(З Едуарда Межелайтіса)

Ти мені такою здаєшься:
Під деревом зеленим, розкішна, як молода квітуча
липа, голісінька, трикутником фігового листя заслонена,
проворними, ніжними пальчиками, немов це ж дерево
своїми гінкими галузками, ти тримаєш, ніби
маленьке сонце, золоте яблучко
і пропонуєш почати з нього нитку життя.
Кожна праця — щастя. А щастя — це манюнє
макове зернятко. І воно так само кругле, мов яблуко,
а яблуко — знову ж округле, мов земна куля,
а Земля округла, як сльоза. І нитка, народившися
з макового зернятка, звивається в клубочок,
подібний до яблука, а затим виростає у велику,
як сама Земля, кулю, що зараз ось у твоїй руці.
Як на полотні Дюрера — по-земному проста
і по-мудрому грішна водночас — такою ти мені
ввижаєшся.

Ти мені такою здаєшься:
Блакит небесний ясний і чарівний, а на тлі його
прозорих кольорів бачу я тебе. Бачу, як на своїх
руках ти здіймаєш дитя, щоб показати йому шлях,
наповниши оченята блакитною мрією.
На обличчі твоїм погідність і врода —
дві благородні супутниці кожної жінки, готової
терпляче очікувати, поки дитя її найпершій їй
вимовить щойно народжене слово. І вона горда з того,
що подарувала
малесеньке зернятко великого життя, горда,
як кожна неня,
що, незважаючи на небезпеку, дарує цьому світові дитя,
як сонце дарує світло, коли народжуєтся його немовля —
новий земний день. І той, хто зважував на руці
піщинку, знає вагу всієї планети; коли жінка
підняла дитину — вона тримає всю Землю,
і вже тому для нас вона свята.
Як на полотнах Рафаеля, несеш ти на своїх руках
і маленьке зернятко, і весь тягар Землі — такою ти мені
ввижаєшся.

Ти мені такою здаєшься:
З розтулених твоїх уст поспішає до мене золота
твоя усмішка, немов крізь хмаринку пробивається золотий
промінь сонця, зігріваючи моє серце, що справді схоже
на маленьку Землю, і в ньому, знову воскреснувши,
сходять зерна благородних бажань. З розтулених вуст
твоїх летить до мене золота усмішка — ніби ластівка,
що випурхнула із затишного гніздечка, котре притулилось
до стріхи, випурхнула і летить, розпростерши крила,
розганяючи машкару, відлякуючи рій дріб’язкових
забаганок.
Як образ Монни Лізи, що лукаво всміхається
на всі наші слабкості, — такою ти мені
ввижаєшся.

Ти мені такою здаєшься:
Крізь легкий, голубий серпанок туману бачу я
білу мармурову Афродіту, що її зняли з п’єдесталу й
посадовили в блакитній світлиці.
Білий і незворушливий мармур, змінівши вічну
позу, перетворивсь у тепле тіло, став живою жінкою,
яка пахне вранішнім травневим бузком. Безтурботна
задумливість білого личка, вогненна черлінь уст, таємнича
глибінь очей і округлість білюсіньких перс, крила рук
та біле тіло блакитно-сніжистого світла — як вона,
ось така, нагадує лебедя, що заплив у ранковий туман,
вона —нетутешня і неземна, так потрібна всім нам
в ім’я прекрасного.
Як на полотнах Ренуара, по-неземному недосяжна
і по-земному легковажна, — такою ти мені
ввижаєшся.

Ти мені такою здаєшься:
і ти насправді для мене така:
кожен день нова,
одна і та ж — а різна;
благородна і недосяжна,
вся — краса, вся — мудрість.
Неземна і земна,
грішна і свята —
і якраз ось така
ти й потрібна
мені…