Льюїс Керрол

Аліса в Країні чудес

РОЗДІЛ І. В КРОЛЯЧІЙ НОРІ

Алісі набридло сидіти без діла на березі. Разів зо два вона зазирнула в книжку, що її читала сестра, але там не було ні рисунків, ні малюнків, а без них книжка не книжка, — гадала Аліса.

Літня спека зовсім розварила й розморила її. Устати б оце, нарвати стокроток та віночка сплести? Так ліньки, не хочеться ворушитись... Коли це де не взявся білий кролик э рожевими очима, пробіг поперед нею.

Ну, кролик то й кролик, пробіг то й пробіг... І те Алісі не дивно, що кролик говорив: «Ой лишенько, ой лишенько! Я спізнюся!» (Згадуючи про це пізніше, вона дивувалась, але тепер їй здавалось, що це так і треба). Та коли Кролик при цьому дістав з жилетної кишені годинника, поглянув на нього і стрімголов побіг далі, Аліса зірвалася на рівні ноги, — де ж таки, вона зроду не бачила Кролика в жилеті та ще й при годиннику. Вона аж затремтіла від цікавості і побігла слідом за Кроликом через поле і ледве встигла помітити, що той шмигнув у велику кролячу нору під живоплотом. Аліса відразу кинулася слідом, ні на мить не замислюючись, як потім вибереться звідти.

Спочатку кроляча нора йшла прямо, мов тунель, потім раптово завертала вниз, так раптово, що Аліса і незчулася, як полетіла в якийсь глибокий колодязь.

Чи то колодязь був надто глибокий, чи вона падала надто повільно, але в неї було досить часу, щоб роздивлятися навкруги і міркувати, що буде далі. Спочатку вона спробувала глянути вниз, щоб дізнатися, куди вона падає, але там була непроглядна тьма. Тоді вона придивилася до стін колодязя і побачила на них багато поличок для посуду і книжок. Подекуди на кілочках висіли картини і географічні карти. Пролітаючи повз одну з поличок, вона взяла з неї баночку з написом: «Апельсинове варення», але та, на превеликий жаль, була порожня. Аліса не хотіла кидати баночку, щоб, буває, не вбити кого-небудь унизу, а примудрилася поставити її в шафу, повз яку саме пролітала.

«Ну, — думала Аліса, — після такого падіння мені вже не страшно буде скотитися зі сходів. Якою хороброю будуть вважати мене всі вдома! Та що там, я не скажу ні словечка, якщо навіть упаду з даху будинку». (І справді, мабуть, не сказала б!)

Вниз, вниз, вниз. Невже цьому падінню кінця-краю нема? — Цікаво, скільки миль я пролетіла? — голосно заговорила Аліса. — Я, мабуть, наближаюся до центра землі. Треба подумати: до нього щось близько чотирьох тисяч миль. (Аліса, бачите, дещо вчила про це на уроках у школі, і хоч зараз була не дуже вдала нагода похвалитися своїми знаннями, бо нікому було слухати, але не завадить повторити для практики). Так, приблизно така відстань. Цікаво знати, на якій довготі та широті я знаходжуся? (Аліса не мала навіть найменшого уявлення про довготу та широту, але ці слова звучали так гарно і велично!)

— Цікаво, чи не пролечу я землю наскрізь? От смішно буде опинитися серед людей, які ходять догори ногами! Антипуди, чи як там їх? (На цей раз вона була навіть задоволена, що її ніхто не слухає, бо слово було трохи не те). Але, розумієте, мені доведеться запитати назву країни. Пробачте, пані, це Нова Зеландія чи Австралія? (При цьому вона намагалася зробити реверанс, — уявіть собі, що ви робите реверанс, летячи в повітрі! Спробуйте!) Але вони подумають, що я зовсім дурна, якщо я буду запитувати. Ні, питати не годиться... Може, я побачу десь вивіску.

Вниз, вниз, вниз. Робити все одно було нічого, і Аліса незабаром знову почала:

— Ох же й скучатиме Діна без мене сьогодні ввечері. (Діна — це кішка). Якби ж там хоч не забули налити їй молочка у блюдечко! Ой, Діночко! Як мені хочеться, щоб ти була тут зі мною. Боюся, що в повітрі немає мишей, але ти могла б зловити кажана, він же дуже схожий на мишу. А цікаво, чи їдять коти кажанів? — Тут Алісу почав змагати сон, але вона продовжувала белькотати: — Чи їдять коти кажанів? Чи їдять коти кажанів? — А іноді: — Чи їдять кажани котів? — Хіба не все одно, як поставити питання, коли не знаєш відповіді? Аліса відчувала, що зовсім засинає. Їй починало снитися, неначе вона йде з Діною і цілком серйозно говорить: «Ну-бо, Ліно, скажи мені правду, ти їла коли-небудь кажанів?». Аж тут раптом: бабах! І вона опинилася на купі хмизу і сухого листя. Приїхали!

Аліса нітрохи не забилася, тому хутко схопилась на ноги. Глянула вгору, але там було зовсім темно. Попереду був довгий прохід, в якому ще видні вся Кролик, що дуже поспішав. Не можна було втрачати ні хвилини: Аліса, мов вітер, помчала слідом і встигла навіть почути, як він говорив, звертаючи за ріг: «Ой, бідні мої вушка й вуса, як пізно!» Вона майже наздогнала його на розі, та коли завернула, Кролика ніде не було. Вона опинилася в довгому низькому залі, освітленому рядом ламп, що звисали із стелі.

З усіх боків залу були двері, але всі замкнені. Коли Аліса оглянула всі стіни, пробуючи кожні двері, вона сумно попленталася до середини залу, роздумуючи, як же їй вибратися звідти. Дивиться, аж там стоїть скляний столик на трьох ніжках. На ньому не було нічого, крім маленького золотого ключика, і Аліса зразу ж подумала, що він, мабуть, від якихось дверей в залі. Та ба! Чи замки надто великі, чи ключик надто малий, але жодні двері не відімкнулися. Проте, оглядаючи стіни вдруге, вона побачила невелику занавіску, якої не помітила раніше, а за нею маленькі дверцята, дюймів 15 заввишки. Вона спробувала вставити золотий ключик в замок, і, на превелику радість, він підійшов!

Аліса відчинила дверцята. Вони вели до вузенького проходу, трошки більшого від нори пацюка. Вона стала навколішки і побачила по той бік нори дивовижно гарний сад. Як їй хотілося вибратися з цього похмурого залу і поблукати серед он тих пишних квітників і прохолодних фонтанів! Але в дверцята не пролазила навіть її голова.

— А якби голова й пролізла, — міркувала бідолашна, Аліса, — що з того? Адже плечі не пройдуть. От якби я могла складатися, як та підзорна труба, тоді б пролізла... Як би мені оце скластися?

Останнім часом, бачите, трапилося стільки всяких див, що Алісі гадалося, ніби на світі нема нічого неможливого.

Зрозумівши, що біля дверцят нічого не вистоїш, вона знову попрямувала до столика, — чи не знайде там ще якого ключика або хоча інструкцію, як людині скластися трубою. Цього разу вона побачила на столику пляшечку («А її ж не було тут раніше», зауважила Аліса), на шийці якої був прив’язаний ярличок з словами «випий мене», чітко надрукованими великими літерами.

Добре було говорити «випий мене», але розумна маленька Аліса і не думала поспішати.

— Ні, я спочатку переконаюся, — вирішила вона, — що на ній немає напису «отрута».

Справа в тому, що вона не раз читала оповідання про людей, які згоріли, або попали в пащу звірові, або зазнали ще якого лиха, і все це тільки тому, що не бажали пам’ятати науки старших: не бери в руки розпеченої кочерги бо обпечешся; не ріж пальця ножем, бо кров ітиме. І Аліса ніколи не забувала, що коли випити зайве з пляшечки з написом «отрута», то буде лихо рано чи пізно.

Проте на цій пляшечці не було напису «отрута», тож Аліса зважилась покуштувати крапельку. Те, що було в пляшечці, сподобалось їй: воно нагадувало смаком і пиріг з вишнями, і заварний крем, і ананас, і смажену індичку, і тягучки, і грінки на маслі, тому вона швиденько випила все.

* * *

— Ой, що це зі мною діється! — скрикнула Аліса. — Maбуть, я складаюсь, як підзорна труба.

Аліса не помилилась. Вона справді поменшала і була всього дюймів десять заввишки. От тепер вона пройде крізь маленькі дверцята в той прегарний сад! Проте вона спочатку почекала, щоб переконатися, чи не буде зменшуватися далі. — це її трохи турбувало.

— Чого доброго, я розтану зовсім, як свічка, — подумала Аліса. — Цікаво, яка я тоді буду?

І вона намагалася уявити полум’я свічки після того, як його погасять, бо їй досі не доводилося, оскільки вона пригадує, цього бачити.

Згодом, переконавшись, що зменшується далі, вона вирішила негайно йти в сад, але... Бідна Аліса! Коли вона підійшла до дверцят, виявилося, що вона забула золотий ключик, а коли повернулася за ним до столу, виявилося, то не може дістати його. Ключик добре виднівся крізь скло, і вона з усієї сили намагалася видряпатися по ніжці стола, але та була надто слизька. Втомившись від марних зусиль, сердешна мала сіла і заплакала.

— Перестань, сльозами лиху не зарадиш! — гримнула на себе Аліса досить різко. — Раджу тобі, припинити це негайно!

Взагалі, вона давала сама собі дуже добрі поради (хоч дуже рідко дотримувалася їх), а іноді так жорстоко картала себе, що аж сльози виступали в неї на очах і навіть, пам’ятається, одного разу намагалася нам’яти собі вуха за те, що обдурила сама себе, граючи за двох в крокет. Ця дивна дівчинка дуже любила вдавати з себе двох осіб.

— Але зараз ні до чого, — думала бідолашна Аліса, — вдавати з себе двох. Навряд щоб від мене залишилося досить для одної поважної особи.

Незабаром її погляд упав на маленьку скляну коробочку, що лежала під столом. Вона розкрила її і знайшла там невеликий пиріжок, на якому виднілися слова «з’їж мене», гарно позначені коринкою.

— Що ж, я з’їм, — сказала Аліса. — Якщо від цього я підросту, то зможу дістати ключик, а якщо стану ще меншою, пролізу під дверцятами. Чи так чи інак попаду в сад, тому мені все одно, що саме станеться.

Вона з’їла маленький шматочок пиріжка і нетерпляче повторювала: «Більша чи менша? Більша чи менша?», тримаючи руку над головою, щоб знати — росте вона чи зменшується. Вона була дуже здивована, коли впевнилася, що її зріст не змінюється. Насправді так буває завжди, коли їдять пиріжки, але Аліса так звикла до всяких див, що звичайні речі здавалися їй нудними і безглуздими.

Тому вона заходилася коло пиріжка і швиденько з’їла його весь.

РОЗДІЛ II. КАЛЮЖА СЛІЗ

— Все більш дивніше і більш дивніше, — скрикнула Аліса (вона з великого дива забула всі правила граматики). — Тепер я розсовуюся, мов найбільша в світі підзорна труба! До побачення, ніжки (бо коли вона глянула на свої ноги, їх майже не було видно, так вони віддалилися). Ніженьки мої милі! Хто ж тепер вас узуватиме? Я вже не зможу, не дістану! Взувайтеся самі, як знаєте. Але треба їх жаліти, — міркувала Аліса, — інакше вони відмовляться іти туди, куди мені заманеться. Треба подумати... Ага, я буду дарувати їм нову пару черевиків кожного Нового року.

І вона міркувала собі далі, як це зробити.

— Доведеться надсилати їх з посильним, — думала вона. — Як це буде смішно, надсилати подарунки власним ногам! І яка буде чудернацька адреса:

Пані правій нозі Аліси,
    Килимок,
Поряд з камінною решіткою.
    З привітом від Аліси.

Ой лишенько, які дурниці я мелю!

— Е ні, не ті слова, — промовила бідолашна Аліса. Її очі знов наповнилися слізьми. — Мабуть, я все-таки Бела, і мені доведеться перейти жити в ту тісну халупу, і в мене зовсім не буде іграшок, і... ох, я довго вчитиму уроки! Ні, я твердо вирішила: якщо я Бела, я залишуся тут унизу. Всі будуть зазирати сюди і кликати: «Вийди, люба!», але дарма! Я тільки подивлюся на них і запитаю: «Хто я така? Спершу скажіть мені це, і якщо я захочу бути тією особою, я вийду нагору, а якщо ні, то залишуся внизу, доки не стану кимсь іншим...» Ой мамочко! — раптом розплакалася Аліса знову, — як мені хочеться, щоб хто-небудь насправді зазирнув сюди! Мені так набридло бути тут зовсім самій!

Говорячи це, вона глянула на свої руки і надзвичайно здивувалася, помітивши, що, поки говорила, натягла на руку одну з білих лайкових рукавичок Кролика.

— Як мені це вдалося? — думала вона. — Я, мабуть, знову роблюся маленькою. — Вона підвелася і підійшла до столика, щоб примірятися до нього, і переконалася, що була приблизно футів два заввишки і швидко продовжувала зменшуватися. Вона скоро здогадалася, що причиною цьому було віяло, яке вона тримала в руках, тому похапцем відкинула його геть, своєчасно врятувавши себе від цілковитого зникнення.

— Я була на волосинку від загибелі, — сказала Аліса, страшенно налякана раптовою зміною, яка з нею сталася, але дуже задоволена, що була ще жива. — А тепер до саду! — і вона хутко побігла до дверцят. Та ба! Дверцята знову були замкнені, а золотий ключик, як і раніше, лежав на скляному столі.

— Дожилася, — думала бідолашна дитина, — я ще ніколи не була такою малесенькою! Справи дуже погані, дуже!

В цю мить вона посковзнулась і... шубовсть! опинилася по самісіньку шию в солоній воді. Спершу у неї майнула думка, що вона впала в море.

— В такому разі, я зможу повернутися залізницею, — промовила вона. (Аліса була коло моря всього раз у житті, і в неї склалося враження, що де б ви не побували на морських узбережжях Англії, ви скрізь знайдете там багато кабін для роздягання, дітей, що копирсаються в піску дерев’яними лопаточками, ряд будинків з мебльованими кімнатами, а за ними — залізничну станцію). Проте вона швидко переконалася, що знаходиться в калюжі сліз, виплаканих нею тоді, коли вона сягала дев’яти футів заввишки.

— Не треба було так рюмсати, — картала себе Аліса, плаваючи в калюжі і намагаючись вибратися звідти. — Тепер я, чого доброго, втоплюся у власних сльозах. Це буде справді безглуздо! Проте сьогодні все безглузде.

Тут вона почула, що поблизу хтось хлюпочеться в калюжі, і підпливла ближче, щоб роздивитися, хто там. Спочатку їй здалося, що то був морж або гіпопотам. Та пригадавши, якою маленькою була сама, вона скоро зрозуміла, що перед нею була звичайнісінька миша, яка також посковзнулася у воду.

— Чи варто, — роздумувала Аліса, — озиватися до цієї миші? Тут все таке незвичайне, тому цілком можливо, що вона вміє розмовляти. У всякому разі, спробувати не завадить. — Отже, вона почала:

— О Мишо, чи ви не знаєте, як вибратися з цієї калюжі? Я вже втомилася плавати тут, о Мишо! (Аліса гадала, що може саме так треба звертатися до мишей. Ніколи раніше їй не доводилося робити цього, але вона пригадала, що читала таке в латинській граматиці свого брата: «Миша — миші — мишу — о мишо!»). Миша запитливо зиркнула на неї і, здавалося, підморгнула своїм маленьким оком, але нічого не відповіла.

— Мабуть, вона не розуміє англійської мови, — подумала Аліса. — Можливо, це французька миша, що прибула сюди з Вільгельмом-завойовником... (Хоч Аліса і знала історію, вона не дуже чітко уявляла, як давно відбувалися певні події). Отже, вона почала знову:

— Où est ma chatte? (Де моя кішка?)

Це було перше речення з її французького підручника. Миша раптом мало не вискочила з води і, здавалося, аж затрусилася від переляку.

— О, пробачте! — поквапливо вигукнула Аліса, боячись, що вразила почуття бідолашного звірятка. — Я зовсім забула, що ви не любите кішок.

— Не люблю кішок! — гнівно пропищала Миша. — А ти б на моєму місці любила кішок?

— М-м-м... мабуть, ні, — відповіла Аліса лагідно. — Не сердьтеся на мене. Проте мені б хотілося показати вам нашу кішку Діну: ви б полюбили кішок, якби могли побачити її. Це така мила, спокійна кішечка, — продовжувала Аліса майже про себе, ліниво плаваючи по калюжі, — вона так гарно мурчить, коли, сидячи коло каміна, облизує лапки і вмивається... І така гарненька і м’якенька, з нею так приємно гратися... А як ловить мишей!.. Ой! Пробачте! — знову вигукнула Аліса, бо на цей раз у Миші аж шерсть піднялася сторчма, і, певна річ, вона, мабуть, справді образилась. — Ми не будемо більше говорити про Діну, якщо ви проти.

— Ми! Ну, знаєте! — скрикнула Миша, що тремтіла аж до кінчика хвоста. — Як же, потрібно мені говорити про неї! Ми, миші, завжди ненавиділи кішок: гидкі, підлі, брутальні створіння! Не нагадуйте мені про них більше!

— Я не буду, повірте! — запевнила Аліса» поспішаючи змінити тему розмови. — А ви... ви... любите... собак? — Оскільки Миша не відповідала, Аліса продовжувала гаряче: — Недалечко від нас є така гарненька собачка, мені б хотілося показати її вам. Маленький тер’єр з блискучими очима, розумієте, і з... о! з такою довгою кучерявою рудою шерстю? Він уміє ловити речі на льоту, сидіти на задніх лапках, випрошуючи поїсти, і чого тільки він не вміє, я не можу пригадати навіть половини! Його господар, фермер, розумієте, запевняє, що це дуже корисний собака, вій коштує сто фунтів! Там такий, що давить всіх пацюків і... ой лишенько! — сумно вигукнула Аліса. — Боюся, що я знов образила її!

Справді, Миша пливла щодуху геть і зчинила справжнісіньку бурю в калюжі. Аліса лагідно покликала:

— Мишо, люба! Будь ласка, поверніться, і ми не будемо розмовляти ні про кішок, ні про собак, якщо вам це так неприємно!

Почувши це, Миша повернула і повільно попливла назад, її обличчя було зовсім бліде (від гніву, подумала Аліса), і вона промовила тихим тремтячим голосом:

— Давай вийдемо на берег, там я розповім тобі свою історію, тоді ти зрозумієш, чому саме я так ненавиджу кішок та собак.

Справді, пора вже було вийти з води, бо калюжу геть заповнили птахи і звірята, що попадали в неї: там була Качка і Індик, австралійський папуга Лорі, і Орля, і ще якісь дивовижні створіння. Очолюване Алісою, все товариство попливло до берега.

РОЗДІЛ ІІІ. ПОЛІТИЧНІ ГОНКИ І ДОВГИЙ КІНЕЦЬ

Товариство, що зібралося на березі, мало справді чудернацький вигляд: птахи з заяложеним пір’ям, звірята, шерсть яких поприлипала до тіла, — всі вони промокли до кісток, сердилися і не знаходили собі місця.

Перш, за все, звичайно, постало питання, як обсушитися. З приводу цього було влаштовано нараду. За кілька хвилин Алісі здавалося цілком природним те, що вона розмовляла з усіма так невимушено, ніби була знайома з ними все життя. Так, наприклад, вона довго сперечалася з папугою Лорі, який врешті надувся і твердив лише одне: «Мені краще знати, я старший від тебе», а Аліса з цим не хотіла погоджуватися, не знаючи, скільки тому було років. А як Лорі рішуче відмовлявся назвати свій вік, то і розмовляти далі було нічого.

Нарешті, Миша, яка, здавалося, користувалася серед присутніх деяким впливом, гукнула:

— Посідайте всі і слухайте сюди. Я миттю обсушу вас!

Всі до одного швиденько розсілися кружком, в центрі була Миша. Аліса не зводила з неї стурбованого погляду, бо відчувала, що неодмінно страшенно простудиться, якщо не обсушиться зразу ж.

— Гм! — почала Миша з багатозначним виглядом. — Всі приготувалися? Зараз я викладатиму найсухіший матеріал. Тихше, будь ласка!

— Вільгельм-завойовник, на боці якого стояв папа, швидко підкорив англійців, що були без керівників і звикли до узурпації та завоювань. Едвін і Моркар, графи Мерсійський та Нортумбрійський...

— Б-р-р! — буркнув Лорі, здригаючись від холоду.

— Що вам? — звернулася до нього Миша, насупившись, але дуже ввічливо. — Ви щось сказали?

— Я? Ні-ні! — поквапливо відповів Лорі.

— Мені здалося, що саме ви, — сказала Миша.. — Я продовжую. Едвін та Моркар, графи Мерсійський та Нортумбрійський, виступили на його підтримку, і навіть Стіганд, патріот-архієпископ кентерберійський, знаходив це потрібним.

— Знаходив що? — перепитала Качка.

— Знаходив це, — досить роздратовано відповіла Миша. — Ви, звичайно, знаєте, що таке це?

— Я добре знаю, що таке це, коли знаходжу щось, — сказала Качка. — Найчастіше це буває жаба або черв’як. Мене цікавить, що знаходив архієпископ.

Миша не звернула уваги на це питання і швидко продовжувала:

— ... знайшов потрібним вийти з Едгаром Ателінгом назустріч Вільгельмові і вручити йому корону. Спочатку Вільгельм поводив себе стримано, але зарозумілість норманнів… Як ти почуваєш себе зараз, моя люба? — продовжувала вона, звертаючись до Аліси.

— Мокрісінька, як і раніш, — сумно відповіла Аліса. — Мені здається, що від цього сухого матеріалу я зовсім не обсихаю.

— В такому разі, — урочисто заговорив Індик, встаючи, — я вношу пропозицію перенести збори з метою негайного вжиття більш енергійних заходів для...

— Говори по-людськи! — втрутилося Орля. — Я не знаю, що означає половина цих дивних слів, та ти, мабуть, і сам не знаєш... — І Орля опустило голову, ховаючи посмішку. Деякі птахи схвально захихикали.

— Я тільки хотів сказати, — промовив Індик ображеним голосом, — що найкращим засобом обсушитися є політичні гонки.

— А що воно таке — політичні гонки? — запитала Аліса. Її це мало цікавило, але Індик замовк з таким виглядом, ніби сподівався, що хтось мусить заговорити, а ніхто не виявив такого бажання.

— Як вам сказати?.. — почав Індик. — Краще всього пояснити це на самій грі. (Можливо, ви теж захочете погратися, тому я розповім, як Індик проводив гру).

Спочатку він позначив бігову доріжку, яка нагадувала коло («Точна форма не обов’язкова», пояснив він), і розставив на ній все товариство. Не було рахунка: «раз-два-три — побігли!», а кожен починав бігти і зупинявся, коли заманеться, тому було невідомо, коли настане кінець грі. Проте, коли вони побігали з півгодини і зовсім обсушилися, Індик раптом гукнув:

— Гонки скінчилися!

Всі стовпилися навкруги нього, хекаючи, і запитували:

— А хто ж виграв?

Щоб відповісти на це питання, Індикові необхідно було добре подумати. - Він довго сидів, приставивши палець до лоба (в такій позі звичайно зображують на малюнках Шекспіра). Всі мовчки чекали. Нарешті Індик виголосив:

— Всі виграли і кожен має одержати приз.

— Але хто буде роздавати призи? — запитав цілий хор голосів.

— Як хто, вона, звичайно, — відповів Індик, вказуючи пальцем на Алісу.

Все товариство миттю оточило її, і всі разом кричали:

— Призи, призи!

Аліса не уявляла, що робити, і у відчаї засунула руку в кишеню, звідки дістала коробочку з цукерками, (на щастя, туди не попала солона вода) і роздала їх всім у нагороду. Вийшло якраз по одній на кожного.

— Але їй також слід дати приз, — зауважила Миша.

— Ну звичайно, — дуже поважно відповів Індик. — Що там ще є в твоїй кишені? — продовжував він, звертаючись до Аліси.

— Лише наперсток, — сумно мовила Аліса.

— Давай його сюди, — наказав Індик.

Знову все товариство оточило її, Індик урочисто підніс наперсток з словами:

— Ми просимо вас прийняти цей чудовий наперсток.

Коли він закінчив свою коротку промову, присутні зустріли її схвальними вигуками.

Алісі це все здавалося досить безглуздим, але у всіх був такий серйозний вигляд, що вона не наважилася сміятися. Не придумавши ніякої відповіді, вона обмежилася поклоном, силкуючись зберегти урочистий вигляд.

Далі треба було з’їсти цукерки. Це призвело до деякого гармидеру і безладдя, бо великі птахи скаржилися, що вони не розкуштували своїх цукерок, а малі давилися, і їх довелося ляпати по спині. Нарешті з цукерками було покінчено, і всі знову розсілися кружкома і умовляли Мишу розповісти що-небудь.

— Ви обіцяли розповісти мені свою історію, пам’ятаєте? — звернулася Аліса, — і чому ви ненавидите... К. та С., — додала вона пошепки, побоюючись, що та знов
образиться.

— Добре, я розповім. Але кінець такий довгий і сумний! — промовила Миша, обертаючись до Аліси і зітхаючи.

— У вас справді довгий кінець, — зауважила Аліса, здивовано дивлячись на мишин хвіст, — але чому ви називаєте його сумним? — І вона продовжувала сушити собі голову над цим питанням, а Миша повела свою розповідь, зміст якої зводився приблизно до такого:

Стрів
          Бровко
                   мишку
                           в хаті
                                  і почав
                                      їй
                                         казати:
                                      «Я
                                тебе
                          позиваю,
                       ходім,
                    мишко,
               на суд.
Відкладать
    не
        годиться,
           мусим
              нині
                 судиться,
                       бо
                   на мене
               з безділля
                  напав
              уже
         нуд».
     Каже
         мишка
     Бровкові:
      «Що за
       суд
             безтолковий —
       ні судді ж,
ні підсудка
  ми
     не
       знайдемо
         тут».
            «Сам
            я
         буду,
     мишутко,
за суддю
       й
за підсудка;
      вже
      і
           вирок
       готовий —
   тобі
буде
      капут».

— Ти не слухаєш! — гримнула Миша на Алісу, розлютована. — Про що ти думаєш?

— Пробачте, — покірно обізвалася Аліса. — Ви, гадаю, дійшли до найголовнішого.

— Нічого подібного! — закричала Миша пронизливо і дуже сердито. — Це тільки зав’язка!

— Зав’язка! — підхопила Аліса, завжди готова прийти на допомогу іншим, і стурбовано почала озиратися на всі боки. — Будь ласка, давайте я допоможу розв’язати її.

— І не подумаю, — сказала Миша, підводячись і прямуючи геть. Ти ображаєш мене, говорячи таку нісенітницю.

— Я не хотіла образити вас! — благала бідолашна Аліса. — Але, бачите, ви такі уразливі!

Миша тільки буркнула щось у відповіді.

— Прошу вас, верніться і закінчіть свою розповідь, — гукнула Аліса вслід. Всі присутні хором приєдналися до неї: — Так, просимо, верніться! — але Миша лише роздратовано крутнула головою і ще швидше попростувала геть.

— Як шкода, що вона відмовилася залишитися! — зітхнув папуга Лорі, коли Миша зникла з очей. А стара крабиха скористалася нагодою пожурити свою доньку:

— Бач, моя люба! Хай це буде наукою для тебе: ніколи не втрачай рівноваги!

— Прикуси язика, мамо! — відповіла донька досить роздратовано. — Ти можеш вивести з себе навіть устрицю!

— Хотілося б мені, щоб Діна була тут, дуже б хотілося! — вголос промовила Аліса, ні до кого зокрема не звертаючись. — Вона б хутко повернула сюди ту мишу.

— А хто така Діна, осмілюся запитати? — обізвався Лорі.

Аліса відповіла захоплено, завжди рада поговорити про свою улюбленицю:

— Діна — це наша кішка. Ви навіть уявити собі не можете, як добре вона ловить мишей! А коли б ви бачили, як вона ганяється за пташками! Вона з’їдає пташеня, ледве побачить його!

Ця промова викликала помітне занепокоєння серед присутніх. Деякі пташки похапцем пішли геть. Стара сорока почала щільніше кутатись, говорячи:

— Мені справді пора додому. Нічне повітря шкідливо впливає на моє горло! — А канарейка покликала своїх діток тремтячим голосом: — Ходімо, любі! Вам давно пора спати!

Під різними приводами всі рушили геть, і скоро Аліса залишилася сама.

— І нащо я заговорила про Діну! — сумно докоряла собі Аліса. — Ніхто тут чомусь не любить її, хоч я певна, що це найкраща кішка в світі! Ох, моя люба Діно! Не знаю, чи доведеться мені ще побачитися з тобою! — І бідна Аліса заплакала знову, бо почувала себе дуже самітно і пригнічено. Проте незабаром вона почула здаля легеньке тупотіння і жадібно вдивлялася туди, — чи не Миша то повертається, щоб скінчити свою розповідь?

РОЗДІЛ IV. КРОЛИК ПОСИЛАЄ В ДІМ МАЛЕНЬКОГО БІЛЛА

То був Білий Кролик, що повільно повертався, уважно придивляючись під ноги, ніби щось загубив. Аліса почула, як він бубонів:

— Герцогиня! Герцогиня! Ой, мої любі лапки! Моє хутро і вуса! Вона голову мені зніме, я вже знаю! Але де ж все-таки я міг загубити їх, цікаво!

Аліса зразу зрозуміла, що той шукав віяло та білі лайкові рукавички, тому з властивою їй доброзичливістю теж почала шукати» але їх ніде не було. Та і все навкруги, без сумніву, цілком змінилося з того часу, як вона плавала в калюжі. Великий зал кудись зник разом із скляним столиком і маленькими дверцятами.

Згодом Кролик помітив Алісу, що теж займалася розшуками, і сердито гримнув на неї:

— Це що таке, Мар’яно, що ти Тут робиш? Негайно біжи додому і принеси мені рукавички та віяло! Швиденько, ну!

Аліса так злякалася, що стрімголов помчала в тому напрямі, куди вказав Кролик, навіть не пробуючи пояснити йому його помилку.

— Він подумав, що я покоївка, — говорила вона собі на бігу. — От здивується він, коли дізнається, хто я насправді. Але краще принести йому віяло та рукавички... тобто, якщо мені вдасться знайти їх. — В цей час вона побачила гарненький будиночок, на дверях якого була блискуча мідна табличка з написом: «Б. Кролик». Вона ввійшла не постукавши і швиденько побігла східцями вгору, бо дуже боялася зустріти справжню Мар’яну. Тоді її проженуть з будиночка раніше, ніж вона встигне знайти віяло та рукавички.

— Як це дивно, — говорила про себе Аліса, — що я виконую доручення кролика! Після цього, гадаю, Діна теж буде давати мені доручення! — Вона спробувала уявити собі, як це буде відбуватися: «Міс Аліса! Негайно ідіть сюди і збирайтеся на прогулянку!»— «Хвилиночку, нянечко! Мені треба стерегти цю мишачу нору, поки повернеться Діна, щоб не втекла миша». — Проте я не певна, — продовжувала Аліса, — що Діні дозволять жити у нас, якщо вона почне отак командувати людьми.

Тут вона ввійшла в чистеньку маленьку кімнату з столом проти вікна, а на ньому (як вона і сподівалася) лежало віяло та кілька пар маленьких білих лайкових рукавичок. Вона схопила віяло і пару рукавичок і вже була попрямувала геть, коли випадково помітила пляшечку, що стояла коло дзеркала. Цього разу на ній не було напису «випий мене», проте Аліса вийняла затичку і піднесла пляшечку до рота.

— Я знаю, що обов’язково трапляється щось цікаве, — сказала вона, — щоразу, варто мені з’їсти або випити що-небудь. Побачимо, що буде після цієї пляшечки. Сподіваюсь, що від неї я підросту, бо мені дуже набридло бути такою малесенькою нікчемою!

Так воно і сталося насправді, та ще й набагато швидше, ніж вона чекала. Не встигла вона випити з пляшечки і половини, як дістала головою до стелі і мусила нахилитися, щоб не зламати собі шию. Вона швиденько поставила пляшечку, говорячи:

— Цілком досить... Сподіваюся, що не буду рости далі... Навіть зараз я вже не пройду в двері... І нащо я випила так багато!

Та ба! Пізно було жалкувати! Вона все росла і росла, і хутко їй довелося стати навколішки. Скоро і це не допомогло, і вона спробувала лягти, притиснувши один лікоть до дверей, а другу руку закинула над головою. Проте вона, продовжувала рости і була нарешті змушена виставити одну руку за вікно, а ногу засунула в комин. При цьому вона зазначила:

— Більш я нічого не можу зробити, що б не трапилося. Що ж буде зі мною?

На щастя, дія чарівної пляшечки припинилася, і Аліса більше не росла. Але їй було так незручно, і вона не бачила ніякої можливості вибратися з кімнати. Не дивно, що вона почувала себе нещасною.

— Далеко краще було вдома, — міркувала сердешна Аліса. — Там не доводилося весь час збільшуватися та зменшуватися і виконувати накази мишей та кроликів. Я починаю жалкувати, що полізла в кролячу нору... А проте... проте... тутешнє життя, розумієте, дуже цікаве! Коли я бувало читала казки, я вважала, що такого, як в казках, ніколи не буває насправді! І на тобі, я опинилася прямо в казці! Про мене обов’язково треба написати казку, обов’язково! І коли я виросту, я напишу... Але я вже виросла, — сумно додала вона, — у всякому разі тут рости більше нікуди.

— І потім, — роздумувала Аліса, — невже я ніколи не стану дорослішою, ніж зараз? З одного боку, це добре — ніколи не зістарітися, але тоді доведеться завжди вчити уроки! Ой, ні, я не хочу цього!

— Ох, яка ж ти дурненька, Алісо, — відповіла вона собі. — Як ти можеш вчити уроки тут? Адже тут ледве вистачає місця для тебе самої, де вже вміститися підручникам!

Так вона продовжувала, говорячи то за одного, то за другого, і з цього виходила вже справжня розмова. Але через кілька хвилин знадвору почувся голос, і вона
замовкла, прислухаючись.

— Мар’яно! Мар’яно! — кричав голос. — Зараз же дай мені рукавички!

Після цього долинуло тупотіння маленьких ніжок на східцях. Аліса зрозуміла, що це Кролик розшукує її, і затремтіла так, що аж будиночок затрусився. Вона зовсім забула, що в тисячу разів більша від Кролика і їй нічого було боятися його.

Та ось Кролик підійшов до дверей і спробував відчинити їх. Але двері одчинялися всередину кімнати, а Аліса міцно підпирала їх ліктем, тому його зусилля не дали наслідків. Аліса чула, як він сказав про себе:

— Що ж, я обійду і влізу в кімнату через вікно.

— Це тобі не вдасться! — подумала Аліса, І, дочекавшись, поки Кролик, як їй здавалося, знаходився саме під вікном, вона несподівано простягла руку і махнула нею в повітрі, ніби хапаючи щось. Вона нічого не схопила, але почула пронизливий зойк, звук паління і брязкіт розбитого скла. З цього вона зробила висновок, що Кролик, мабуть, впав на парник для огірків чи на щось подібне.

Далі почувся сердитий голос — голос Кролика: — Пат! Пат! Куди ти подівся? — Потім донісся голос, якого їй ще не доводилося чути: — Нікуди я не подівся, я тут. Копаю ямки для яблунь, ваша честь!

— Чи бач, він копає ямки! — сердито сказав Кролик. — Іди сюди! Допоможи мені вибратися звідси! (Знов чується брязкіт скла).

— А тепер, Пат, скажи, що це в вікні?

— Ну звичайно, рука, ваша честь! (В нього вийшло р-р-рука).

— Рука, дурню! Де ти бачив таку велику руку — на все вікно?

— Це справді так, ваша честь. І все ж таки це рука.

— Як би там не було, вона там не потрібна. Піди і прибери її звідти.

Після цього настала довга тиша. Час від часу до Аліси лише доносилося шепотіння:

— Ну звичайно, мені це не до вподоби, ваша честь, зовсім, зовсім не до вподоби!

— Роби, що тобі наказано, боягузе!

Нарешті вона знову простягла руку і махнула нею в повітрі. На цей раз зойкнули два голоси, і скло забряжчало сильніше.

— Мабуть, тут є дуже багато парників для огірків! — подумала Аліса. — Цікаво, що вони будуть робити далі? От якби вони змогли витягти мене в вікно! Набридло вже мені лежати в цій кімнаті.

Вона очікувала, але деякий час нічого не чула. Нарешті долинуло торохкотіння маленьких коліс і звуки багатьох голосів, що говорили всі разом. Вона розібрала слова:

— Де друга драбина?

— Мені було наказано принести тільки одну. Білл несе другу.

— Білл! Давай, хлопче, її сюди!

— Ось тут ставте їх, на цьому розі... Та ні, зв’яжіть їх спочатку!.. Але вони не сягають навіть до половини... — Дурниці!.. — Ану, Білл, держи цю мотузку... — А дах витримає?.. — Обережно, там хитається черепиця!.. — Ой, вона падає! Бережіть голови! (Чується гуркіт). Щоб вас! Хто це наробив? — Мабуть, Білл... — Хто полізе в димар?.. — Тільки не я! Сам лізь!.. — І не збираюсь!.. — Доведеться лізти Біллу... — Гей, Білл, хазяїн сказав, що тобі доведеться лізти в димар!

— О, значить вони посилають Вілла в димар, чи не так? — говорила Аліса собі. — Здається, вони все чисто звалюють на Білла! Я б нізащо не погодилась бути на його місці. Цей комин досить таки вузький, але сподіваюсь, мені вдасться брикнути ногою.

Вона засунула ногу як можна далі в комин і очікувала, доки не почула, що якесь звірятко (яке саме, вона не могла визначити) шкрябається і дряпається в комині біля її ноги. Промовивши: «Це Білл», вона з усієї сили дригнула ногою і чекала, що буде далі.

Спочатку вона почула, як усі закричали хором: «Дивіться, Білл», потім голос Кролика: «Ловіть його, ви, коло огорожі!», потім запанувала тиша, потім знов почали кричати всі разом.

— Підтримуйте йому голову... Давайте горілку... — Не задушіть його... — Як це сталося, друже? Що з тобою трапилося? Розкажи нам все!

Останнім почувся кволий, писклявий голосок («Це Білл», подумала Аліса):

— Я й сам не знаю... Ні-ні, досить, дякую, мені вже краще... Але я надто схвильований, щоб розповісти... Єдине, що я знаю, — щось налетіло на мене, як ураган, і я вилетів геть, мов ракета!

— Справді, мов ракета, друже! — підтвердили інші.

— Доведеться спалити будинок! — долинув голос Кролика, і Аліса з усієї сили гукнула:

— Якщо ви зробите це, я напущу на вас Діну! — Миттю запанувала мертва тиша. Аліса роздумувала: «Цікаво, що вони будуть робити далі? Якби вони мали хоч крихітку глузду, то розібрали б дах».

За кілька хвилин знов почалася метушня, і Аліса почула голос Кролика:

— Поки що досить однієї тачки.

«Тачки з чим?» думала Аліса. Але їй недовго довелося роздумувати над цим, бо за мить цілий град камінців заторохкотів у вікно, два чи три влучили їй в обличчя.

— Годі, мабуть, — вирішила вона і закричала: — Краще не робіть цього! — Знову запанувала тиша.

З деяким подивом Аліса помітила, що камінці, ледве торкаючись підлоги, перетворюються на маленькі пиріжечки, і у неї майнула блискуча думка:

— Якщо я з’їм пиріжечок, — міркувала вона, — це обов’язково викличе зміну в моїх розмірах. Оскільки навряд чи можна зробити мене ще більшою, то, мабуть, я повинна буду зменшитися.

Отже, вона проковтнула пиріжечок і була в захваті, коли відчула, що зразу ж почала зменшуватися. Ледве вона досягла саме таких розмірів, щоб пройти в двері, як вибігла з будиночка.

Надворі вона побачила цілий натовп маленьких звірят і пташок, що чекали на неї. В центрі знаходився сердешний Ящур Білл, якого підтримували дві морські свинки і чимсь напували його з пляшечки. Всі вони кинулися до Аліси, ледве та показалася, але вона щодуху побігла геть і сховалася в густому лісі.

— Перш за все мені необхідно, — говорила Аліса, блукаючи в лісі, — досягти свого справжнього зросту і потім знайти дорогу до того чудового саду. Гадаю, що такий план буде найкращим.

Без сумніву, план був справді блискучий, чітко і ясно розроблений. Єдина трудність полягала в тому, що вона сном-духом не знала, як взятися за його здійснення. Коли вона заклопотано придивлялася поміж дерев, коротке сердите гавкання над самісінькою головою примусило її хутко глянути вгору.

Здоровенне цуценя дивилося на неї великими круглими очима і нерішуче простягало одну лапу, намагаючись доторкнутися до неї.

— Бідолашне мале, — промовила Аліса лагідним голосом і спробувала посвистіти до нього. При цьому її страшенно лякала думка, що може цуценя голодне, тоді воно напевне з’їсть її, незважаючи на всю її лагідність.

Сама не знаючи для чого, вона підняла маленьку паличку і простягла її цуценяті. Те миттю стрибнуло, заскавчавши від радості, кинулося на паличку і вдавало, що шматує її. Тоді Аліса чкурнула за величезний будяк, щоб цуценя не затоптало її. В ту мить, коли вона з’явилася з другого боку, цуценя знов кинулося на паличку і так поспішало схопити її, що полетіло перекидом. Аліса вирішила, що це занадто схоже на гру з ломовиком. Побоюючись, що цуценя кожної миті може наступити на неї, вона знову побігла за будяк. Після цього цуценя почало робити безперервні напади на паличку, кожного разу пробігаючи дуже коротку відстань вперед і довгу — назад. Воно весь час хрипло гавкало і, нарешті, сіло на досить далекій відстані, важко хекаючи, висолопивши язика і примруживши великі очі.

Ця мить здалася Алісі влучною нагодою для втечі. Вона хутко помчала геть і бігла доти, доки не засапалася так, що аж дух їй забивало. Гавкания цуценяти ледве долинало здалеку.

— Але яке воно гарненьке, оте цуценятко, — промовила вона, коли прихилилася до курячої сліпоти перепочити, обмахуючись її листком. — Я б залюбки навчала його всіляким штукам, якби... якби тільки мій зріст дозволяв мені займатися цим. Ой лишенько! Я мало не забула, що мені необхідно підрости! Треба подумати... Як цього домогтися? Гадаю, що повинна щось з’їсти або випити. Але виникає питання, що саме?

Це справді було важке питання: що саме? Аліса придивлялася до квітів і трав, але нічого придатного для даного випадку не бачила. Зовсім недалечко ріс великий гриб, майже такий заввишки, як вона сама. Коли вона заглянула під нього, потім оглянула його з усіх боків, їй спало на думку подивитися, що робиться зверху.

Вона стала навшпиньки і зиркнула поверх гриба. Там її погляд зустрівся з поглядом великої блакитної гусениці, що сиділа на грибові, склавши лапки, і спокійно попихкувала великою люлькою, не звертаючи уваги ні на Алісу, ні на що-небудь взагалі.

РОЗДІЛ V. ПОРАДА ГУСЕНИЦІ

Гусениця і Аліса мовчки дивилися одна на одну. Нарешті Гусениця вийняла з рота люльку і звернулася до Аліси млявим, заспаним голосом:

— Хто ти така? — поцікавилася Гусениця. Такий початок не заохочував до продовження розмови. Аліса відповіла досять невпевнено:

— Я... я вже й сама не знаю, пані, саме зараз... у всякому разі, я знаю, хто я була, коли прокинулася сьогодні вранці, але з того часу я вже кілька разів мінялася.

— Що ти хочеш сказати цим? — суворо запитала Гусениця. — Розкажи про себе.

— Боюся, пані, що я не зумію розказати про себе, — мовила Аліса, — бо я перестала бути сама собою, розумієте.

— Нічого не розумію, — заперечила Гусениця.

— Боюсь, що я неспроможна висловити це ясніше, — дуже ввічливо відповіла Аліса, — бо перш за все, я неспроможна зрозуміти цього сама. Стільки разів протягом одного дня змінити свій зріст — це так збиває з пантелику!

— Аж ніяк, — заперечила Гусениця.

— Ну, може, ви поки що цього не відчуваєте, — сказала Аліса, — але коли вам треба буде перетворитися на лялечку — а вам доведеться рано чи пізно, розумієте, — а потім на метелика, — гадаю, ви будете почувати себе не зовсім приємно, чи не так?

— Анітрошечки, — відповіла Гусениця.

— Можливо, ви сприймаєте не інакше, — зауважила Аліса, — але я знаю, що почуваю себе дуже неприємно.

— Ти! — з презирством промовила Гусениця. — Хто ти така?

Отже, вони знову повернулися до того, з чого починалася розмова. Алісу трохи дратувала манера Гусениці робити такі надто вже короткі зауваження, тому вона випросталася і дуже поважно заявила:

— Гадаю, спершу ви повинні сказати мені, хто ви?

— Чому? — запитала Гусениця.

Це нове запитання знову загнало Алісу в безвихідь.
Оскільки вона не могла придумати ніякого підхожого
мотиву, а Гусениця, здавалося, була в дуже поганому
настрої, то вона рушила геть.

— Вернись! — покликала її Гусениця. — Я маю сказати тобі щось важливе.

Це вже подавало якусь надію, тому Аліса повернулася.

— Тримай себе в руках, — сказала Гусениця.

— Це все? — запитала Аліса, з усіх сил намагаючись стримати свій гнів.

— Ні, — відповіла Гусениця.

Аліса подумала, що все одно їй нічого більше робити, то можна почекати, може й справді вона почує щось путяще. Кілька хвилин Гусениця мовчки попихкувала люлькою, нарешті підняла руку і вийняла її з рота, а потім заговорила:

— Отже, ти вважаєш, що мінялася, так?

— Боюся, що так, пані, — сказала Аліса. — Я неспроможна пригадати того, що колись знала... І я не буваю однакових розмірів навіть десять хвилин підряд.

— Не можеш пригадати чого саме? — допитувалася Гусениця.

— Ну, я пробувала читати вірш «Хороша перепілонько», але вийшло щось зовсім не те! — відповіла Аліса дуже сумним голосом.

— Прочитай «Ти старий, любий діду», — запропонувала Гусениця.

Аліса згорнула руки і почала:

— Ти старий, любий діду, — сказав молодик, —
         І волосся у тебе вже сиве,
А стоїш вверх ногами й до цього вже звик, —
         На твій вік це не дуже красиво.

— Молодим, — мовив дід, — я боявсь неспроста,
          Що це може відбитись на мізку,
Та моя голова — я вже знаю — пуста,
          На ній можна стояти без риску.

— Ти старий, — знову каже юнак до дідка, —
          І, нівроку, гладкий, як діжчина.
А в переверти йдеш, крутиш хвацьки млинка,
          Ти скажи мені, в чому причина?

— Молодим, — мовив дід, — всі сустави собі
          Розтирав я чарівною мастю,
Коли хочеш — за гроші хороші й тобі
          Дам коробочку-дві того щастя.

— Ти старий, в тебе шелепи наче й слабкі.
          Не вжувать їм нічого, крім здору, —
Та ти гуску з кістками строщив залюбки,
          Де ти взяв таку силу бадьору?

— Молодим, — мовив дід, — я постійно сваривсь
          Із дружиною в день по три рази,
І від того мій рот на весь вік укріпивсь,
          Мов стальні мої щелепні м’язи.

— Ти старий, — каже хлопець, — і, справа ясна.
          Твої очі вже добре не бачать,
А на кінчику носа ти держиш в’юна;
          Хто навчив тебе, діду, трюкачить?

— Я тобі відповів вже на троє питань,
          Та дурний все одно не мудрішає.
Ти з дурницями, хлопче, від мене відстань,
          Вимітайся, бо вижену втришия!

— Ти читаєш вірша не вірно, — сказала Гусениця.

— Не зовсім вірно, боюся, — несміливо зауважила Аліса.

— Зовсім не вірно, від початку до кінця, — рішуче заперечила Гусениця. Кілька хвилин панувала тиша.

Першою заговорила Гусениця.

— Якою завбільшки тобі хочеться бути? — запитала вона.

— Та байдуже якого росту, — поквапливо відповіла Аліса, — аби не так часто мінятися, розумієте.

— Я не розумію, — сказала Гусениця.

Аліса промовчала. Ніколи в житті їй так настирливо не заперечували, і це починало її дратувати.

— Зараз ти задоволена своїм зростом? — запитала Гусениця.

— Бачите... мені б хотілося бути трішечки більшою, пані, якщо ви не проти, — почала Аліса. — Три дюйми — це такий нікчемний зріст!

— Якраз це дуже гарний зріст! — сердито відрізала Гусениця, випростовуючись на повний зріст (вона сягала рівно три дюйми заввишки).

— Але я не звикла до нього! — благала Аліса у розпачі. Про себе вона подумала: «Хотілося б мені, щоб ці створіння не так швидко ображалися!»

— Поживеш — звикнеш, — запевнила Гусениця і знову засунула люльку в рота і почала попихкувати нею.

Цього разу Аліса терпляче ждала, коли тій заманеться заговорити. За хвилину чи дві Гусениця вийняла люльку з рота, позіхнула разів зо два і потяглася. Потім вона злізла з гриба і поповзла в траву, кинувши на ходу:

— Один бік зробить тебе більшою, другий — меншою.

«Один бік чого? Другий бік чого?» роздумувала Аліса.

— Гриба, — пояснила Гусениця, ніби Аліса запитувала вголос, і за мить зникла з очей.

З хвилину Аліса замислено дивилася на гриб, намагаючись з’ясувати, де в нього один бік, а де — другий. Це було не так легко, бо гриб був зовсім круглий. Проте вона нарешті обхопила гриб з обох боків, скільки сягали руки, і відломила по шматочку кожною рукою.

— Але який з них який? — запитала вона себе і відкусила трішечки від шматочка в правій руці, щоб з’ясувати його дію. За мить вона відчула страшний удар під підборіддя — вона вдарилася об власну ногу.

Ця раптова зміна дуже налякала її, і вона відчула, що не можна гаяти ні миті, бо продовжувала дуже швидко зменшуватися. Отже, вона зразу ж заходилася коло другого шматочка. Підборіддя у неї було так міцно притиснуте до ноги, що неможливо було розкрити рота. Зрештою їй вдалося зробити це і проковтнути крихітку віл шматка в лівій руці.

* * *

— Диви, моя голова нарешті вільна! — захоплено вигукнула Аліса. Але захоплення швидко змінилося занепокоєнням, коли вона виявила, що її плечі кудись зникли. Єдине, що вона побачила, коли глянула вниз, була довжелезна шия, яка здіймалася, мов стеблина, над морем зеленого листя, що простяглося далеко внизу.

— Що не може бути за зелень? — дивувалася Аліса. — І куди поділися мої плечі? А ви, мої бідні рученята, чому я вас ніде не бачу? — Говорячи це, вона розмахувала руками в усі боки, але це викликало лише легеньке колихання далекого зеленого листя.

Оскільки, здавалося, не було ніякої надії дотягтися руками до голови, вона спробувала нахилити голову до рук і була в захваті, коли переконалася, що її шия легко, мов гадюка, згинається в усі боки. Їй саме вдалося вигнути шию у вигляді граціозного зигзага, і тільки що вона хотіла пірнути головою в листя, яке виявилося верхів’ями дерев, серед яких вона недавно блукала, як раптом різке сичання примусило її рвучко відсахнутися. Велика голубка кинулася їй в обличчя, люто б’ючи крилами.

— Гадюка! — закричала Голубка.

— Я не гадюка! — обурено заперечила Аліса. — Дайте мені спокій!

— А я кажу, гадюка! — повторила Голубка трошки спокійніше і додала крізь ридання: — Я вже все перепробувала, але від них нема ніде рятунку!

— Я навіть уявлення не маю, про що ви говорите, — сказала Аліса.

— Я пробувала ховатися між коріннями, і на берегах, і під живоплотом, — продовжувала Голубка, не слухаючи Алісу. — Але ці прокляті гадюки! З ними немає ніякої, ради.

Аліса все більше дивувалася, але вирішила мовчки чекати, доки Голубка не скінчить.

— Ніби мало клопоту з висиджуванням яєчок, — вела своє Голубка, — так ще доводиться день і ніч стерегти їх від гадюк! Адже за ці три тижні я ні на мить не заплющила очей!

— Мені дуже шкода, що вам завдали такого клопоту, — сказала Аліса, яка починала розуміти, про що йде мова.

— І саме тоді, коли я влаштувалася на найвищому дереві в лісі, — продовжувала Голубка, переходячи на крик, — саме тоді, коли я вважала, що нарешті здихалася від них, їм треба було звалитися сюди з неба! Тьху! Гадюка!

— Але я не гадюка, кажу вам! — заперечила Аліса. — Я... я...

— Ну! Хто ж ти тоді? — запитала Голубка. — Хіба не видно, що ти намагаєшся щось вигадати?

— Я... Я маленька дівчинка! — досить невпевнено відповіла Аліса, бо згадала кількість змін, що сталися з нею за цей день.

— Овва! Так я й повірила! — тоном глибокого презирства сказала Голубка. — В свій час я бачила багатьох дівчаток, але жодної не було з такою шиєю, як у тебе. Ні-ні! Ти гадюка, не відмагайся! Ти ще може скажеш, що зроду не куштувала яєць?

— Звичайно, куштувала, — відповіла Аліса, яка була дуже щирою дівчинкою. — Але дівчатка їдять так само багато яєць, як і гадюки, розумієте.

— Я не вірю цьому, — промовила Голубка. — Та коли це правда, значить вони — одна з пород гадюк, та й годі.

Це був такий несподіваний для Аліси висновок, що деякий час вона не могла вимовити ні слова. Це дало Голубці нагоду додати:

— Ти шукаєш яєць, це я добре знаю, тому мені все одно, дівчинка ти чи гадюка.

— Але мені зовсім не все одно, — швидко вставила Аліса. — І до речі, я не шукаю яєць. А якби навіть і шукала, то мені не потрібні ваші, бо я не люблю їх сирими.

— Ну, тоді забирайся звідси! — похмуро запропонувала Голубка і знов усілася на яєчка.

Аліса почала пробиратися поміж дерев. Це була не легка справа, бо її шия весь час чіплялася за гілки, і щоразу доводилося затримуватися, щоб розплутати її. Згодом вона пригадала, що в неї в руках досі були шматочки гриба, і обережно почала потрошку відкушувати по черзі від кожного з них. Від цього вона то збільшувалася, то зменшувалася, доки їй не вдалося досягти свого звичайного зросту.

Минуло дуже багато часу відтоді, як вона була звичайного зросту, тому спершу вона почувала себе якось дивно, але швидко призвичаїлася до цього і почала, як завжди, розмовляти сама з собою.

— Ну от, половину плану здійснено. Від усіх цих змін можна зовсім розгубитися! Ніколи не знаєш, що буде з тобою через хвилину! Як би там не було, тепер я досягла своїх звичайних розмірів, А зараз треба пробратися в той прегарний сад... Але як цього домогтися, хотіла б я знати?

Говорячи це, вона раптом опинилася перед галявиною з будиночком футів чотири заввишки.

— Хто б там не жив, — міркувала Аліса, — не годиться з’являтися перед ними такою великою. Я можу до смерті перелякати їх!

Отже, вона почала потрошку кусати шматочок гриба в правій руці і не насмілювалася підходити до будиночка, доки не зменшилася до дев’яти дюймів заввишки.

РОЗДІЛ VI. ПОРОСЯ ТА ПЕРЕЦЬ

Хвилину чи дві вона стояла, розглядаючи будиночок та роздумуючи, що робити далі. Раптом з лісу вибіг лакей, зодягнений в ліврею (вона й прийняла його за лакея саме завдяки лівреї, інакше, судячи з його обличчя, його можна було скоріше назвати карасем), і загримав у двері. Їх відчинив інший лакей в лівреї, з круглим обличчям і великими жаб’ячими очима. У обох лакеїв, як помітила Аліса, було припудрене волосся, завите по всій голові. Їй дуже кортіло знати, що все це означає, тому вона трошки виповзла з лісу, щоб послухати.

Ліврейний лакей-карась почав з того, що дістав з-під пахви великий, майже такий завбільшки, як він сам, пакет і простяг його другому лакеєві, урочисто виголошуючи:

— Герцогині. Запрошення від Королеви на партію в крокет.

Ліврейний лакей-пуголовок повторив так само урочисто, лише трохи переставив слова:

— Від Королеви. Запрошення Герцогині на партію в крокет.

Після цього обидва так низько вклонилися, що їхні кучері переплуталися.

Це так розсмішило Алісу, що вона мусила відбігти назад в ліс, боячись, щоб її, бува, не почули. Коли вона знову визирнула з лісу, ліврейний лакей-карась уже пішов собі, а другий сидів на землі неподалік від дверей, втупившись порожніми очима в небо.

Аліса боязко підійшла до дверей і постукала.

— Немає ніякої рації стукати, — зауважив лакей, — з двох причин. По-перше, тому, що я знаходжуся з того самого боку дверей, що й ти; по-друге, вони здійняли такий гармидер в хаті, що навряд чи хто почує тебе.

В хаті справді був страшенний гармидер: хтось весь час верещав і чхав, час від часу доносився голосний брязкіт, ніби там вщент розліталося блюдо або макітра.

— Тоді, будь ласка, скажіть, — мовила Аліса, — як мені зайти в будиночок?

— Була б рація стукати, — вів своє лакей, не звертаючи уваги на неї, — якби двері були між нами. Наприклад, якби ти була всередині, ти б могла постукати, а я б міг випустити тебе.

Він дивився на небо весь час, поки говорив. Аліса вважала це зовсім нечемним.

— Але, мабуть, він нічого не може подіяти, — сказала вона собі, — адже в нього очі знаходяться майже на самісінькій маківці. Та як би там не було, на запитання він може відповісти... Як мені попасти в дім? — повторила вона вголос.

— Я буду сидіти тут, — зауважив лакей, — до завтра...

В цю мить двері будиночка відчинилися і звідти прямісінько в голову лакея полетіла тарілка. Вона зачепила його за носа і розбилася на друзки об одно з дерев позаду нього.

— ...а може до післязавтра, — продовжував лакей тим самим голосом, ніби нічого не трапилося.

— Як мені попасти в дім? — знову запитала Аліса ще голосніше.

— А тобі взагалі треба туди попасти? — запитав лакей. — Ось що необхідно з’ясувати перш за все, розумієш.

Це, без сумніву, було вірно, але Аліса не любила, коли з нею так розмовляли.

— До чого справді жахлива, — пробурчала Аліса, — оця манера всіх створінь суперечити! Від цього можна збожеволіти!

Лакей, здається, вважав це слушною нагодою, щоб повторити своє зауваження з деякими змінами:

— Я буду сидіти тут, — сказав він, — час від часу, день за днем.

— Але що мені робити? — запитала Аліса.

— Що хочеш, — відповів лакей і почав насвистувати.

— Не варто розмовляти з ним, — сказала Аліса у відчаї, — він справжнісінький дурень! — і вона відчинила двері і зайшла в дім.

Двері вели прямо до великої кухні, повнісінької диму. Герцогиня сиділа на триногому стільці посеред кухні, бавлячи немовля, а куховарка схилилась над плитою і щось помішувала в великому казані, здається, суп.

— В цьому супі, без сумніву, занадто багато перцю! — ледве вимовила Аліса, зачхавшися.

Справді, в повітрі було занадто багато перцю. Навіть Герцогиня почихувала час від часу, щождо дитини, то вона безупинно чхала і кричала, кричала і чхала. В кухні тільки двоє не чхали: куховарка та кіт, який сидів на припічку і посміхався на весь рот.

— Чи не будете ви такі ласкаві сказати мені, — заговорила несміло Аліса, бо не була певна, що їй припадало говорити першій, — чому ваш кіт так посміхається?

— Це Кіт Сміюн, — пояснила Герцогиня, — тому й посміхається. Порося!

Останнє слово вона сказала з такою несподіваною люттю, що Аліса аж підскочила, але скоро зрозуміла, що це стосувалося немовляти, тому вона набралася сміливості і продовжувала:

— Я не знала, що бувають Коти Сміюни. Тобто я не знала, що коти взагалі вміють посміхатися.

— Вони всі вміють, — сказала Герцогиня, — і більшість з них посміхається.

— Я не знаю жодного, який посміхався б, — дуже ввічливо зауважила Аліса, надзвичайно задоволена тим, що зав’язалася розмова.

— Ти багато чого не знаєш, — промовила Герцогиня, — це факт.

Алісі зовсім не припав до душі тон цього зауваження, тому вона вирішила змінити розмову. В той час, як вона намагалася щось придумати, куховарка зняла з вогню казан із супом і зразу ж почала шпурляти все, що попадало під руки, на Герцогиню і немовля. Спочатку полетіли щипці, за ними — справжня злива каструль, тарілок та полумисків. Герцогиня не звертала на них уваги, навіть якщо вони попадали на неї. А немовля так репетувало до цього, що важко було сказати, чи було йому боляче від ударів, чи ні.

— Ой, будь ласка, обережніше! Що ви робите! — кричала охоплена жахом Аліса, підстрибуючи. — Ой, пропав його дорогоцінний носик! — коли величезна каструля пролетіла зовсім поряд, мало не відірвавши носа немовляті.

— Якби кожен займався своїми справами, — хрипло буркнула Герцогиня, — світ обертався б швидше.

— Від цього ми б нічого не виграли, — промовила Аліса, яка дуже зраділа нагоді похвалитися деякими своїми знаннями. — Тільки подумайте, який клопіт буде з днем і ніччю. Розумієте, земля обертається навколо осі за двадцять чотири години. Так, у неї є вісь...

— Яка вісь? — обурилася Герцогиня. — Візьми її повісь.

Аліса дуже стурбовано зиркнула на куховарку, щоб з’ясувати, чи та схильна здійснити цю загрозу. Але куховарка заклопотано мішала суп і, здається, не прислухалася. Тоді Аліса продовжувала:

— За двадцять чотири години, я гадаю... Чи, може, за дванадцять? Я...

— Ох, не чіпай мене, — відмахнулася Герцогиня, — я терпіти не можу цифр. — І вона знов почала бавити немовля, наспівуючи при цьому щось на зразок колискової пісні і з усієї сили чукикаючи в кінці кожного рядка:

Бурчи, кричи на немовля,
          Лупи його, як чхає,
Що те чхання нам дошкуля,
          Маля прекрасно знає...
          Гу! Гуі Гу!

Коли Герцогиня співала другий куплет пісні, вона продовжувала з такою силою підкидати немовля, що бідне мале аж захлиналося від плачу і Аліса ледве розбирала слова:

Бурчу, кричу на немовля,
          Луплю його, як чхає,
Ото хай дурня не валя.
          До перцю привикає!
          Гу! Гу! Гу!

— На! Можеш трошки побавитися з ним, якщо хочеш! — сказала Герцогиня і шпурнула Алісі немовля. — Мені треба піти і приготуватися до гри в крокет з Королевою. — Герцогиня поспішила геть з кімнати. Куховарка шпурнула їй вслід сковороду, але не влучила.

Аліса насилу зловила немовля, бо це було маленьке створіння якоїсь дивної форми, що розчепірило руки і ноги в усі боки.

— Точнісінько, як морська зірка, — подумала Аліса. Бідолашне мале пихкало, як паровик, коли вона його вхопила, і так вигиналося в усі боки, що перші кілька хвилин вона лише з усіх сил старалася вдержати його.

Коли вона нарешті приловчилася тримати немовля на руках (для цього його треба було скрутити в вузол і міцно тримати за праве вухо і ліву ніжку, не даючи йому випростатися), вона винесла його надвір.

— Якщо я не заберу з собою це немовля, — роздумувала Аліса, — вони, без сумніву, скоро занапастять його. Хіба це не злочин — залишити його тут? — Останні слова вона вимовила вголос, і мале у відповідь хрюкнуло (на цей час воно вже перестало чхати). — Не хрюкай! — гримнула Аліса. — Не думай, що це так гарно!

Немовля знову хрюкнуло, і Аліса занепокоєно зазирнула йому в обличчя, щоб дізнатися, що з ним таке. Не могло бути сумніву в тому, що в нього був надто кирпатий ніс, більше схожий на рильце, ніж на справжній ніс, а очі, як на дитину, занадто вже малі. І взагалі зовнішній вигляд дитини не сподобався Алісі.

— А може, це воно так схлипує, — подумала Аліса і знову зазирнула йому в очі, щоб побачити, чи є там сльози. Ні, сліз не було.

— Якщо ти, моє любе, збираєшся обернутися на порося, — заговорила Аліса серйозно, — я не буду панькатися з тобою. Май це на увазі!

Бідолашне мале знову схлипнуло (а може, хрюкнуло, важко було розібрати), потім деякий час вони йшли мовчки.

Тільки-но Аліса почала роздумувати: «Ну що я буду робити з цим створінням, якщо принесу його додому?», як воно знову хрюкнуло, та так голосно, що вона з деяким острахом зиркнула на нього. Тепер уже не могло бути ніякого сумніву: це було справжнісіньке порося. Вона зрозуміла, що буде цілковитим безглуздям з її боку няньчитись з ним далі.

Тому вона пустила маленьке створіння на землю і з полегшенням побачила, що воно спокійнісінько побігло до лісу.

— Якби воно підросло, — розмовляла сама з собою Аліса, — з нього вийшла б дуже гидка дитина, але свиня з нього, гадаю, буде дуже гарна. — І вона почала пригадувати тих знайомих дітей, з яких вийшли б добрячі поросята. Вона саме говорила собі: — Якби тільки знати спосіб перетворювати їх на... — І раптом трохи злякано спинилася, побачивши Кота Сміюна, що сидів на гілці дерева в кількох ярдах від неї.

Кіт лише посміхнувся, коли побачив Алісу. «На вигляд він досить добродушний, — подумала вона. — Але у нього такі довгі кігті і так багато зубів, що краще ставитися до нього з повагою», вирішила вона.

— Котику Сміюнчику! — нерішуче почала вона, бо не знала, чи сподобається тому таке ім’я. Але Кіт ще дужче посміхнувся. «Поки що йому не до вподоби», подумала Аліса і продовжувала: — Будь ласка, чи не скажете ви мені, якою дорогою можна вийти звідси?

— Це в великій мірі залежить від того, куди ти хочеш попасти, — відповів Кіт.

— Мені однаково, куди... — пояснила Аліса:

— Тоді не має значення, якою дорогою ти підеш, — зауважив Кіт.

— ...аби я попала куди-небудь, — додала Аліса на пояснення.

— О, куди-небудь ти обов’язково попадеш, — сказав Кіт, — якщо будеш іти достатньо довго.

Аліса почувала, що проти цього нічого заперечити, тому вона спробувала поставити запитання інакше:

— Хто живе в цих місцях?

— В тому напрямі, — сказав Кіт, махнувши правою лапою, — живе Капелюшник, а в тому, — махнув другою лапою, — живе Солоний Заєць. Відвідай кого хочеш з них. Вони обидва божевільні.

— Ну, я не хочу іти до божевільних, — зауважила Аліса.

— О, тут уже нічого не вдієш, — сказав Кіт, — ми всі тут божевільні. Я божевільний, та й ти теж божевільна.

— Звідки ви знаєте, що я божевільна? — запитала Аліса.

— Ти повинна бути божевільною, — пояснив Кіт, — інакше ти б не прийшла сюди.

Аліса зовсім не вважала це за доказ, проте продовжувала:

— А звідки ви знаєте, що ви божевільні?

— Почнемо з того, — промовив Кіт, — що собаки не божевільні. Ти згодна з цим?

— Припустимо, що так, — погодилася Аліса.

— Ну, в такому разі, — продовжував Кіт, — розумієш, собака гарчить, коли сердиться, і крутить хвостом, коли задоволена. А я гарчу, коли задоволений, а кручу хвостом, коли серджуся. Ось чому я божевільний.

— Я називаю це мурчанням, а не гарчанням, — заперечила Аліса.

— Називай, як тобі завгодно, — сказав Кіт. — Ти сьогодні граєш з Королевою в крокет?

— Мені б дуже хотілося, — промовила Аліса, — але мене ще не запросили.

— Там побачимося, — зауважив Кіт і зник. Алісу це не дуже здивувало, бо вона вже почала звикати до того, що весь час відбуваються всілякі дивні речі. Вона все ще дивилася на те місце, де сидів Кіт, як раптом той з’явився знову.

— До речі, що сталося з немовлям? — поцікавився Кіт. — Я мало не забув запитати.

— Воно обернулося на порося, — дуже спокійно пояснила Аліса, так, немовби Кіт повернувся цілком природним шляхом.

— Я так і думав, — зауважив Кіт і знову зник.

Аліса очікувала деякий час, сподіваючись, що побачить його знову, але той не з’являвся, тому через хвилину чи дві вона пішла в тому напрямі, де, як сказав Кіт, жив Солоний Заєць.

— Капелюшників я вже бачила, — сказала вона собі, — багато цікавіше зустрітися з Солоним Зайцем. Оскільки зараз уже травень, то він, може, уже не дуже казиться, у всякому разі не так, як у березні. — Говорячи це, вона зиркнула вгору, і там на гілці дерева знову сидів Кіт.

— Ти сказала на порося чи на карася? — запитав він.

— Я сказала на порося, — відповіла Аліса. — І чи не могли б ви з’являтися і зникати не так раптово? Від цього у мене па морочиться в голові.

— Гаразд, — погодився Кіт. Цього разу він зникав дуже повільно, починаючи з кінчика хвоста і кінчаючи усмішкою, яка залишалася ще деякий час після того, як весь Кіт уже зник.

— Чи ба, мені часто доводилося бачити котів без усмішки, — подумала Аліса, — але усмішку без кота! Нічого дивовижнішого я ще зроду не бачила!

Пройшовши невелику відстань, вона опинилася перед будиночком Солоного Зайця. Вона подумала, що це саме його будиночок, бо димарі нагадували вуха, а дах був критий хутром. Будиночок був такий великий, що вона не насмілилась підійти до нього зразу, а спочатку з’їла шматочок гриба в лівій руці і підросла майже до двох футів заввишки. Навіть після цього вона наближалася до будиночка дуже боязко, говорячи собі:

— А що, як він і зараз казиться? Мабуть, краще було піти до Капелюшника.

РОЗДІЛ VII. ЧАЮВАННЯ БОЖЕВІЛЬНИХ

Перед будинком під деревом стояв накритий стіл, за яким Солоний Заєць і Капелюшник пили чай. Вовчок сидів посередині і спав, а ті двоє спиралися на нього ліктями, мов на подушку, і розмовляли через його голову.

— Вовчку повинно бути дуже незручно, — подумала Аліса. — Проте він спить, йому, мабуть, однаково.

Стіл був великий, але вони всі троє збилися па одному кінці його. «Немає місця! Немає місця!» закричали вони, коли помітили, що Аліса наближається.

— Місця скільки завгодно, — обурено промовила Аліса і сіла в велике крісло в кінці столу.

— Випий вина, — запропонував Солоний Заєць заохочуючим голосом.

Аліса оглянула стіл, але там не було нічого, крім чаю.

— Я не бачу вина, — зауважила дівчинка.

— Його й немає, — погодився Солоний Заєць.

— Тоді не дуже чемно з вашого боку пропонувати його, — сердито сказала Аліса.

— А з твого боку було дуже чемно сідати до столу без запрошення? — зауважив Солоний Заєць.

— Я не знала, що це ваш стіл, — промовила Аліса. — Він накритий більше, ніж на трьох.

— Тобі треба підстригтися, — сказав Капелюшник. Весь час він з величезною цікавістю розглядав Алісу, і це були його перші слова.

— Вам треба навчитися не зачіпати особистостей, — відповіла Аліса трохи роздратовано. — Це свідчить про невихованість.

Капелюшник широко розплющив очі, коли почув це, проте у відповідь він лише запитав:

— Що спільного між вороною і письмовим столом?

«Нарешті починаються розваги! — подумала Аліса. — Я рада, що вони почали задавати загадки...» — Думаю, що зумію відгадати, — додала вона вголос.

— Ти маєш на увазі, що зумієш знайти відповідь на загадку? — допитувався Солоний Заєць.

— Саме так, — погодилася Аліса.

— В такому разі тобі слід говорити те, що ти маєш на увазі, — продовжував Солоний Заєць.

— Я так і роблю, — поквапливо відповіла Аліса. — Принаймні... Принаймні я маю на увазі те, що говорю... адже це те саме, розумієте.

— Зовсім не те саме! — вигукнув Капелюшник. — Авжеж, ти ще скажеш, що «Я бачу те, що їм», це те саме, що «я їм те, що бачу»!

— Ти ще, може, скажеш, — додав Солоний Заєць, — що «Мені подобається те, що я маю», це те саме, що «Я маю те, що мені подобається».

— Або ти ще, може, скажеш, — додав Вовчок, який, здавалося, розмовляв крізь сон, — що «Я дихаю, коли сплю» — це те саме, що «Я сплю, коли дихаю».

— Щодо тебе, то це те саме, — зауважив Капелюшник, і розмова увірвалася. Все товариство на час замовкло, а Аліса згадувала все, що знала про ворон та письмові столи, хоч знала вона не так уже й багато.

Першим порушив мовчанку Капелюшник. — Яке у нас сьогодні число? — запитав він, повертаючи голову до Аліси. Він дістав з кишені годинника і занепокоєно дивився на нього, весь час струшуючи його і підносячи до вуха.

Аліса трохи подумала і відповіла: — Четверте.

— Два дні різниці, — зітхнув Капелюшник. — Я ж тобі казав, що вершкове масло не годиться для механізму! — додав він, сердито зиркаючи на Солоного Зайця.

— Але це було дуже добре масло! — винувато заперечив Солоний Заєць.

— Так, але, мабуть, попали крихти, — буркнув Капелюшник. — Не слід було брати його хлібним ножем.

Солоний Заєць узяв годинника і похмуро подивився на нього, потім занурив його в чашку з чаєм і знов поглянув на нього, але нічого кращого не надумав, як повторити своє попереднє зауваження:

— Це було дуже добре масло, розумієш.

Аліса зацікавлено зазирнула через його плече.

— Який дивний годинник, — зауважила вона. — Він показує числа і не показує, котра година.

— З якої речі він буде показувати години? — пробурчав Капелюшник. — Хіба твій годинник показує рік?

— Звичайно, ні, — охоче погодилася Аліса. — Але це тому, що рік залишається тим самим дуже довго.

— Те саме і з моїм годинником, — пояснив Капелюшник.

Аліса зовсім розгубилася. Зауваження Капелюшника здавалося їй цілком безглуздим, а він же, безперечно, говорив англійською мовою.

— Я не зовсім розумію вас, — сказала вона як можна ввічливіше.

— Вовчок знову спить, — промовив Капелюшник і хлюпнув тому на ніс гарячим чаєм.

Вовчок сердито струснув головою і вставив, не розплющуючи очей:

— Звичайно, звичайно! Саме це хотів відзначити і я.

— Ти вже відгадала загадку? — запитав Капелюшник, знов звертаючись до Аліси.

— Ні, и облишила її, — відповіла Аліса. — А яка розгадка?

— Не маю найменшого уявлення, — сказав Капелюшник.

— І я теж, — додав Солоний Заєць.

Аліса зітхнула в знемозі.

— Гадаю, що ви могли б використати час на щось краще, — зауважила вона, — замість того, щоб гайнувати його на загадки, які не мають розгадки.

— Якби ти знала Час так, як знаю я, — промовив Капелюшник, — ти б не говорила про гайнування його. Час — живий.

— Не знаю, що ви хочете цим сказати, — зауважила Аліса.

— Звідки тобі знати! — сказав Капелюшник, зневажливо похитавши головою. — Я певен, тобі навіть розмовляти не доводилося з Часом!

— Може й ні, — обачливо відповіла Аліса. — Проте я знаю, що мені інколи доводиться убивати час, коли нема чого робити.

— Ага! Тоді все зрозуміло, — заявив Капелюшник. — Він не любить, щоб його убивали. А якби ти була до нього доброю, він робив би з годинником все, що тобі заманеться. Наприклад, уяви собі дев’ять годин ранку, якраз коли треба сідати за уроки: тобі треба лише натякнути Часові, і годинник миттю побіжить. І ось тобі пів на другу, час обіду.

(— Хотів би я, щоб настав час обіду? — пошепки мовив Солоний Заєць).

— Це було б чудово, звичайно, — замислено погодилася Аліса. — Але тоді... я ж іще не буду голодна, розумієте.

— Спочатку можливо і ні, — пояснив Капелюшник, — але ти могла б залишати пів на другу скільки завгодно часу.

— Саме так ви і робите? — запитала Аліса.

Капелюшник сумно похитав головою.

— Я ні, — відповів він, — ми посварилися в березні, саме перед тим, як він почав казитися, розумієш... (Він вказав чайною ложечкою на Солоного Зайця). Це сталося на великому концерті, який влаштувала Червона Королева, де я мав співати:

Мигай, мигай, кажанок.
Двигай, двигай казанок...

— Ти, мабуть, знаєш цю пісню?

— Я чула щось подібне, — сказала Аліса.

— Далі вона співається, розумієш, — продовжував Капелюшник, — так:

Понад нами пролітай.
Як сідаєм ми за чай.

Тут Вовчок струснувся і почав підспівувати крізь сон: «Мигай, мигай, мигай, мигай...» і тяг так довго, що довелося вщипнути його, щоб він замовк.

— Так от, ледве я проспівав перший куплет, — сказав Капелюшник, — як Королева зарепетувала: «Він невчасно почав, невчасно й скінчив! Відтяти йому голову!».

— Яка жахлива жорстокість! — вигукнула Аліса.

— І відтоді, — провадив Капелюшник сумним голосом, — Час нічогісінько не хоче робити для мене. І тепер завжди шість годин.

Аліса здогадалася:

— І це тому тут так багато чайного посуду? — запитала вона.

— Так, саме тому, — підтвердив Капелюшник, зітхаючи. — У нас завжди година вечірнього чаю, ми не маємо часу навіть помити посуду.

— Отже, вам доводиться, мабуть, весь час пересідати з місця на місце? — запитала Аліса.

— Авжеж, — підтвердив Капелюшник, — кожного разу, як посуд забруднюється.

— Але що, коли ви доходите знов до того місця, звідки починали? — поцікавилась Аліса.

— Може, поговоримо про щось інше? — втрутився Солоний Заєць, позіхаючи. — Мені починає це набридати. Я пропоную, хай панночка розповість нам казку.

— Боюся, що я не знаю жодної, — сказала Аліса, дуже стурбована такою пропозицією.

— Тоді хай Вовчок! — закричали обоє. — Прокинься, Вовчок! — І вони одночасно вщипнули його з двох боків.

Вовчок повільно розплющив очі.

— Я не спав, — сказав він охриплим, кволим голосом. — Я чув кожне слово, сказане вами, хлопці.

— Розкажи нам казку! — вимагав Солоний Заєць.

— Так, будь ласка, розкажіть! — благала Аліса.

— І швиденько починай, — додав Капелюшник, — а то знову заснеш, так і не докажеш.

— Були собі три сестрички, — швиденько почав Вовчок, — і звали їх Ельзі, Лейсі та Тіллі. А жили вони на дні колодязя...

— А як же вони там жили? — запитала Аліса, яку завжди дуже цікавили питання їжі та питва.

— Вони їли патоку, — сказав Вовчок, подумавши хвилину чи дві.

— Це неможливо, розумієте, — дуже ввічливо заперечила Аліса, — вони б захворіли.

— Вони й були хворі, — промовив Вовчок, — дуже хворі.

Аліса спробувала уявити собі таке незвичайне життя, але була надто спантеличена. Отже, вона продовжувала:

— Але чому вони жили на дні колодязя?

— Чому ти не п’єш більше чаю? — звернувся Солоний Заєць до Аліси дуже серйозно.

— Я ще зовсім не пила, — відповіла Аліса ображеним голосом, — тому я не можу пити більше.

— Ти хочеш сказати, що не можеш випити менше, — відзначив Капелюшник, — випити більше, ніж нічого, дуже легко.

— Нікого не цікавить ваша думка, — обурилася Аліса.

— Хто зараз зачіпає особистості? — єхидно зауважив Капелюшник.

Аліса не знала, що відповісти на це, тому вона приготувала собі чай і хліб з маслом, потім обернулася до Вовчка і повторила своє запитання:

— Чому вони жили на дні колодязя?

Вовчок знову замислився на якийсь час, потім пояснив:

— Це був паточний колодязь.

— Такого не буває! — почала була Аліса дуже сердито, але Капелюшник і Солоний Заєць зашикали на неї, а Вовчок похмуро зауважив:

— Якщо ти не вмієш бути чемною, то сама кінчай казку.

— Ні-ні! Будь ласка, продовжуйте, — винувато сказала Аліса. — Я більше не буду перебивати вас. Можливо, десь і є один такий колодязь.

— Один, аякже! — обурено промовив Вовчок. Проте він згодився продовжувати. — І от ці три сестрички... вони вчилися ляпати, розумієте...

— Що ж вони ляпали? — запитала Аліса, зовсім забувши про свою обіцянку.

— Патоку, — пояснив Вовчок, цього разу зовсім не роздумуючи.

— Мені потрібна чиста чашка, — перебив Капелюшник. — Давайте всі попересідаємо.

При цьому він посунувся, за ним Вовчок. Солоний Заєць сів на місце Вовчка, а Аліса дуже неохоче зайняла місце Солоного Зайця. Від такої зміни виграв лише Капелюшник, а Алісі було набагато гірше, ніж раніш, бо Солоний Заєць саме перед цим перекинув у свою тарілку молочник.

Алісі не хотілося знов ображати Вовчка, тому вона почала дуже обережно:

— Але я не розумію. Як вони ляпали патоку?

— Адже можна діставати і ляпати воду з криниці? — сказав Капелюшник. — Гадаю, що так само можна діставати патоку з ваточного колодязя. Чи не так, дурненька ти?

— Але ж вони були в самому колодязі, — звернулася Аліса до Вовчка, ніби не помітивши останнього зауваження.

— Ну звичайно, — промовив Вовчок, — ще й як глибоко.

Така відповідь до того приголомшила бідолашну Алісу, що вона деякий час не перебивала Вовчка.

— Вони вчилися малювати, — продовжував Вовчок, позіхаючи і протираючи очі, бо йому все дужче хотілося спати, — і вони ляпали всілякі речі, все, що починається на М...

— Чому на М? — запитала Аліса.

— А чому б і ні? — зауважив Солоний Заєць.

Аліса промовчала.

В цей час Вовчок заплющив очі і вже зовсім засинав. Тоді Капелюшник вщипнув його, і він, пискнувши, прокинувся і повів далі:

— ...що починається на М, наприклад: мишоловку, місяць, мрію, множину... Ти знаєш, що таке множина, правда? Але тобі коли-небудь доводилося бачити, щоб
малювали множину?

— А й справді, після вашого запитання... — промовила Аліса, дуже збентежена. — Я не думала...

— Тоді не треба й говорити, — сказав Капелюшник.

Від такого нахабства у Аліси увірвався терпець: надзвичайно обурена, вона схопилася і пішла геть. Вовчок миттю заснув, а інші не звернули ніякої уваги на те, що вона залишила їх, хоч вона і оглянулася разів зо два, трохи сподіваючись, що вони покличуть її. Коли вона озирнулася востаннє, то побачила, що ті двоє намагалися запхнути Вовчка в чайник.

— Як би там не було, я більше ніколи не піду сюди знов, — сказала Аліса, пробираючись лісом. — Зроду мені не доводилося чаювати в товаристві таких дурнів!

Говорячи це, вона помітила на одному з дерев дверцята, що вели прямо всередину дерева.

«Дивно! — подумала вона. — Але сьогодні все дивне. Що ж, можна навіть зайти сюди». І вона ввійшла в дверцята.

Вона знову опинилася в довгому залі, коло скляного столика.

— На цей раз я буду розумнішою, — сказала вона собі і почала з того, що взяла золотий ключик і відімкнула дверцята, які вели до саду. Потім почала потроху кусати гриб (шматочок якого зберігся у неї в кишені), доки зменшилася приблизно до одного фута. Потім ввійшла в вузький прохід, потім... вона нарешті опинилася в тому прегарному саду, серед прохолодних фонтанів.

РОЗДІЛ VIII. КРОКЕТНИЙ МАЙДАНЧИК КОРОЛЕВИ

Недалечко від входу до саду ріс великий кущ троянд. На ньому цвіли білі троянди, але три садівники заклопотано фарбували їх в червоний колір. Алісі здалося це дуже цікавим, і вона підійшла ближче, щоб придивитися до їхньої роботи. Коли вона наблизилася, то почула, як один з них промовив:

— Обережніше, П’ятірко? Не ляпайся так фарбою!

— Я не винний, — похмуро заперечив П’ятірка, — Сімка підштовхнув мій лікоть.

У відповідь Сімка підняв очі і сказав:

— Отакий ти, П’ятірко. Завжди ти звалюєш свою вину на інших.

— Ти б уже мовчав! — огризнувся П’ятірка. — Я чув, як Королева тільки вчора говорила, що тобі слід відтяти голову.

— За що? — поцікавився той, що говорив першим.

— Це тебе не стосується, Двійко! — сказав Сімка.

— Ні, його це стосується — промовив П’ятірка. — І я скажу йому... За те, що він приніс кухарю коріння тюльпанів, замість цибулі.

Сімка шпурнув пензель і тільки-но почав:

— Ну, знаєте, більшої несправедливості... — як раптом побачив Алісу, яка стояла, розглядаючи їх. Він зразу замовк. Інші садівники теж озирнулися, і всі вони низько вклонилися.

— Чи не скажете ви мені, будь ласка, — несміливо звернулася Аліса, — нащо ви фарбуєте ці троянди?

П’ятірка і Сімка нічого не сказали, лише подивилися на Двійку. Двійка почав тихим голосом:

— Ну, бачите, справа в тому, пані, що тут повинен був рости кущ червоних троянд, а ми помилково посадили білі. Якщо Королева дізнається про це, нам усім накажуть відтяти голови, розумієте. Отже, як бачите, пані, ми з усіх сил стараємося, щоб до її появи...

В цю мить П’ятірка, що весь час схвильовано слідкував за садом, вигукнув: «Королева! Королева!» і всі три садівники миттю попадали ниць. Почулося тупотіння багатьох ніг, і Аліса озирнулася, жадаючи скоріше побачити Королеву.

Попереду йшли десять воїнів з піками в руках. Всі вони зовні були схожі на трьох садівників: довгасті і плоскі, а руки й ноги у них росли на наріжних кінцях. Слідом ішли по двоє, як і воїни, два десятки придворних, обвішаних хрестами та бубнами діамантами. Далі йшли королівські діти, їх було десятеро, і вони бігли вистрибом, взявшись за руки парами. Всі вони були прикрашені зображенням чирви — серцями. Потім ішли гості, головним чином королі та королеви, і серед них Аліса впізнала Білого Кролика, який швидко, нервово розмовляв, усміхаючись до кожного, хто звертався до нього. Він пройшов повз Алісу, але не помітив її. Потім ішов Чирвовий Валет, несучи корону Короля на червоній оксамитовій подушечці. В кінці цієї величної процесії ішли Чирвовий Король та Чирвова Краля — Королева.

Аліса не знала, чи слід їй падати ниць, як це зробили три садівники. Вона не пригадувала, щоб коли-небудь їй доводилося чути про такий звичай на процесіях.

«До того ж, нащо потрібна процесія, — міркувала вона, — якщо всім людям треба лежати ниць і вони не будуть бачити самої процесії?» Отже, вона залишилася на місці, очікуючи.

Коли процесія порівнялась з Алісою, всі зупинилися, дивлячись на неї, а Королева сердито запитала:

— Хто вона така? — Вона звернулася з запитанням до Чирвового Валета, але той у відповідь лише вклонився і посміхнувся.

— Дурень! — сказала Королева, нетерпляче труснувши головою. Обернувшись до Аліси, вона продовжувала: — Як тебе звати, дитинко?

— З вашої ласки, мене звуть Аліса, ваша величність, — відповіла Аліса дуже ввічливо, а про себе додала: — Врешті це лише колода карт. Мені нема чого боятися їх.

— А це хто такі? — запитала Королева, вказуючи на трьох садівників, що лежали навколо трояндового куща. Вони ж бо лежали долілиць і у них на спинах був такий самий візерунок, як у всієї колоди, то вона не могла знати, чи це були садівники, солдати, чи придворні.

— Звідки мені знати? — промовила Аліса, сама дивуючись своїй хоробрості. — Мене це не стосується.

Королева почервоніла від люті і, кинувши на неї погляд хижого звіра, зарепетувала:

— Відтяти їй голову! Відтяти...

— Дурниці! — сказала Аліса дуже голосно, і Королева замовкла.

Король доторкнувся до неї рукою і боязко промовив:

— Любонько, вона ж іще дитина!

Королева сердито одвернулася від нього і наказала Валетові:

— Переверніть їх!

Валет дуже обережно перевернув садівників ногою.

— Встаньте! — пронизливо заверещала Королева, і три садівники хутко скочили на ноги і почали кланятися Королю, Королеві, королівським дітям і всім підряд.

— Годі, буде! — верещала Королева. — У мене від ваших поклонів паморочиться в голові! — Потім, повернувшись до куща троянд, вона продовжувала: — Що ви тут робили?

— З вашої ласки, ваша величність, — почав Двійка дуже покірним голосом, стаючи на одне коліно, — ми намагалися...

— Я бачу! — сказала Королева, яка тим часом оглянула троянди. — Відтяти їм голови!

Процесія рушила далі, а три солдати залишилися, щоб скарати бідолашних садівників, які підбігли до Аліси, шукаючи порятунку.

— Ваші голови будуть цілі! — запевнила Аліса і сховала їх у великий глечик для квітів, що стояв поблизу. Троє солдатів кілька хвилин блукали навкруги, розшукуючи садівників, потім спокійно попростували слідом за іншими.

— Ви відтяли їм голови? — закричала Королева.

— Їхніх голів нема, з вашого дозволу, ваша величність! — крикнули солдати у відповідь.

— Добре! — крикнула Королева. — Ти вмієш грати в крокет?

Солдати мовчали і дивилися на Алісу, бо запитання, без сумніву, призначалося їй.

— Умію! — крикнула Аліса.

— Тоді ходімо! — загорланила Королева, і Аліса приєдналася до процесії, дуже зацікавлена, що ж буде далі.

— ...Сьогодні... Сьогодні чудовий день! — пролунав коло неї несмілий голос. Вона йшла поруч з Білим Кроликом, що занепокоєно зазирав їй у обличчя.

— Чудовий! — погодилася Аліса. — Де Герцогиня?

— Тихше! Тихше! — похапцем зупинив її Кролик пошепки. Говорячи це, він занепокоєно озирнувся через плече, потім став навшпиньки і почав шепотіти їй на вухо: — їй винесли смертний вирок.

— За то? — поцікавилася Аліса.

— Ти сказала «нізащо»? — перепитав Кролик.

— Ні, — сказала Аліса, — я просто спитала «за що?»

— Вона нам’яла Королеві вуха... — почав Кролик. Аліса голосно пирскнула. — Ой, тихше!.. — злякано зашепотів Кролик. — Королева почує! Розумієш, Герцогиня спізнилася, і Королева сказала...

