Червону Королеву.

— Говори лише тоді, коли до тебе звертаються! — зненацька обірвала її Королева.

— Але якщо всі будуть дотримуватися цього правила, — зауважила Аліса, яка завжди була готова трошки посперечатися, — і якщо ви будете говорити лише тоді, коли до вас звертаються, і інші будуть чекати, поки ви почнете, розумієте, так ніхто ніколи не заговорить першим, а отже…

— Безглуздя! — вигукнула Королева. — Як, невже ти не бачиш, дитинко… — тут вона замовкла, насупилася і, подумавши хвилинку, раптом заговорила про інше. — Що ти хотіла сказати цим «Якщо я насправді Королева»? Яке ти маєш право називати себе так? Ти не можеш бути Королевою, розумієш, доки не складеш відповідного іспиту. Що скоріше ми почнемо його, то краще.

— Але ж я сказала лише «якщо», — виправдовувалася сердешна Аліса жалібним голосом.

Обидві Королеви перезирнулися, потім Червона Королева зауважила, знизуючи плечима:

— Вона говорить, що сказала лише «якщо»…

— Проте вона сказала набагато більше, — скаржилася Біла Королева, ламаючи руки. — Ох, набагато більше.

— Це правда, ти знаєш, — звернулася Червона Королева до Аліси. — Завжди говори лише правду… Думай, перш ніж сказати щось… А потім записуй те, що говориш.

— Запевняю вас, я не думала… — почала Аліса, та Червона Королева нетерпляче обірвала її.

— Саме на це я й нарікаю. Ти мусила думати. Як по-твоєму, яка користь від дитини без думок? Навіть у жарті повинна бути думка, а дитина важливіша від жарту, сподіваюсь. Ти не зможеш спростувати це, якщо навіть візьмешся обома руками.

— Я не спростовую речей руками, — заперечила Аліса.

— Ніхто цього й не казав, — промовила Червона Королева. — Я кажу, що ти не зможеш, якщо навіть і захочеш.

— Вона зараз у такому настрої, — зауважила Біла Королева, — що їй хочеться що-небудь спростувати, але вона не знає, що саме.

— Погана, гидка вдача! — зауважила Червона Королева.

Після цього кілька хвилин панувала ніякова тиша.

Червона Королева порушила тишу, звернувшись до Білої Королеви:

— Запрошую вас сьогодні на званий обід до Аліси.

Біла Королева криво посміхнулася і промовила:

— А я запрошую вас.

— Я взагалі не знала, що маю влаштовувати званий обід, — виправдовувалась Аліса. — Але якщо він повинен відбутися, то гадаю, що гостей запрошувати належить мені.

— Ми дали тобі нагоду зробити це, — зауважила Червона Королева. — Але я змушена відзначити, що тебе мало навчили на уроках правил хорошого тону.

— На уроках не вчать правил хорошого тону, — заперечила Аліса. — На уроках вчать арифметику і таке інше.

— Ти знаєш додавання? — запитала Біла Королева. — Скільки буде один та один, та один, та один, та один, та один, та один, та один, та один, та один?

— Не знаю, — відповіла Аліса. — Я не встигла полічити.

— Вона не вміє додавати, — перебила Червона Королева.

— А віднімання ти знаєш? Відніми дев’ять від восьми.

— Я не можу відняти дев’ять від восьми, ви ж знаєте, — дуже охоче відповіла Аліса. — Але…

— Вона не вміє віднімати, — заявила Біла Королева. — Ну, а ділити ти вмієш? Поділи хлібину ножем, що вийде?

— Гадаю… — почала Аліса, але Червона Королева відповіла за неї:

— Хліб з маслом, певна річ. Давай ще раз спробуємо віднімати. Якщо у собаки відняти кістку, що залишиться?

Аліса подумала.

— Кістки, звичайно, не залишиться, якщо я відніму її. Але й собаки не залишиться на місці, вона кинеться кусати мене… І тоді, без сумніву, від мене також нічого не залишиться!

— Отже, ти вважаєш, що нічого не залишиться? — допитувалася Червона Королева.

— Мабуть, що так.

— Як завжди, ти помиляєшся, — пояснила Червона Королева. — Залишиться терпіння собаки.

— Але я не розумію, як…

— Ну, як же, подумай! — вигукнула Червона Королева. — Собака втратить терпіння, правильно?

— Мабуть, правильно, — обережно погодилась Аліса.

— Отже, якщо собака втече, її терпіння залишиться, — з тріумфом вигукнула Королева.

Аліса сказала якомога серйозніше:

— Може, їм і трапляється бувати окремо. — Але мимоволі вона подумала: «Яку жахливу нісенітницю ми плетемо!»

— Вона зовсім не вміє розв’язувати задач! — з особливим наголосом підкреслили обидві Королеви.

— А ви вмієте розв’язувати задачі? — запитала Аліса, раптом обертаючись до Білої Королеви, бо їй уже набридли всі ці звинувачення.

Королева глибоко зітхнула й заплющила очі.

— Я вмію додавати, — сказала вона, — якщо мені дадуть можливість подумати… Але я ніколи не навчусь віднімати.

— Ти, звичайно, знаєш абетку? — запитала Червона Королева.

— Певна річ, знаю, — відповіла Аліса.

— Я теж знаю, — прошепотіла Біла Королева. — Ми будемо повторювати її разом. І я розкажу тобі свій секрет: я вмію читати слова з однієї літери. Хіба це не чудово? Але не сумуй. З часом ти теж навчишся.

Тут Червона Королева почала знову:

— Ти вмієш відповідати на корисні запитання? — звернулася вона до Аліси. — Звідки береться хліб?

— О, це я знаю! — зраділа Аліса. — Взяти борошно…

— А де воно росте? — запитала Біла Королева. — У саду чи серед живоплоту?

— Та ні, воно не росте взагалі, — пояснила Аліса. — Його мелють. Це зерно росте в землі.

— Скільки акрів землі? — знову втрутилася Біла Королева. — Не можна обходити такі питання.

— Освіжи їй голову! — нетерпляче перебила Червона Королева. — У неї буде жар від того, що вона занадто багато думає.

Тут вони вдвох заходилися обмахувати її жмутками листя. Зрештою вона змушена була благати їх облишити це, бо вони геть розпатлали їй волосся.

— Зараз вона знову почувається добре, — сказала Червона Королева. — Ти знаєш мови?

— Як французькою мовою «нісенітниця»?

— Нісенітниця — не англійське слово, — поважно відповіла Аліса.

— А хто говорить, що воно англійське? — зауважила Червона Королева.

Аліса подумала, що цього разу вона знайшла вихід зі скрутного становища.

— Якщо ви поясните мені, якою мовою слово «нісенітниця», я скажу, як воно французькою мовою, — вигукнула вона, радіючи.

Та Червона Королева гордо випросталася і заявила:

— Королеви ніколи не торгуються.

— Хотіла б я, щоб Королеви ніколи не ставили питань, — подумала Аліса.

— Не будемо сваритися, — сказала Біла Королева занепокоєним голосом. — Від чого буває блискавка?

— Блискавка буває, — рішуче відповіла Аліса, бо була цілком переконана в цьому, — від грому… Ні-ні! — швиденько виправилася вона. — Я не те хотіла сказати.

— Пізно виправляти, — промовила Червона Королева. — Варто сказати щось один раз, як це так і буде і ти мусиш відповідати за наслідки.

— Це нагадує мені, — сказала Біла Королева, похнюпившись і схвильовано сплескуючи в долоні, — про жахливу грозу, яка була минулого вівторка. Тобто, я хотіла сказати, минулих вівторків, розумієте.

Аліса розгубилася.

— У нашій країні, — зауважила вона, — понеділок чи вівторок буває лише раз на тиждень.

Червона Королева відповіла:

— Тим гірше для вас. У нас тут той самий день або ніч повторюється двічі або тричі, і іноді взимку та сама ніч повторюється п’ять разів поспіль: щоб було тепліше, розумієш.

— Хіба п’ять ночей тепліші від одної? — наважилася запитати Аліса.

— Без сумніву. В п’ять разів.

— Але вони повинні бути і в п’ять разів холодніші, згідно з цим правилом…

— Так воно і є! — вигукнула Червона Королева. — В п’ять разів тепліші і в п’ять разів холодніші. Так само, як я в п’ять разів багатша від тебе і в п’ять разів розумніша.

Аліса зітхнула й облишила допитуватися.

— Це як загадка без розгадки», — подумала вона.

— Хитун-Бовтун теж бачив цю грозу, — стиха продовжувала Біла Королева, немов розмовляла сама з собою. — Він саме підійшов до дверей зі штопором у руці…

— А що йому було треба? — поцікавилася Червона Королева.

— Він сказав, що хоче зайти, — провадила Біла Королева, — пошукати гіпопотама. Але саме того ранку трапилося так, що того не було в приміщенні.

— А звичайно вони бувають? — здивувалася Аліса.

— Тільки у вівторки, — пояснила Королева.

— Я знаю, чого він прийшов, — зауважила Аліса. — Він хотів покарати рибу, тому що…

Тут Біла Королева знову почала:

— Це була така гроза, ти навіть уявити собі не можеш!

— Вона цього ніколи не вміла, знаєте, — додала Червона Королева. Знесло частину даху… Грім проник у кімнату… Він гасав по всій кімнаті, грюкав по столах і по всьому… Я так налякалася, що забула власне ім’я!

Аліса подумала:

— Я ніколи не буду навіть намагатися пригадати власне ім’я в час небезпеки! Нащо воно потрібне? — Але не висловила цього вголос, побоюючись образити сердешну Королеву.

— Ваша величність повинна вибачити їй, — звернулася Червона Королева до Аліси і взяла Білу Королеву за руку, пестячи її. — У неї добрі наміри, але вона мимоволі говорить дурниці, майже завжди.

Біла Королева несміло зиркнула на Алісу. Аліса почувала, що необхідно сказати що-небудь приємне, але їй нічогісінько не спадало на думку.

— Вона не одержала відповідного виховання, — продовжувала Червона Королева. — Але її лагідність гідна подиву! Погладь її по голові і ти побачиш, як їй це буде приємно!

Але цього Аліса не насмілилася зробити.

— Трохи ласки… Та ще як закрутити їй волосся на папірці… Це творить з нею чудеса…

Біла Королева глибоко зітхнула і схилила голову на плече Алісі.

— Мені так хочеться спати! — прошепотіла вона.

— Вона втомилася, бідолаха! — сказала Червона Королева. — Пригладь їй волосся… Позич свій нічний чепчик… заспівай їй ніжну колискову пісню.

— У мене немає з собою чепчика, — відповіла Аліса, намагаючись виконати перший наказ. — І я не знаю ніжних колискових пісень.

— Доведеться співати мені, — сказала Червона Королева і почала:

А-а-а, сонулі, в Алісиній люлі,
Поки до обіду, може б, ми заснули,
А після обіду підемо на гулі,
Спіте, королеви, люлечки-люлі…

— Зараз ти знаєш слова пісні, — додала вона і схилила голову на друге плече Алісі. — Проспівай ти мені, я теж хочу спати.

За мить обидві Королеви міцно спали і голосно хропли.

— Що мені робити? — вигукнула Аліса, страшенно розгубившись, коли спочатку одна голова, а потім і друга скотилися їй на коліна і лежали там, мов важкі головки цукру. — Не думаю, щоб коли-небудь трапилося таке: доглядати одночасно двох Королев, які заснули! Ні-ні, такого не було за всю історію Англії! Не могло бути, розумієте, бо ніколи не бувало більше однієї Королеви одночасно. Прокиньтесь, ви! Ви такі важкі! — продовжувала вона роздратовано. Але у відповідь чулося лише спокійне хропіння.

Щохвилини хропіння робилося все виразніше і все дужче нагадувало якусь мелодію. Згодом Аліса навіть змогла розібрати слова. Вона так уважно слухала, що зовсім не помітила, коли дві величезні голови кудись зникли з її колін.

Вона опинилася перед аркою, на якій великими літерами було написано «Королева Аліса». З обох боків арки були кнопки від дзвінка. На одній був напис «Дзвінок для гостей», на другій — «Дзвінок для челяді».

— Зачекаю, поки скінчиться пісня, — вирішила Аліса, — а потім подзвоню… Але в який дзвінок треба мені дзвонити? — продовжувала вона, спантеличена написами. — Я не гість і не служниця. Повинен бути ще один з написом «Королева», розумієте…

Цієї миті двері прочинилися, і якесь створіння з довгим дзьобом висунуло голову і проголосило: — Прийому немає. Буде лише через тиждень, — і грюкнуло дверима.

Аліса довгий час марно стукала і дзвонила. Нарешті дуже стара Жаба в яскраво-жовтому вбранні й величезних чоботях, що сиділа під деревом, повільно поскакала до неї.

— У чому річ? — пошепки запитала Жаба хрипким басом.

Аліса обернулася, ладна накинутися на будь-кого.

— Де слуга? Чому я стукаю у двері і ніякої відповіді? — сердито почала вона.

— Які двері? — запитала Жаба.

Аліса мало не тупнула ногою, так її дратувало, як повільно тягла кожне слово Жаба.

— Оці двері, які ж іще!

Жаба втупилася тьмяним поглядом у двері. Потім підійшла ближче і потерла їх пальцем, наче перевіряла, чи добра на них фарба, та подивилася на Алісу.

— Ніякої відповіді? — перепитала вона. — А ти зверталася до дверей з запитанням? — У Жаби був такий хрипкий голос, що Аліса ледве розбирала слова.

— Я не розумію, про що ви говорите, — сказала вона.

— Я по-людськи тобі говорю! — вела своє Жаба. — Чи ти глуха? Ти щось запитувала у дверей?

— Нічого! — нетерпляче відповіла Аліса. — Я стукала у двері!

— Не слід було робити цього… Не слід, — буркнула Жаба. — Це їх дратує, розумієш. — Потім вона підійшла до дверей і штовхнула їх своєю величезною ногою. — Дай їм спокій, — промовила вона, хекаючи, коли повернулася під дерево, — і тоді вони дадуть спокій тобі, розумієш.

Цієї миті двері широко розчинилися, і верескливий голос заспівав:

Аліса задзеркальцям сказала: «Я сиджу
На троні у короні, ще й скіпетра держу.
Три тут королеви царять над усіма —
Біла й Червона, третя — я сама».

Сотні голосів підхопили:

Налий же скоріше у чару чого хоч,
Бери, призволяйся, до чого хто охоч;
Кинь кішку у каву, а мишку — у чай,
Три рази по тридцять Алісу привітай!

Далі почувся схвальний гамір, а Аліса подумала:

— Три рази по тридцять — буде дев’яносто. Цікаво, хто-небудь там лічить?

Знову настала тиша, і той самий верескливий голос співав далі:

«Любі задзеркальці, — Аліса каже їм, —
Це честь для вас велика — я з вами п’ю і їм;
Три вас королеви вгощають недарма,
Біла й Червона, третя — я сама».

Хор підхопив:

Налий же у чару чорнила чи смоли,
Щоб любії гості весело пили;
Змішай ситро із вовною, вино з піском змішай,
Сім разів по сімдесят Алісу привітай!

— Сім разів по сімдесят! — у відчаї повторила Аліса. — Мені не полічити! Краще я зайду туди не гаючись. — І вона увійшла. Тієї ж миті запанувала мертва тиша.

Ідучи через великий зал, Аліса схвильовано зиркнула на стіл. Вона побачила, що там сиділо близько п’ятдесяти різноманітних гостей: тварин, птахів і навіть декілька квіток.

— Я рада, що вони прийшли, не чекаючи запрошення, — подумала вона. — Я б нізащо не здогадалася, кого саме належить запрошувати!

Кінець стола стояло три стільці. На двох уже сиділи Біла і Червона Королеви, але середній був вільний. Аліса сіла на нього. Вона почувала себе страшенно ніяково від мовчання і чекала, щоб хто-небудь почав говорити.

Нарешті Червона Королева почала:

— Ви пропустили рибу і суп, — сказала вона. — Приймайте м’ясо! — І слуги поставили перед Алісою баранячу ногу. Аліса занепокоєно дивилася на неї, бо ніколи до цього їй не доводилося різати м’ясо.

— Ви трошки соромитеся. Дозвольте мені познайомити вас з цією баранячою ногою, — сказала Червона Королева. — Аліса — Баран. Баран — Аліса.

Бараняча нога підвелася на блюді й злегка вклонилася Алісі. Аліса відповіла на уклін, хоч і не знала, плакати їй чи сміятися.

— Дати вам по шматочку? — звернулася вона до одної й другої Королеви, беручи ніж та виделку.

— Ні в якому разі, — рішуче відмовилася Червона Королева. — Етикет не дозволяє різати їжу, з якою тебе познайомили. Заберіть м’ясо!

Слуги забрали баранячу ногу і на її місце поставили великий пиріг з ізюмом.

— Будь ласка, не треба знайомити мене з пирогом, — поспішила сказати Аліса, — інакше ми взагалі не пообідаємо. Дати вам шматочок?

Але Червона Королева дуже похмуро буркнула:

— Пиріг — Аліса. Аліса — Пиріг. Заберіть пиріг!

Слуги так швидко прибрали його, що Аліса навіть не встигла відповісти на уклін.

Однак Аліса вирішила, що не тільки Червона Королева має право наказувати, тому спробувала гукнути:

— Лакей! Принесіть пиріг назад!

За мить, наче від дотику чарівної палички, пиріг був знову на столі. Він був такий великий, що Аліса перед ним, як перше перед баранячою ногою, трохи розгубилася.

Проте вона зробила величезне зусилля і поборола свою розгубленість, одрізала шматок пирога і простягла його Червоній Королеві.

— Яке нахабство! — вигукнув Пиріг. — Цікаво, як би тобі сподобалося, якби я відрізав шматок від тебе, ти, створіння!

Він говорив густим масним голосом. Алісі нічого було відповісти. Вона мовчки сиділа, важко переводячи подих.

— Говори ж! — звернулася до неї Червона Королева. — Прямо сміх бере: звалити всю розмову на пиріг.

— Ви знаєте, мені сьогодні довелося вислухати силу-силенну віршів, — почала Аліса трохи злякано, бо ледве вона розтуляла рота, як наставала мертва тиша і всі дивилися на неї. — Мені здалося дуже дивним те, що в кожному вірші згадується риба. Ви не знаєте, чому всі тут так люблять рибу?

Вона зверталася до Червоної Королеви, і та відповіла не зовсім до ладу:

— Щодо риби, — повільно і урочисто промовила вона над самісіньким вухом Аліси, — її Біла Величність знає чудову загадку у віршах… про риб. Хочеш, щоб вона почитала її?

— Дуже люб’язно з боку її Червоної Величності було згадати про це, — протуркотіла, як голубка, Біла Королева над другим вухом Аліси. — Це буде всім така насолода! Можна починати?

— О, будь ласка! — ввічливо погодилася Аліса.

Біла Королева радісно засміялася і поплескала Алісу по щоці. Потім почала:

«Спершу рибку потрібно зловить», —
Це не важко, це може зробити й дитина;
«Потім рибку потрібно купить», —
Це не важко, як є в гаманці копійчина.

«А тепер мені рибку зваріть!»
Це не важко, це можна упорать на місці.
«І у миску її покладіть!»
Це не важко: хвилина — й вона вже у мисці.

«А тепер на вечерю несіть!»
Це не важко, їй-богу, не важко нітрішки!
«А тепер з миски кришку зніміть!»
Ох, це важко, — не здужаю зняти я кришки.

Як же, справді, ту кришку відкрить —
Прикипіла, бо риба якась клейкувата…
Ти подумай, що легше зробить:
Кришку зняти чи загадку цю розгадати?

— Ти можеш одну хвилину подумати, а потім відгадай, — зауважила Червона Королева. — А ми тим часом вип’ємо за твоє здоров’я. За здоров’я Королеви Аліси! — закричала вона на весь голос.

Усі присутні почали пити. Але робили вони це дуже дивно: одні ставили келихи на голову, мов вогнегасники, і облизували те, що збігало на їхні обличчя. Інші перекидали графини і сьорбали вино, що стікало зі столу. А троє гостей (вони були схожі на кенгуру) залізли в блюдо зі смаженим бараном і жадібно хлебтали підливу.

— Наче свині коло корита! — подумала Аліса.

— Ти повинна в скромній промові висловити свою подяку, — сказала Червона Королева, похмуро дивлячись на Алісу.

— Ми повинні підтримувати тебе, розумієш, — прошепотіла Біла Королева, коли Аліса трошки боязко, але слухняно підвелася, щоб виголосити подяку.

— Щиро дякую, — шепнула вона у відповідь, — але я обійдуся й так.

— Ні-ні, так не годиться, — рішуче заперечила Червона Королева.

Аліса ввічливо погодилася на цю пропозицію. («Але вони так тиснули!» — говорила вона опісля, коли розповідала своїй сестрі про бенкет. — Можна було подумати, що вони хотіли зовсім розплющити мене».)

Справді, їй було дуже важко під час промови встояти на місці.

Королеви так затиснули її з обох боків, що мало не підняли в повітря.

— Я піднялася, щоб подякувати вам… — почала Аліса. Вона й справді піднялася цієї миті на кілька дюймів, але вчепилася за стіл і їй вдалося знову стати на землю.

— Будь обережною! — заверещала Біла Королева, вчепившись обома руками у волосся Аліси. — Зараз щось трапиться!

І от (так Аліса змальовувала все це потім) почало відбуватися хтозна й що. Свічки виросли до стелі й стали схожі на очерет з полум’ям на верхівці. А пляшки схопили кожна по дві тарілки і приладнали їх замість крил, а виделки — замість ніг, і почали літати у всі боки.

«Вони страшенно нагадують птахів», — подумала Аліса, хоч у такому гармидері вона була ледве спроможна думати.

Цієї миті над її вухом почувся хрипкий сміх, і вона озирнулася, щоб з’ясувати, що трапилося з Білою Королевою. Та замість Білої Королеви на стільці сиділа Бараняча нога.

— Ось де я! — почувся голос з супової миски.

Аліса озирнулася і встигла побачити широке, лагідне обличчя Королеви. Вона якусь мить посміхалась Алісі поверх краю миски, потім пірнула в суп.

Не можна було гаяти жодної хвилини. Декілька гостей уже лежало в блюдах, а ополоник крокував через весь стіл до Аліси і нетерпляче кивав їй, щоб вона забиралася геть з дороги.

— Я не можу більше витримати! — закричала вона і підскочила, вхопившись обома руками за скатертину.

Смик! І всі тарілки, блюда, гості й свічки з гуркотом повалилися жужмом на підлогу.

— Щождо вас, — продовжувала Аліса, сердито обертаючись до Червоної Королеви, яку вона вважала винуватицею всіх цих витівок…

Але Королеви не було на місці: вона раптом зменшилася до розмірів маленької ляльки і весело бігала на столі, доганяючи свою хустку, що тяглася за нею.

В інший час таке здивувало б Алісу, але зараз вона була надто обурена, щоб дивуватись будь-чому.

— Щодо вас, — повторила вона, хапаючи маленьке створіння, яке саме перестрибувало через пляшку, що впала на стіл, — я буду трясти вас, доки ви не перетворитесь на кошеня! Так і знайте!

Розділ X. Трясіння

Аліса схопила її зі столу і почала щосили трясти.

Червона Королева зовсім не пручалася. Лише її обличчя зробилося маленьким, а очі — великими і зеленими. Аліса продовжувала трясти її, а вона все зменшувалася і ставала товстішою, і м’якішою, і круглішою, і…

Розділ XI. Пробудження

— …і це, справді, було кошеня.

Розділ ХІІ. Кому це наснилося?

— Ваша Червона Величність не повинна так голосно мурчати, — сказала Аліса, протираючи очі й звертаючись до кошеняти шанобливо, але трохи сердито. — Ти розбудила мене. А мені наснився такий чудовий сон! І ти весь час була зі мною, Кицько, пройшла все Задзеркалля. Тобі це відомо, люба?

У кошенят є дуже неприємна звичка (як одного разу відзначила Аліса): на все, що їм не говори, завжди відповідати мурчанням.

— Якби вони мурчали лише тоді, коли погоджуються, а нявкали, коли не згодні, або якось інакше, — бувало говорила вона, — підтримували розмову! Але як можна розмовляти з особою, яка завжди відповідає те саме?

З цього приводу кошеня замурчало. Звідки було знати, згодне воно чи ні?

Тоді Аліса пошукала серед шахових фігур на столі і знайшла Червону Королеву. Потім стала навколішки на килимок перед каміном і посадила кошеня напроти Королеви.

— Ну от, Кицько! — скрикнула вона, радісно плескаючи в долоні. — Признайся, що ти була там Червоною Королевою!

(«Але кошеня не хотіло дивитися на Королеву, — говорила Аліса, розповідаючи про це потім сестрі. — Воно одвернулося і вдавало, що не бачить її. Проте йому було трохи соромно, тому я впевнена, що це воно було Червоною Королевою».)

— Сядь рівніше, люба! — гукнула Аліса і весело засміялася. — Вклоняйся, поки думаєш, що… промурчати! Це зберігає час, пам’ятай! — Вона спіймала кошеня і поцілувала його. На честь того, що воно було Червоною Королевою.

— Сніжинко, люба! — продовжувала вона, поглядаючи через плече на біле кошеня, яке досі терпляче зносило вмивання. — Цікаво, коли нарешті Діна закінчить чепурити Вашу Білу Величність? Ось чому ти, мабуть, була така неохайна в моєму сні… Діно! Ти знаєш, що ти шкребеш Білу Королеву? З твого боку це дуже нешанобливо, справді!

— А ким же була там Діна, цікаво? — белькотіла Аліса, зручно вмостившись на килимкові. Вона підперла кулачком підборіддя і слідкувала за кошенятами. — Скажи, Діно, ти перетворилася на Хитуна-Бовтуна? Гадаю, так. Але краще поки що не говори про це своїм друзям, бо я ще не певна.

— Між іншим, Кицько, якщо ти справді була зі мною в моєму сні, тобі повинна була сподобатися одна річ: мені розповідали стільки віршів, і всі про рибу! Завтра вранці у тебе буде чудова розвага: поки ти будеш снідати, я буду повторювати «Морж та Тесля». Ти зможеш думати, що їси устриць, люба!

— А зараз, Кицько, давай обміркуємо, кому все це наснилося. Це серйозне питання, люба, і ти не повинна отак облизувати лапку. Наче Діна не вмивала тебе сьогодні вранці! Розумієш, Кицько, це наснилося або мені, або Червоному Королю. Звичайно, він мені приснився… Але і я йому снилася також! Невже все наснилося Червоному Королю, Кицько? Ти була його дружиною, люба, тому повинна знати. Ох, Кицько, допоможи з’ясувати це. Я певна, твоя лапка зачекає!

Але бридке кошеня взялося за другу і вдавало, що не чуло запитання.

А як по-вашому, кому все це наснилося?

Під ясним шатром небес
Поміж тихих, сонних плес
Човен плив у край чудес.

А в тім човні малюки
Наслухали залюбки,
Як казали їм казки.

Літо сонячне пройшло,
Небо млою затягло,
Що було, те загуло.

Та ввижається мені
Знов Аліса вдалині,
В задзеркальній стороні.

І цікаві малюки
Наслухають залюбки,
Як їм кажуться казки.

У країні-дивині
Непомітно, як у сні,
Проминають ночі й дні.

Ніби човен чи порон
В золотий пливе затон
І життя, неначе сон…

1871

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle