Зів'ялий цвіт нагадує про смерть,
про неминучість смертної години…
Журюсь до ваших золотих імен —
Олег, і Ярослав, і Володимир.
Ну звідки, хлопці, цей нестерпний сум?
Ця пісня про кохання і про терен?
Буханець хліба чорного внесу
з морозу до художньої майстерні.
Піде по колу скляночка вина—
“се кров моя” — згадається Христове,
і спалахне, і висвітлиться в нас
терновий цвіт Тарасового слова.
І ми собі помовчимо вшістьох,
сяйне крилом метелика Оксана
і гляне крізь віконце на костьол —
ідуть віки, а він стоїть так само,
так само ворон кряче і скрипить
залізна хвіртка, що веде до школи…
І тільки той, хто волю окропив
своєю кров'ю, не помре ніколи.