Я вже не можу словом. Тишина,
Мов реквієм, відлунює у скроні,
І мертвим птахом падає в долоні
Моє замерзле слово. Тишина.
Я вже не можу музикою. Біль
Мені гримить, і вже нечутні ноти,
І лиш струна колишеться навпроти.
Я вже не можу музикою. Біль.
Я вже не можу кольорами. Кров
Закрила чорне, біле і бузкове,
Зелену землю й небо світанкове.
Я вже не можу кольорами. Кров.
В травневім небі жайвір кружеля.
Весняний світ бубнявіє грозою.
То як же? Як? Невже отак — сльозою?
Сльозою. Як звичайне немовля.
— Їдеш ти на „Енеїду”? — Я? Чи їду? Е, не їду. — Їй сказав — їй-бо, не їдеш? — Я сказав їй, бо не їдиш…
Читати далі »
Повзли втікачі, де будяччя, де поле, Де трави ядучі, де пустки холодні, — У час, коли місяць, німуючи, коле — Мов буйвіл рогами — прачорні безодні…
Читати далі »
У вранішню тишу б’ються крила птахів. Самотній голос. Самотня зірка…
Читати далі »
І ось тепер, опанувавши ноти, Вслухаюсь я в свій посивілий спів, Свій голос чую — плетениці слів, Мов квіти в серпні, жухлі від спекоти…
Читати далі »
…і щастя це — хвилини півтори. Склепивши очі, тихо повтори: околиця… напівзабуті лиця… овече хутро… сині хутори…
Читати далі »