Прозор’ям пойнята долина,
а де джерела дзвонять радість, —
сніг, наче пера соколині,
лежав розметаний в безладді.
І білість бралася сумлінням
від суцвіті, що тліла в глиці;
і зріли снігурі зомлілі,
як взяті сонцем полуниці.
На аркуші грушевих пахів
плоди викреслювала гілка,
і до дзьобів тулили птахи
давно знезвучені сопілки.
І відливалися долоні
по обрисах плодів дозрілих,
та все відлунювало слово
про шлях засипаний та білий.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »