Живу як у вигнанні — звідусюди
така байдужість душу облягла!
Ці сонні люди. Обережні люди.
Та їм таки і справді «несть числа».

Тихцем-бігцем… Не дивлячись у вічі…
Тримаючись маєтків і родин…
І чим ти тут зарадиш, чоловіче?
Хіба ти їх подужаєш один?

Хіба вони самі зречуться крісел?
Відмовляться від рамок і лещат?..
Для кого піднімаєш ти завісу
під скрегіт заржавілих коліщат?

Невже не бачиш — пустка у партері,
гальорка — для блаженних та бабусь.
І протяг — протяг! — відчиняє двері.
А ти стоїш і молишся комусь.