— Станьте на свої місця! — закричала Королева громовим голосом, і всі заметушилися, натикаючись одне на одного. Проте незабаром всі зайняли свої місця.

Аліса подумала, що такого чудернацького крокетного майданчика їй ще ніколи в житті не доводилося бачити. Він був весь зритий рівчаками. За крокетні м’ячі правили живі їжаки, за молоточки — фламінго, а солдати стояли навкарачки і правили за ворота.

Головна трудність, з якою Аліса зіткнулася спочатку, була в тому, щоб приловчитися тримати фламінго. Їй вдалося досить зручно затиснути тіло птаха під рукою, хоч ноги в нього звисали додолу. Але загалом, ледве їй вдавалося розправити шию птаха і саме коли вона збиралася вдарити їжака його головою, птах знову згинав шию і зазирав їй в очі так безпорадно, що вона не могла втриматися від сміху. Коли вона знову розправляла шию птаха і хотіла починати все спочатку, то з прикрістю переконувалася, що їжак висовував лапки і тікав геть. Крім цього всього, куди б вона не штовхала їжака, скрізь на шляху траплялася або борозна, або горб, а солдати, що правили за ворота, весь час підводилися і переходили з місця на місце. Швидко Аліса прийшла до висновку, що це була справді важка гра.

Всі учасники гри грали одночасно, не чекаючи своєї черги, весь час сварилися і билися за їжаків. Незабаром Королева зовсім оскаженіла, тупотіла ногами і репетувала: «Відтяти йому голову!» чи «Відтяти їй голову!» мало не щохвилини.

Алісою почало оволодівати занепокоєння. Правда, у неї ще не було досі жодної сутички з Королевою, але вона розуміла, що це може трапитися щохвилини.

«І тоді, — міркувала Аліса, — що буде зі мною? Вони тут дуже люблять рубати голови. Дивно, що тут взагалі є ще хтось живий».

Вона шукала нагоди як-небудь утекти і роздумувала, чи вдасться їй потихеньку зникнути, коли помітила щось дивне в повітрі. Спочатку вона страшенно розгубилася, але придивившись як слід, зрозуміла, що то була усмішка, і сказала собі:

— Це Кіт Сміюн. Тепер хоч буде з ким поговорити.

— Як справи? — поцікавився Кіт, коли показався весь його рот.

Аліса почекала, доки показалися очі, і кивнула.

— Не варто говорити з ним, — подумала вона, — доки не покажуться вуха або хоч одне вухо.

За хвилину показалася вся голова, і тоді Аліса відпустила на землю фламінго і почала описувати гру, дуже задоволена, що є кому вислухати її. Кіт, здається, вважав, що цілком достатньо його голови, тому більше нічого не показувалося.

— Хіба так грають? — почала скаржитися Аліса. І вони так жахливо сваряться, що не чути власного голосу. Мабуть, у них взагалі немає певних правил гри, у всякому разі, якщо вони і є, то їх ніхто не дотримується... Ви навіть уявити собі не можете, як збиває з пантелику те, що в грі все обладнання живе. Наприклад, ті ворота, в які я щойно цілюся, переходять на інший кінець майданчика. І я тільки що могла забити їжака Королеви, але він утік, коли побачив мого їжака!

— Як тобі подобається Королева? — тихенько запитав Кіт.

— Зовсім не подобається! — відповіла Аліса. — Вона, без сумніву...

Тут Аліса помітила, що Королева стоїть зовсім близько позад неї і слухає. Тому вона закінчила: — ...виграє, тому не варто догравати.

Королева посміхнулася і пішла собі далі.

— З ким ти розмовляєш? — запитав Король, підходячи до Аліси. Він з великим подивом розглядав голову Кота.

— Це мій приятель... Кіт Сміюн, — пояснила Аліса. — Дозвольте познайомити вас.

— Він мені зовсім не подобається, — сказав Король. — Якщо хоче, хай поцілує мою руку.

— І не подумаю, — зауважив Кіт.

— Не будь таким зухвалим, — сказав Король. — І не дивися на мене так! — При цьому він сховався за Алісу.

— Кіт має право дивитися на Короля, — промовила Аліса. — Я читала про це в якійсь книжці, не пам’ятаю в якій саме.

— Ну, його слід випровадити звідси, — заявив Король дуже рішуче і гукнув Королеву, що саме проходила повз них: — Люба! Я хочу, щоб ти спровадила цього Кота.

Королева знала єдиний шлях для подолання всіх труднощів, великих чи малих.

— Відтяти йому голову! — сказала вона, навіть не озирнувшись.

— Я сам приведу Ката, — нетерпляче промовив Король і поспішив геть.

Аліса подумала, що, мабуть, треба піти подивитися, як проходить гра, бо здаля почула голос Королеви, яка аж захлиналася від гніву. Вона чула, як та звеліла стратити уже трьох учасників гри за те, що вони проґавили свою чергу, Алісі загалом не подобався стан речей, бо гра ішла так безладно, що вона ніяк не могла встановити, коли наступала її черга. Отже, вона пішла на розшуки свого їжака.

Їжак був зайнятий бійкою з іншим їжаком, і Аліса вирішила, що саме тепер їй удасться забити в ворота одного їжака другим. Біда була в тому, що її фламінго втік на другий кінець саду, і Аліса побачила, що він там марно силкувався злетіти на дерево.

На той час, коли вона спіймала фламінго і принесла його на майданчик, їжаки скінчили бійку і кудись зникли.

— Але це не має ніякого значення, — подумала Аліса, — однаково, на цій частині майданчика немає вже воріт.

Отже, вона затиснула птаха під рукою, щоб той не втік, бува, знову, і пішла ще трохи поговорити з своїм приятелем.

Коли вона наблизилася до Кота Сміюна, її здивував великий натовп, що зібрався навколо нього. Кат, Король і Королева сперечалися, говорили всі разом, всі інші перелякано мовчали.

Ледве Аліса підійшла, як всі троє звернулися до неї, щоб вона розсудила їх, і повторювали їй свої доводи. Однак вони говорили одночасно, і їй важко було зрозуміти, про що йдеться.

Кат доводив, що відрубати голову неможливо, якщо немає тулуба, на якому вона посаджена. Йому, бач, ніколи не доводилося робити такого раніше, і він не згоден братися за таке діло в його літах.

Король доводив, що все, що має голову, може бути обезголовлене, і нічого базікати дурниць.

Королева твердила, що якщо питання не буде вирішене негайно, вона накаже стратити всіх, всіх до одного. (Саме це останнє зауваження і викликало таке замішання і переляк серед присутніх).

Аліса могла відповісти лише одне:

— Кіт належить Герцогині. Краще звернутися у цьому питанні до неї.

— Вона у в’язниці, — звернулася Королева до Ката. — Приведіть її сюди.

Кат стрілою помчав геть. Ледве він відійшов, як голова почала розтавати. На той час, коли Кат повернувся разом з Герцогинею, голова зовсім зникла. Король з Катом очманіло бігали в усі боки, розшукуючи її, а товариство повернулося до гри.

РОЗДІЛ IX. ІСТОРІЯ ФАЛЬШИВОЇ ЧЕРЕПАХИ

— Ти навіть уявити собі не можеш, як я рада бачити тебе знов, — сказала Герцогиня, палко потискуючи Алісі руку. І вони пішли собі.

Аліса була дуже задоволена, що у Герцогині такий добрий настрій. Вона подумала, що може то лише через перець вона була така сердита під час їхньої першої зустрічі в кухні.

— Коли я буду Герцогинею, — сказала вона собі (хоч і не дуже впевнено), — у мене на кухні взагалі не буде перцю. Суп смачний і без нього. Може, саме перець робить людей запальними, — вела вона далі, дуже задоволена з того, що знайшла нове правило, — а оцет робить їх кислими, настій ромашки викликає гіркоту, а ячмінний цукор і інші солодощі роблять дітей лагідними. От якби дорослі знали про це, вони б не шкодували солодощів, розумієте...

Вона зовсім забула про Герцогиню і аж здригнулася, коли почула її голос над самісіньким вухом:

— Ти над чимось замислилась, моя люба, через це забуваєш розмовляти. Я зразу не можу сказати тобі, яка з цього мораль, але незабаром пригадаю.

— А може й ніякої немає, — наважилася сказати Аліса.

— Ну-ну, дитино! — промовила Герцогиня. — Все має мораль, тільки треба вміти знайти її, — говорячи це, вона міцніше притиснулася до Аліси.

Алісі зовсім не подобалося, що та так горнулася до неї. По-перше, Герцогиня була страшенно потворна, а по-друге, її підборіддя приходилося якраз на плече Алісі, а воно було таке гостре! Проте вона не хотіла ображати Герцогиню, тому терпляче зносила все це.

— Гра пішла краще, — промовила вона для того, щоб якось підтримувати розмову.

— Так, — погодилася Герцогиня, — а мораль з цього така: «О кохання! Кохання! Все на світі обертається навколо тебе!».

— Хтось казав, — прошепотіла Аліса, — що світ обертається завдяки тому, що кожен займається своїми справами.

— Ну що ж! Це майже те саме, — промовила Герцогиня, встромляючи своє маленьке гостре підборіддя в плече Алісі, і додала: — А мораль з цього така: аби зміст, а форма буде.

— Як вона любить у всьому відшукувати мораль! — подумала Аліса.

— Ти, мабуть, здивована, що я не обіймаю тебе за стан, — сказала Герцогиня після паузи. — Але я не знаю, який у тебе фламінго. Може, спробувати?

— Він може вкусити, — застерегла її Аліса, якій така спроба була зовсім не до вподоби.

— Це правда, — погодилася Герцогиня. — І фламінго кусається, і гірчиця кусається. А мораль з цього: видно птаха по польоту.

— Але гірчиця не птиця, — зауважила Аліса.

— Ти маєш рацію, як завжди, — промовила Герцогиня. — Ти завжди називаєш речі своїми іменами.

— Це мінерал, гадаю, — сказала Аліса.

— Ну звичайно, — підтвердила Герцогиня, яка, здавалося, ладна була погоджуватися з усім, що говорила Аліса. — Недалечко звідси є великі поклади гірчиці. А мораль з цього така: поклади більше собі, менше давай іншим.

— Ой, я знаю! — вигукнула Аліса, яка не прислухалася до останніх слів. — Це рослина. Вона не схожа на рослину, але це рослина.

— Я цілком згодна з тобою, — промовила Герцогиня. — А мораль з цього така: будь такою, якою ти здаєшся. Або, якщо хочеш, можна висловити це ясніше: ніколи не думай про себе інакше, ніж це може здатися іншим, щоб те, чим ти був або міг бути, не було чимсь іншим, ніж те, чим ти був або міг здаватися іншим, коли був
іншим.

— Гадаю, що я зрозуміла б все це краще, — дуже ввічливо промовила Аліса, — якби записала все це. А так, коли ви говорите, до мене не доходить.

— О, я ще й не так можу сказати! — відповіла Герцогиня задоволеним голосом.

— О, будь ласка, не турбуйтеся. Не треба висловлювати цю думку ще складніше, — сказала Аліса.

— Ну, яка ж тут турбота! — промовила Герцогиня. — Я дарую тобі все, що досі сказала.

«Дешевий подарунок, — подумала Аліса. — Добре, що вони не роблять таких подарунків на іменини!», але вона не посміла висловити це вголос.

— Знову задумалася? — запитала Герцогиня, ще раз встромлюючи їй в плече своє маленьке гостре підборіддя.

— Я маю право думати, — роздратовано відповіла Аліса, бо їй починало все це набридати.

— Таке самісіньке право, — сказала Герцогиня, — як свиня літати, а м...

Але тут, на превеликий подив Аліси, голос Герцогині завмер якраз на її улюбленому слові «мораль» і рука, якою вона тримала Алісу, затремтіла. Аліса підняла очі. Напроти них стояла Королева, згорнувши руки і насупившись, мов хмара.

— Чудовий день, ваша величність! — почала Герцогиня тихим, ледве чутним голосом.

— Послухай, я востаннє попереджаю тебе, — закричала Королева, тупаючи ногами, — або ти зникнеш, або прощайся з головою і негайно! Вибирай!

Герцогиня вибрала і за мить зникла.

— Граймо далі, — звернулася Королева до Аліси. Аліса з переляку не могла вимовити ні слова і попленталася за нею до крокетного майданчика.

Інші гості скористалися з відсутності Королеви і спочивали в холодку. Та ледве вони побачили її, як швиденько заходилися грати. Королева лише зауважила, що найменша затримка буде коштувати їм життя.

Протягом всієї гри Королева не припиняла сваритися з іншими учасниками гри і все гукала: «Відтяти йому голову!» або «Відтяти їй голову!»

Тих, кому вона виносила вирок, солдати негайно заарештовували. Ці солдати, певна річ, вже не могли правити за ворота. Через якісь півгодини не залишилося жодних воріт, а всі учасники гри, крім Короля, Королеви та Аліси, були засуджені до страти і знаходилися під вартою.

Нарешті стомлена Королева облишила гру і звернулася до Аліси:

— Ти ще не бачила Фальшивої Черепахи?

— Ні, — сказала Аліса, — я навіть не знаю, що воно таке — Фальшива Черепаха.

— Це така штука, що з неї варять телячий суп, — пояснила Королева.

— Ні, я її зроду не бачила і навіть не чула про неї, — сказала Аліса.

— Тоді ходімо, — покликала її Королева. — Вона розповість тобі про себе.

Коли вони йшли, Аліса почула, як Король тихенько звернувся до всього товариства:

— Всіх вас помилували.

— Он як, це дуже добре! — відзначила Аліса про себе. Всі ці смертні вироки тяжко гнітили її.

Незабаром вони підійшли до Грифона, що міцно спав, зігрівшись на сонці.

— Встань, ледацюго! — гримнула Королева. — Проведи цю панночку, хай подивиться на Фальшиву Черепаху і послухає історію її життя. Мені треба повернутися і прослідкувати за виконанням смертних вироків, які я винесла. — І вона пішла собі, залишивши Алісу віч-на-віч з Грифоном. Алісі не дуже подобався зовнішній вигляд цього створіння, але вона подумала, що хоч залишатися з ним, хоч іти за Королевою — однаково небезпечно. Отже, вона очікувала.

Грифон сів і протер очі. Він дивився вслід Королеві, доки та не зникла з очей, потім захихикав.

— Сміх та й годі! — сказав Грифон чи то сам собі, чи то Алісі.

— Що вас так смішить? — запитала Аліса.

— Як що, вона, — пояснив Грифон. — Адже все це лише її вигадки: ніколи ще тут нікого не стратили, розумієш. Ну, ходімо!

«Кожен тут говорить «Ходімо!», — подумала Аліса. — Ніколи мною зроду так не командували. Ніколи!»

Вони пройшли невеличку відстань і здаля побачили Фальшиву Черепаху. Вона сиділа, сумна та самітна, на невеликому виступі скелі. Коли вони наблизилися до неї, Аліса почула, що Черепаха так зітхала, наче в неї серце розривалося.

— Яке в неї горе? — запитала Аліса у Грифона. Той відповів майже тими словами, що і раніше:

— Це все її вигадки. Немає в неї ніякого горя, розумієш. Ну, ходімо!

Отже, вони підійшли до Фальшивої Черепахи, яка подивилася на них своїми величезними очима, але нічого не сказала.

— Ось ця панночка, — промовив Грифон, — вона хоче послухати історію вашого життя. Дуже хоче.

— Я розповім їй свою історію, — сказала Фальшива Черепаха проникливим, глухим голосом. — Сідайте обоє і не говоріть ні слова, доки я не скінчу.

Вони посідали, і всі мовчали кілька хвилин. Аліса подумала:

«Не знаю, як їй вдасться коли-небудь скінчити, якщо вона не починає». Проте вона терпляче ждала.

— Колись, — почала нарешті Фальшива Черепаха, глибоко зітхаючи, — я була справжньою Черепахою.

За цими словами настала досить довга тиша. Грифон порушив тишу лише випадковими «Х-к-р-р», а Фальшива Черепаха весь час тяжко зітхала. Аліса вже готова була підвестися і сказати: «Дякую, пані, за цікаву розповідь», але мимоволі подумала, що обов’язково повинно бути щось далі. Тому вона сиділа мовчки і чекала.

— Коли ми були малими, — заговорила нарешті Фальшива Черепаха спокійніше, хоч і схлипувала час від часу, — ми ходили на дні моря до школи. Нашою вчителькою була стара Черепаха, ми звали її Премудрим Піскарем...

— Чому ви називали її піскарем, коли це була черепаха? — поцікавилася Аліса.

— Ми називали її Премудрим Піскарем, бо вона була мудрою і вчила нас, — сердито відповіла Фальшива Черепаха. — Яка ти, справді, нетямуща!

— Як тобі не сором запитувати про такі прості речі! — додав Грифон. Після цього вони обоє замовкли і дивилися на бідолашну Алісу, що ладна була крізь землю провалитися. Нарешті, Грифон звернувся до Фальшивої Черепахи:

— Кажіть далі, добродійко! Не сидіти ж нам тут цілий день!

Черепаха повела розповідь далі:

— Так, ми відвідували школу на дні моря, хоч ти, може, і не віриш...

— Я не говорила, що я не вірю! — перебила Аліса.

— Ні, говорила, — сказала Фальшива Черепаха.

— Прикуси язика! — додав Грифон, перш ніж Аліса встигла щось мовити.

— Ми одержали блискучу освіту, адже ходили до школи щодня...

— Я також відвідувала щоденну школу, — сказала Аліса. — Нема чого вам хвалитися цим.

— І у вас були додаткові уроки? — дещо стурбовано поцікавилася Фальшива Черепаха.

— Так, — промовила Аліса. — Французька мова і музика.

— І прання? — запитала Фальшива Черепаха.

— Ну, що ви? — обурено заперечила Аліса.

— Ага! Виходить, у тебе була не така вже хороша школа, — сказала Фальшива Черепаха з величезним полегшенням. — В нашій школі додаткові уроки були з
французької мови, музики і прання.

— Воно, мабуть, було не дуже потрібне вам, — зауважила Аліса, — на дні моря!

— Я не могла вивчати його, — сказала Фальшива Черепаха, зітхаючи. — Я пройшла тільки обов’язкові предмети.

— Які саме? — допитувалася Аліса.

— Перш за все, звичайно, я навчилася чигати й кусати, — відповіла Фальшива Черепаха. — Потім ішли чотири дії арифметики: удавання, віджимання, втілення і
вноження.

— Ніколи не чула про вноження, — насмілилася зауважити Аліса. — Що це таке?

Грифон здивовано розвів лапами.

— Ніколи не чула про вноження! Але ти знаєш хоча б, що означає слово вручення?

— Так, — не зовсім впевнено відповіла Аліса. — Це означає... передачу... чогось... комусь...

— Ну, тоді, — продовжував Грифон, — якщо ти не знаєш, що значить вноження, то ти справжнісінька незнайка.

Алісі не хотілося задавати інші запитання з цього приводу, тому вона звернулася до Фальшивої Черепахи:

— Що крім цього входило до обов’язкових предметів?

— Ну, була ще свисторія, — відповіла Фальшива Черепаха, загинаючи ласти при переліченні предметів, — свисторія стара й нова, географія, балювання. Викладачем балювання у нас був старий морський вугор. Він навчав нас також рисуватись і тушуватись.

— А як це робиться? — допитувалася Аліса.

— Бачиш, я не можу показати тобі цього сама, — промовила Фальшива Черепаха, — я надто неповоротка. А Грифон ніколи того не вчився.

— Я не мав часу, — сказав Грифон. — Але я вчився у класичній гімназії. Моїм учителем був старий краб, так, краб.

— Я ніколи не вчилася у нього, — зітхнула Фальшива Черепаха. — Він, казали, учив плутівської та грацької мови.

— Так, так, це правда, — підтвердив Грифон, також зітхаючи, і вони обоє закрилися лапами.

— А скільки годин у день тривали у вас уроки? — запитала Аліса, поспішаючи змінити розмову.

— У нас це називалося строки. Ми мали десять годин в перший день, — сказала Фальшива Черепаха, — потім дев’ять і так далі.

— Як дивно! — вигукнула Аліса.

— Саме тому вони й називалися строки, — зауважив Грифон, — бо вони щодня скорочувалися.

Це була зовсім нова для Аліси точка зору, і вона її обмірковувала деякий час, а потім зробила таке зауваження:

— Виходить, на одинадцятий день був вихідний?

— Ну звичайно, — погодилася Фальшива Черепаха.

— А як було на дванадцятий день? — жадібно допитувалася Аліса.

— Годі про навчання, — рішуче втрутився Грифон. — Розкажи їй що-небудь про розваги.

РОЗДІЛ X. РАЧАЧА КАДРИЛЬ

Фальшива Черепаха глибоко зітхнула і витерла очі ластом. Вона не зводила очей з Аліси і намагалася заговорити, але хвилину чи дві давилася від сліз.

— Може, в неї кістка в горлі? — сказав Грифон і почав трусити її і бити по спині. Зрештою Фальшива Черепаха оволоділа собою і, хоч сльози котилися у неї по щоках,
розповідала далі:

— Тобі, мабуть, не доводилося довго жити на дні моря («Справді не доводилося», промовила Аліса), і ти, може, навіть не знайома з раками-омарами (Аліса було
почала: «Я одного разу куштувала...», але швиденько прикусила язика і погодилася: «Ні, не знайома»). Тоді ти навіть уявити собі не можеш, яка це чарівна річ — рачача кадриль?

— Правду кажете, — погодилася Аліса. — А що це за танець?

— Ну, — сказав Грифон, — спочатку стають в ряд на березі моря...

— В два ряди! — вигукнула Фальшива Черепаха. — Тюлені, черепахи, лососі і так далі. Потім, коли приберуть з дороги всіх медуз...

— На це завжди потрібен певний час, — перебив Грифон.

— Роблять два кроки вперед...

— У кожного за партнера омар! — закричав Грифон.

— Обов’язково, — сказала Фальшива Черепаха. — Роблять два кроки вперед, беруть партнерів...

— Міняють омарів і роблять два кроки назад, — підхопив Грифон.

— Потім, розумієш, — продовжувала Фальшива Черепаха, — кидають...

— Омарів! — вигукнув Грифон і аж підскочив.

— Далеко в море...

— Пливуть за ними! — верещав Грифон.

— Перекидаються у воді! — кричала Фальшива Черепаха, несамовито стрибаючи.

— Знову міняють омарів! — репетував Грифон на весь голос.

— Повертаються на берег і... на цьому кінчається перша фігура, — сказала Фальшива Черепаха зразу ослаблим голосом. І двоє створінь, які тільки що стрибали, мов несамовиті, знову посідали, сумні та принишклі, і дивилися на Алісу.

— Це, мабуть, дуже гарний танець, — несміло зауважила Аліса.

— Хочеш подивитися? — запитала Фальшива Черепаха.

— О, дуже хочу! — сказала Аліса.

— Слухай, давай спробуємо першу фігуру! — звернулася Фальшива Черепаха до Грифона. — Ми можемо обійтися без омарів, розумієш. Хто буде співати?

— О, ви співайте, — сказав Грифон, — я забув слова.

І ось вони почали поважно танцювати навколо Аліси. Вони раз у раз, коли підходили дуже близько до неї, наступали їй на ноги, розмахували в такт передніми лапами, а Фальшива Черепаха дуже повільно і сумно наспівувала при цьому таку пісню:

— Трошки швидше, трошки швидше, — каже равлику тріска, —
Бо дельфін іде за нами, дуже ззаду натиска.
А омари й черепахи насувають звідусіль,
Всі на березі гуляють, всі чекають на кадриль.
Чи ти любиш, чи не любиш танцювати кадриль?
Чи ти будеш, чи не будеш танцювати кадриль?

— Ох же й радощів нам буде, ох же й жару ми дамо!
За омарами у море ми й самі полетимо!
Равлик каже: — Я боюся мандрувать по волі хвиль,
Дуже дякую, рибусю, не для мене ця кадриль!
Я не хочу, я не можу танцювати кадриль!
Я не хочу, я не можу танцювати кадриль!

— Яка не буде хвиля, до берега приб’є,
Ти ж знаєш — по тім боці ще другий берег є.
Від Англії до Франції по морю двадцять миль,
Не бійся, любий равлику, станцюємо кадриль!
Чи ти любиш, чи не любиш танцювати кадриль?
Чи ти будеш, чи не будеш танцювати кадриль?

— Дякую. Дуже цікаво було дивитися на цей танець, — сказала Аліса, дуже задоволена з того, що вони нарешті скінчили. — І мені так подобається ця дивна пісня про тріску!

Щодо тріски, — сказала Фальшива Черепаха, — вона... Ти, звичайно, бачила її?

— Так, — промовила Аліса, — я часто бачила її на обі... — тут вона прикусила язика.

Я не знаю, де знаходиться Об, — заявила Фальшива Черепаха, — але якщо ти так часто бачила її, ти, звичайно, знаєш, яка вона з себе.

— Та ніби знаю, — сказала Аліса замислено. — У неї хвіст в зубах і вона обсипана сухариками.

— Щодо сухариків, ти помиляєшся, — заперечила Фальшива Черепаха. — Адже в морі їх змиє водою. Але ці риби дійсно тримаються за хвіст зубами. Це тому... — Тут Фальшива Черепаха позіхнула і заплющила очі. — Розкажи їй, чому де, і все інше, — звернулася вона до Грифона.

— Це тому, — пояснив Грифон, — що їм траплялося танцювати з омарами. Їх кидали в море. І їм доводилося летіти на далеку відстань. Тому вони міцно чіплялися зубами за хвоста, і вони не змогли відчепитися. От і все.

— Дякую, — мовила Аліса. — Це дуже цікаво. Я ніколи не знала так багато про тріску.

— Я можу ще багато чого розповісти тобі, якщо хочеш, — сказав Грифон. — Ти, наприклад, знаєш, чому тріску називають тріскою?

— Я ніколи не задумувалася над цим, — сказала Аліса. — А чому?

— Тому, що її використовують для ботинок та черевиків, — дуже поважно відповів Грифон.

Аліса зовсім розгубилася.

— Використовують для ботинок та черевиків? — повторила вона спантеличено.

— Ну як же, що використовується для твоїх черевиків? — запитав Грифон. — Тобто, я хочу сказати, чому вони такі чорні та блискучі, чому вони не тріскаються?

Аліса поглянула на свої черевички, подумала, потім відповіла:

— Тому, гадаю, що їх мажуть ваксою.

— Ботинки та черевики на дні моря, — продовжував Грифон, — мажуть трісковим смальцем.

— А з чого їх роблять? — запитала страшенно зацікавлена Аліса.

— З морських свинок і бичків, звичайно, — дещо роздратовано відловів Грифон. — Це знає кожне раченя.

— Якби я була тріскою, — міркувала Аліса, голова якої ще була зайнята піснею, — я б сказала дельфінові: — Іди звідси, будь ласка, ти нам не потрібний.

— Вони не можуть обійтися без нього, — заперечила Фальшива Черепаха. — Жодна розумна риба нікуди не попливе без дельфіна.

— Справді? — надзвичайно здивувалася Аліса.

— Авжеж ні, — промовила Фальшива Черепаха. — Якби до мене прийшла риба і сказала, що вона збирається в дорогу, я б спитала її: «А дельфін?»

— Ви сказали «а де він»? — перепитала Аліса.

— Я сказала те, що сказала, — відповіла Фальшива Черепаха ображено. Грифон додав: — Слухай, розкажи нам про свої пригоди.

— Я можу розповісти про свої пригоди... починаючи з сьогоднішнього ранку, — несміливо погодилася Аліса. — Про вчорашній день розповідати не варто, бо тоді я була зовсім іншою.

— Як це так? Поясни! — сказала Фальшива Черепаха.

— Ні-ні! Спочатку пригоди, — промовив Грифон нетерплячим голосом. — Пояснення відбирають занадто багато часу.

Таким чином, Аліса заходилася розповідати їм про свої пригоди, починаючи з того, як вона вперше побачила Білого Кролика. Спершу вона трошки хвилювалася, бо двоє створінь дуже близько присунулися до неї з обох боків, повитріщали очі і занадто вже широко роззявили роти. Та чим далі вона розповідала, тим сміливіше себе почувала. Її слухачі сиділи зовсім тихенько, доки вона не дійшла до того, як вона розповідала Гусениці «Ти старий, любий діду» і як виходили зовсім не ті слова. Тут Фальшива Черепаха глибоко зітхнула і промовила:

— Це дуже дивно!

— І все взагалі надзвичайно дивне, — додав Грифон.

— Зовсім не ті слова! — замислено повторила Фальшива Черепаха. — Хай вона спробує прочитати що-небудь. Скажи їй, хай починає. — Вона так поглянула на Грифона, ніби вважала, що той має якийсь вплив на Алісу.

— Вставай і розкажи вірш «Обізвався комар», — звелів Грифон.

— Ой, як ці створіння командують і примушують повторювати уроки! — подумала Аліса. — Точнісінько так, наче я зараз у школі. — Проте вона підвелася і почала читати вірша, але голова в неї була так забита тріскою і омарами, що вона сама не знала, що говорила. І, звичайно, слова вийшли зовсім дивні:

Обізвався омар: «Хтось мене перепік,
Я обсиплюся цукром, щоб сік не потік».
І, як качка носок підтягає вуском,
Так він п’ятки свої вивертає носком.

— У нас у школі цей вірш розказували інакше, — сказав Грифон.

— А я ніколи не чула цього вірша раніше, — зауважила Фальшива Черепаха, — але мені здається, що де якась нісенітниця.

Аліса нічого не сказала. Вона сіла, закривши обличчя долонями, і роздумувала, чи буде коли-небудь все іти своїм звичаєм.

— Я хочу, щоб вона дала пояснення, — промовила Фальшива Черепаха.

— Вона не зуміє пояснити, — швидко сказав Грифон. — Переходь до другого куплета.

— Як там було сказано про п’ятки? — не вгамовувалася Фальшива Черепаха. — Як він міг вивертати їх носком?

— Це перша позиція в танці, — пояснила Аліса. Але загалом вона була страшенно спантеличена і жадала змінити тему розмови.

— Переходь до другого куплета, — нетерпляче повторив Грифон. — Він починається з слів «Враз побачила я».

Аліса побоялася не послухати, хоч була певна, що все буде не вірно. Вона продовжувала вірша тремтячим голосом:

Враз побачила я, завернувши за ріг,
Як рачиха з совою ділили пиріг...

— Нащо читати всю цю нісенітницю, — перебила Фальшива Черепаха, — якщо ти неспроможна пояснити те, що говориш? Зроду я ще не чула такої нерозберихи.

— Справді, гадаю, що краще облишити, — сказав Грифон. Аліса з радістю погодилася.

— Може, протанцювати іншу фігуру рачачої кадрилі? — продовжував Грифон. — Чи, може, ти хочеш, щоб Фальшива Черепаха заспівала?

— О, пісню, будь ласка, якщо Фальшива Черепаха згодна, — відповіла Аліса так нетерпляче, що Грифон зауважив дещо ображено: — Гм! У кожного свій смак! Заспівайте їй «Черепаховий суп». Згодні, добродійко?

Фальшива Черепаха глибоко зітхнула і почала співати, хоч час від часу вона захлиналася від сліз:

Ідіть усі, старі й малі,
Вже суп парує на столі.
Ну хто тут не оближе губ?
Ох же й смачний черепаховий суп,
          ах, який суп,
          страх, який суп, —
Ох же й смачний черепаховий суп,
          суп,
          суп!

Ну, що та риба, дичина,
Садовина й городина?
Мені обід тоді тільки люб,
Як є на столі черепаховий суп,
          ах, який суп,
          страх, який суп, —
Ох же й смачний черепаховий суп,
          суп,
          суп!

— Тут приспів повторюється, — закричав Грифон. Тільки що Фальшива Черепаха почала повторювати, коли здаля донісся крик: «Суд починається!»

— Ходімо, — гукнув Грифон, схопив Алісу за руку ї побіг, не чекаючи закінчення пісні.

— Який суд? — ледве переводячи подих, запитала Аліса на ходу. Але у відповідь Грифон лише повторив: «Ходім!» і побіг ще швидше, а легкий вітерець все тихіше і тихіше доносив сумні слова:

...Черепаховий суп,
          ах, який суп,
          страх, який суп...

РОЗДІЛ XI. ХТО ВКРАВ ПИРІЖКИ?

Коли вони прибігли, Чирвовий Король та Королева сиділи на троні, а навколо них товпилися всілякі пташки та звірята і вся колода карт. Закутий в кайдани Валет стояв перед ними під охороною двох солдатів. Поруч з Королем стояв Білий Кролик з рогом в одній руці і сувоєм пергаменту в другій. Посеред залу стояв стіл, на якому було блюдо з пиріжками. Вони були такі апетитні, що у Аліси аж слинка потекла.

— Коли б уже скоріше кінчався суд, — подумала вона, — може б мені дали поїсти.

Та на це, здавалося, не було ніякої надії. Тоді вона почала роздивлятися навкруги, аби згаяти час.

Алісі до цього не доводилося ніколи бувати в суді, але вона читала про нього в книжках. Їй було дуже приємно переконатися, що вона пам’ятала майже все.

— Це суддя, — сказала вона про себе, — це видно з його величезного парика.

Суддею, між іншим, був сам Король. Оскільки він нап’яв корону поверх парика, то почував себе досить незручно, і взагалі парик не личив йому.

— А он то лава присяжних засідателів, — подумала Аліса, — а ті дванадцять створінь (вона мусила сказати «створінь», розумієте, бо серед них були і звірята і пташки), мабуть, присяжні. — Останнє слово вона повторила про себе двічі чи навіть тричі, дуже пишаючись ним. Адже вона була певна, і мала рацію в цьому, що знайдеться дуже мало дівчаток її віку, які б взагалі знали, що воно означає. Хоч, звичайно, і слово «засідателі» годиться також.

Всі дванадцять засідателів заклопотано писали щось на грифельних дощечках.

— Що вони роблять? — пошепки запитала Аліса у Грифона. — Їм ще нічого записувати, адже суд ще не почався.

— Вони записують свої імена, — шепнув у відповідь Грифон, — щоб не забути їх до того, як скінчиться суд.

— Безголові створіння, — обурилася Аліса вголос, але миттю замовкла, бо Білий Кролик вигукнув: «Додержуйтеся тиші в суді!», а Король зодяг окуляри і уважно придивлявся до всіх, розшукуючи, хто розмовляв.

Алісі було видно, так, немовби вона зазирала поверх їхніх плечей, що всі присяжні засідателі писали на своїх грифельних дощечках: «Безголові створіння». Вона навіть розібрала, що один з них не знав, як пишеться «безголові», і звернувся до сусіда, щоб той підказав йому.

«Уявляю собі, яка плутанина буде в їхніх записах під кінець суду!» подумала Аліса.

У одного з присяжних грифель скрипів. Цього, звичайно, Аліса не могла стерпіти. Вона обійшла кругом, зупинилася позад нього і дуже скоро знайшла нагоду вихопити у нього грифель. Вона зробила це так раптово, що бідолашний маленький присяжний (це був Ящур Білл) не міг зрозуміти, куди подівся його грифель. Обнишпоривши всі куточки, він змушений був писати далі пальцем. Звичайно, від цього було мало користі, бо від пальця не залишалося ніяких слідів на дощечці.

— Герольд, читай звинувачення! — звелів Король.

По цих словах Білий Кролик тричі протрубив в ріг, потім розгорнув пергаментний сувій і прочитав таке:

Чирвова Краля в літній день
          Спекла смачний рулет,
Та той рулет, ще й пару котлет
          Украв Чирвовий Валет!

— Обдумуйте ваше рішення, — звелів Король.

— Ні-ні, не зараз! — обізвався Білий Кролик. — Спочатку треба розглянути справу.

— Покличте першого свідка! — наказав Король. Білий Кролик протрубив тричі і виголосив:

— Перший свідок!

Першим свідком був Капелюшник. Він з’явився з чашкою чаю в одній руці і шматком хліба з маслом в другій.

— Пробачте, ваша величність, — почав він — що я приніс все це сюди. Але я ще не допив чаю, коли за мною прийшли.

— Ви мусили допити, — заявив Король. — Коли ви почали?

Капелюшник зиркнув на Солоного Зайця, який супроводив його разом з Вовчком.

— Здається, чотирнадцятого березня, — промовив він.

— П’ятнадцятого, — сказав Солоний Заєць.

— Шістнадцятого, — додав Вовчок.

— Запишіть це, — звернувся Король до засідателів. Ті старанно вивели на дощечках всі три дати, потім склали їх і суму перевели в шилінги та пенси.

— Скиньте вашого капелюха! — звелів Король Капелюшникові.

— Це не мій, — сказав Капелюшник.

— Крадений! — вигукнув Король, озирнувшись на присяжних, і ті негайно занотували цей факт.

— Я тримаю їх для продажу, — Додав Капелюшник на пояснення. — У мене жодного власного. Я капелюшник.

Тут Королева одягла окуляря й втупила суворий погляд в Капелюшника. Той зблід і засовався.

— Давай свої свідчення, — звернувся до нього Король, — і не хвилюйся, інакше я накажу негайно стратити тебе.

Було очевидно, що така заява не підбадьорила свідка. Він переступав з ноги на ногу, злякано зиркаючи на Королеву. Вкрай розгубившись, він відкусив великий шматок від чашки замість хліба з маслом.

Саме в цей час у Аліси з’явилося якесь дивне відчуття, що спочатку страшенно збентежило її. Потім вона зрозуміла, в чому справа: вона знову почала рости. Спершу вона хотіла встати і покинути зал суду. Але подумавши, вирішила залишитися там, доки вистачить для неї місця.

— Не натискуй так, — сказав Вовчок, що сидів поруч. — Мені вже нічим дихати.

— Я нічого не можу вдіяти, — дуже лагідно пояснила Аліса. — Я росту.

— Ти не маєш права рости тут, — сказав Вовчок.

— Не говори дурниць, — сміливіше промовила Аліса. — Ти ж знаєш, що ти теж ростеш.

— Так, але я росту поступово, — сказав Вовчок, — а не так по-дурному. — Він сердито підвівся і перейшов иа другий бік залу.

Весь цей час Королева не зводила очей з Капелюшника, і саме коли Вовчок переходив через зал суду, вона звернулася до одного з придворних офіцерів:

— Принесіть мені список співаків на останньому концерті.

Тут Капелюшник затремтів так, що у нього злетіли з ніг черевики.

— Давай свої свідчення, — сердито повторив Король, — Інакше я накажу стратити тебе, незалежно від того, хвилюєшся ти чи ні.

— Я бідний нікчемний чоловік, ваша величність, — почав Капелюшник тремтячим голосом. — Я зовсім недавно почав пити чай... десь тиждень тому... З маслом і хлібом, що чомусь робився таким тоненьким... та ще чай мигає...

— Що, що мигає? — запитав Король.

— Це починалося з ча... — пояснював Капелюшник.

— Ну, звичайно, чай починається з Ч! — обірвав Король.

— Я бідний чоловік, — вів своє Капелюшник. — 3 того часу майже все мигає... А Солоний Заєць сказав...

— Я не говорив! — швидко перебив його Солоний Заєць.

— Говорив! — твердив Капелюшник.

— Я заперечую! — вигукнув Солоний Заєць.

— Він заперечує, — промовив Король. — Викинь цю частину.

— Ну, як би там не було, Вовчок сказав... — продовжував Капелюшник, схвильовано озираючись, бо боявся, що той теж буде заперечувати. Але Вовчок не заперечував, бо мінно спав.

— Після цього, — продовжував Капелюшник, — я одрізав ще хліба з маслом...

— Але що ж сказав Вовчок? — запитав один з присяжних.

— Не пригадую, — відповів Капелюшник.

— Ти повинен пригадати, — підкреслив Король, — інакше я накажу стратити тебе.

Бідолашний Капелюшник упустив чашку і хліб з маслом і впав на одне коліно.

— Я бідний, нікчемний чоловік, ваша величність, — почав він.

— Ти дуже нікчемний оратор, — сказав Король.

Тут одна з морських свинок зааплодувала, але її негайно вгамували судові пристави. (Це досить складна справа, та я поясню вам, як це робиться. У приставів був парусиновий мішок на зашморзі. В нього вони запхали морську свинку, вниз головою, і сіли на неї зверху).

— Добре, що я побачила, як це робиться, — подумала Аліса. — Я так часто читала в газетах в кінці судових звітів: «З боку присутніх були спроби аплодувати, але судові пристави негайно вгамували їх». До цього часу я не розуміла, що це означає.

— Якщо це все, що тобі відомо в даній справі, ти можеш спустатися вниз, — провадив Король.

— Я не можу спуститися нижче, — промовив Капелюшник, — я й так на самісінькій підлозі.

— Тоді можеш присісти, — відповів Король.

Тут інша морська свинка зааплодувала, але її також вгамували.

«Ну, з морськими свинками покінчено, — подумала Аліса. — Тепер справа піде краще».

— Мені треба йти допивати чай, — промовив Капелюшник, кидаючи стурбований погляд на
Королеву, що читала список співаків.

— Можеш іти, — сказав Король. Капелюшник не гаючись покинув зал суду. Він не затримався навіть для того, щоб взути черевики.

— А за дверима відтяти йому голову, — додала Королева, звертаючись до одного з приставів. Та від Капелюшника і сліду не лишилося раніш, ніж пристав дійшов до дверей.

— Викличте другого свідка! — звелів Король. Другим свідком була куховарка Герцогині. В руках вона тримала коробочку з перцем. Аліса зрозуміла, що це була вона, ще до того, як та ввійшла до залу, бо коло дверей всі почали дружно чхати.

— Давайте ваші свідчення, — наказав Король.

— Не збираюсь, — відповіла куховарка.

Король занепокоєно зиркнув на Білого Кролика. Той тихенько порадив:

— Ваша величність, треба вчинити цьому свідкові перехресний допит.

— Що ж, як треба, то треба, — погодився Король з сумним виразом на обличчі. Схрестивши на грудях руки, він так насупився на куховарку, що його очі зовсім сховалися під бровами, і звернувся суворим голосом:

— З чого роблять пиріжки?

— Головним чином з перцю, — відповіла куховарка.

— З патоки, — почувся позад неї заспаний голос.

— Повісити Вовчка! — зарепетувала Королева. — Відтяти Вовчкові голову! Викиньте цього Вовчка з залу! Вгамуйте його! Вщипніть його! Висмикніть йому вуса!

Кілька хвилин всі присутні вовтузилися, випихаючи Вовчка за двері, а коли вони повернулися на свої місця, куховарка кудись зникла.

— Це не має значення! — промовив Король з виразом величезного полегшення на обличчі. — Покличте третього свідка. — Він стиха додав, звертаючись до Королеви: — Слухай, люба, цьому свідкові повинна влаштувати перехресний допит ти. У мене від цієї історії зовсім розболілася голова!

Аліса слідкувала за Білим Кроликом, який крутив у руках список. Її дуже цікавило, хто ж буде наступним свідком.

— Поки що у них не дуже багато доказів, говорила вона собі.

Уявіть собі її подив, коли Білий Кролик щосили пропищав своїм тоненьким голоском ім’я «Аліса!»

РОЗДІЛ XIІ. СВІДЧЕННЯ АЛІСИ

— Тут! — крикнула Аліса, зовсім забувши за метушнею, як вона виросла за останні кілька хвилин. Вона скочила на ноги так рвучко, що краєм спіднички зачепила лаву присяжних і перекинула всіх присяжних на голови присутніх. Вони борсалися на підлозі, нагадуючи їй акваріум з золотими рибками, який вона випадково перекинула тиждень тому,

— Ой, будь ласка, пробачте! — вигукнула вона страшенно переляканим голосом і почала швиденько збирати їх. Випадок з золотими рибками не виходив у неї з голови, тому вона чомусь була певна, що засідателів треба негайно зібрати і посадити на місця, інакше вони загинуть.

— Суд не може продовжуватися, — урочисто заявив Король, — доки всі присяжні не будуть на своїх місцях. Всі, — повторив він з особливим наголосом, суворо дивлячись на Алісу.

Аліса подивилася на лаву присяжних і помітила, що спохвату посадила Ящура головою вниз. Бідолашне маленьке створіння, неспроможне рухатися, лише сумно махало хвостиком. Вона швиденько витягла його і посадила як слід.

— Хоч це не має ніякого значення, — сказала вона про себе. — На мою думку, судові від нього однаковісінька користь, як його не посади.

Коли присяжні засідателі трошки очунялися від переляку після падіння і грифельні дощечки були знайдені і повернуті їм, всі вони дуже старанно взялися записувати історію нещасливого випадку, всі, крім Ящура. Він, здавалося, був такий пригнічений, що міг лише сидіти, роззявивши рота, і розглядати стелю.

— Що вам відомо в цій справі? — звернувся Король до Аліси.

— Нічого, — відповіла Аліса.

— Зовсім нічого? — допитувався Король.

— Зовсім нічого, — повторила Аліса.

— Це має значення, — заявив Король, повертаючись до присяжних. Ті вже почали записувати ці слова на дощечках, як Білий Кролик перебив:

— Не має значення, ви хочете сказати, ваша величність, — сказав він дуже шанобливим голосом. Одночасно він насупився і підморгував Королю.

— Ну, звичайно, я хотів сказати не має значення, — похапцем погодився Король і тихенько повторював про себе: — Має значення — не має значення, має значення — не має значення, — ніби хотів з’ясувати, що звучить краще.

Дехто з присяжних записав «має значення», інші записали «не має значення». Алісі було все це добре видно, бо вона вже так виросла, що могла зазирнути в грифельні дощечки.

«Проте яка різниця?» подумала вона.

В цю мить Король, що деякий час щось заклопотано писав в своїй записній книжечці, гукнув: — Тихше! — прочитав:

— Параграф сорок другий. Особи, заввишки з версту і більше, повинні покинути зал суду.

Всі подивилися на Алісу.

— В мені не буде версти, — сказала вона.

— Ні, буде! — промовив Король.

— Майже дві версти! — додала Королева.

— Ну, якщо навіть і так, я не вийду, — заявила Аліса. — До речі, це не загальне правило. Ви тільки що вигадали його.

— Це найстаріше правило в книжці, — заперечував Король.

— Тоді воно мало бути першим, — сказала Аліса. Король зблід і швиденько закрив книжечку.

— Обдумайте ваше рішення, — звернувся він до присяжних засідателів кволим, тремтячим голосом.

— Прошу, ваша величність, з’явилися нові докази, — сказав Білий Кролик, швидко підстрибнувши. — Цей папірець тільки що знайшли.

— Що в ньому? — запитав Король.

— Я ще не розгортав його, — відповів Білий Кролик, — але це, здається, лист, написаний підсудним до... до когось.

— Інакше і бути не може, — промовив Король, — хіба що листа адресовано нікому, що, знаєте, не часто трапляється.

— Кому його адресовано? — запитав один із присяжних.

— Адреси немає, — пояснив Білий Кролик. — Тобто нічого не написано зверху. — 3 цими словами він розгорнув листа і додав: — Це, виявляється, не лист. Це вірші.

— Вони написані рукою підсудного? — поцікавився інший присяжний засідатель.

— Ні, — сказав Білий Кролик, — і саме це найпідозріліше. (У всіх присяжних засідателів спантеличений вигляд).

— Він, мабуть, підробив чийсь почерк, — сказав Король. (Обличчя всіх присяжних прояснилися).

— Прошу вас, ваша величність, — промовив Валет, — я не писав цих віршів. Вони не можуть довести, що я їх писав. Внизу немає підпису.

— Якщо ти не поставив підпису, — сказав Король, — не тільки погіршує справу. Ти замишляєш зле, інакше ти б поставив своє ім’я, як належить порядній людині.

Пролунали одностайні оплески, бо це були перші справді розумні слова, сказані Королем за весь день.

— Це доводить його провину, — промовив Король.

— Це нічого не доводить, — втрутилася Аліса. — Адже ви навіть не знаєте змісту віршів.

— Прочитай їх, — сказав Король.

Білий Кролик одяг окуляри.

— Звідки починати, ваша величність? — запитав він.

— Починай з початку, — поважно наказав Король, — і читай, поки дійдеш до кінця. Потім зупинишся.

Ось що прочитав Білий Кролик:

Я знаю від них, що ви в неї були
          Й сказали про мене йому.
Вважає вона, що я гідний хвали,
          Лиш плавать не вмію чому?

Він їм передав, що я не пішов
          (Так само гадають і в нас):
Коли вона справу порушить ізнов,
          Ніщо не врятує вже вас.

Я дав їй один, вони йому два,
          А ви нам, здається, три, —
Всі можуть довести свої права.
          Все ясно, хитри не хитри.

Коли ж доведеться мені чи їй
          Відповідати за гріх,
То він все одно не втрачає надій,
          Що ви не видасте їх.

Ще поки на неї той дур не напав,
          Були ви в понятті моїм
Тим муром, який несподівано став
          Між нами, між ними й між ним.

Що їй вони любі — йому не кажіть,
          Ціну треба знати словам,
До вічного віку секрет бережіть,
          Мені лиш відомий та вам.

— Це найважливіше свідчення з усіх, що ми чули досі, — сказав Король, потираючи долоні. — Отже, нехай тепер присяжні...

— Якщо хто-небудь з них розтлумачить цього вірша, — заговорила Аліса (за останні кілька хвилин вона так підросла, що вже не боялася перебивати його). — я дам тому шість пенсів. Я не вірю, що в ньому є хоч крихта глузду.

Всі присяжні написали на грифельних дощечках: «Вона не вірить, що в ньому є хоч крихта глузду».

— Якщо в ньому немає ніякого глузду, — сказав Король, — не позбавляє нас клопоту, розумієш, бо нам і не треба шукати глузду. Проте я не певен, — продовжував він, розгортаючи вірша на колінах і зазираючи туди одним оком. — Зрештою, мені здається, що я дещо тямлю в ньому... «Лиш плавать не вмію чому?» Ти ж не вмієш плавати, правда? — додав він, звертаючись до Валета.

Валет сумно похитав головою.

— Хіба не видно по мені, що я не вмію? — сказав він. (Справді, це було видно, адже він був зроблений з картону).

— Поки що добре, — сказав Король і продовжував бубоніти про себе: — «Гідний хвали, гідний хвали...» — це, звичайно, стосується судді... «Я дав їй один, вони йому два...» Ну а це, мабуть, мова йде про пиріжки, розумієте...

— Але далі ж говориться: «Всі можуть довести свої права», — сказала Аліса.

— От я й доводжу свої права на пиріжки, — з торжеством заявив Король, вказуючи на пиріжки на столі. — «Все ясно, хитри не хитри...» Далі говориться: «Ще поки на неї той дур не напав...» На тебе ж дур не нападає, правда, люба? — звернувся він до Королеви.

— Ніколи! — сердито сказала Королева і шпурнула чорнильницю в Ящура. (Сердешний маленький Білл давно покинув дряпати пальцем по грифельній дощечці, бо побачив, що з цього пуття немає. Тепер він хутко почав знов писати, вмочаючи пальця в чорнильні патьоки, що збігали по його обличчю, і писав, доки чорнило не скінчилося).

— Значить, ці слова не є нападкою на тебе, — сказав Король і з посмішкою подивився в зал. Панувала мертва тиша.

— Це каламбур, — сердито додав Король. Тоді всі засміялися. — Хай присяжні обдумають своє рішення, — сказав Король, мабуть, уже дванадцятий раз за цей день.

— Ні-ні! — заперечила Королева. — Спочатку вирок. Рішення потім.

— Яка нісенітниця! — голосно промовила Аліса. — Тільки уявіть собі, спочатку вирок!

— Замовкни! — гримнула Королева, вся почервонівши.

— І не думаю! — одрізала Аліса.

— Зняти їй голову! — зарепетувала Королева на весь голос. Ніхто не поворухнувся.

— Хто вас боїться? — сказала Аліса. (На цей час вона вже досягла свого справжнього зросту). — Ви лише звичайнісінька колода карт.

Тут вся колода знялася в повітря і налетіла на неї. Вона скрикнула, трохи від переляку, а трохи від гніву, і почала відбиватися від них, і... побачила, що лежить на березі, поклавши голову на коліна сестрі, а та обережно прибирає сухе листя, що впало з дерев на обличчя Алісі.

— Ну ж бо, Алісонько, вставай! — сказала сестра. — Бач, як розіспалася!

— Мені приснився такий дивний сон! — вигукнула Аліса і розповіла сестрі про всі свої дивовижні пригоди все, що запам’ятала. Про них ви тільки що прочитали. Коли вона скінчила, сестра поцілувала її і погодилася:

— Це був, люба, справді дивний сон. А зараз біжи пити чай. Уже пізно.

Аліса встала і побігла. Але її весь час не покидала думка, що це був такий чудовий сон.

А її сестра продовжувала нерухомо сидіти, підперши голову рукою. Вона дивилася, як заходить сонце, і роздумувала про маленьку Алісу і її незвичайні пригоди, доки сама не почала марити. І ось що їй привиділося:

Спочатку примарилася сама маленька Аліса. Вона вхопилася маленькими рученятами за її коліна і дивилася на неї блискучими, жадібними оченятами. Їй навіть вчувався її голос і ввижалося, як Аліса химерно струшує головою, щоб відкинути волосся, яке розсипалося і завжди так і лізло в очі.

І прислухавшись, почула, чи то їй так ввижалося, як навкруги неї ожили дивні створіння із сну її маленької сестрички.

Висока трава біля її ніг зашелестіла під ногами Білого Кролика... Злякана Миша хлюпотіла в озері неподалік... Їй вчувався дзенькіт посуду — це Солоний Заєць і його товариші сиділи за своєю нескінченною трапезою... і пронизливий голос Королеви, що весь час посилала на страту своїх бідолашних гостей. Ось дитина-порося чхає на руках у Герцогині, а навколо розлітаються на череп’я миски й тарілки... Ось крик Грифона, скрипіння грифеля Ящура, сопіння вгамованих морських свинок заповнили простір, зливаючись з віддаленими риданнями бідної Фальшивої Черепахи.

Вона продовжувала сидіти, заплющивши очі, і уявляла себе в Країні Чудес, хоч і розуміла, що варто їй розплющити очі, і все перетвориться на буденну дійсність. Трава зашелестить від вітру, а озеро захлюпочеться від коливання очерету. Замість брязкоту чайного посуду, будуть чутися дзвіночки отари, замість пронизливих вигуків Королеви — голос хлопчика-чабана. Чхання дитини, крик Грифона і всі інші дивні звуки перетворяться (вона знала) на багатоголосий трудовий гамір ферм. А замість рюмання Фальшивої Черепахи вона почує мукання далекої череди.

І нарешті вона уявила собі, як оця маленька її сестричка колись стане дорослою жінкою. Як вона буде нести через всі роки щире і ніжне серце свого дитинства. Як вона збиратиме навколо себе малюків і казатиме казки, від яких у них будуть жадібно горіти очі. А може, це буде навіть дивний сон про Країну Чудес. Як вона буде вболівати за їхні маленькі прикрощі і радіти їхніми нехитрими радощами, згадуючи власне дитинство і щасливі літні дні.

1865