Озирнись, за тобою березові крила вогніють,
небо йде слідкома, озирнися, Маріє…
Віє холодом м’ята, щоб дихалось ширше,
видно край непочатий з лункого узвишшя.
Озирнись на заблуку, що втратив минуле.
Ой Марієчко, в нього на пальцях сидить по зозулі —
кують вони, кличуть, просторять куванням благання,
щоб ти повернулась, Маріє, коханням з вигнання.
Солом’яний шлях пом’якшить назад твої кроки,
потульна земля розляглась на всі боки.
Всяке зілля зроста, що тобі до вподоби,
кожен овоч собі соком губи всолодить.
На заказанім дереві вже й колиска кругліє,
пахне ймення твоє, як любисток, Маріє!
Обвиває мене безіменне п’янливе стебло,
сині грона обтяжують руки, до тебе простерті.
О Маріє, збагни, що земна наша плоть
переповнена вщертно безсмертям!
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »