Микола Руденко

Здавалося, усе позаду

Здавалося, усе позаду,
Пригасло те, що я несу.
І старість вийшла у засаду,
Щоб вигострить тупу косу.

Та був удар…
Розверзлось небо
Серед космічних мерехтінь,
І ти покликала до себе,
Великих думань віща тінь.

Я грівсь на материнськім лоні,
Немов сповите немовля.
М’ячем блакитним на долоні
Лежала крихітна Земля.

З’єднавши тіні й напівтіні,
Майбутнє з тим, що вже було,
У віковому мерехтінні
Я розпізнав Добро і Зло.

Я бачив кратери — мов рани,
Неначе кров — глибинний жар…
Я ваші хитрощі, тирани,
Кладу під синій окуляр.

У ваші вилиці камінні
Я ненависть свою жбурну
І, розіп’ятий на промінні,
Вам напророчу смерть страшну…

І підійду, і гляну зблизька,
Як ви конаєте в чаду;
І землю, як мале дівчисько,
В обійми сонця поведу.

1963

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle