Вже дихають вирієм крила лелечі,
і тінь прохолоди все довше лежить
у тебе в ногах. І згинаються плечі,
так наче поважчала неба блакить.
В сусідськім дворі відбуяло весілля:
спориш весь затоптано, вибитий тік,
і жовтий листочок, немов на похмілля,
кружляє, танцює востаннє за вік.
О часе біжучий, на хвилю спіткнися,
незримий годинник у серці спини…
На що сподіватись деревам чи листю?
Що коло почнеться нове із весни?
Та півнячий глас полум’яно-окличний
немов запевняє: все буде як слід.
Щомиті вода прибуває кринична
і міниться в барвах золочений світ.
З-за хмари лляної прорізався промінь,
ріденьку траву аж до дна просвітив,
і тінь твоя в землю вросла, наче корінь,
та час хилитнув: ну хутчій відпусти!..
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »