Завершуйте радість у чистому слові любові
й дозрілому трунку,
не обертайте на камінь ні слова, ні думку:
жити ж бо нам нароковано спільно
далеко-предальньо.
Зими снігами зведуться і весни клечальні;
свіжа вода, що зросте понад вінця високі,
змиє чоло й припорошені щоки.
Шлях нам широкий,
колеса рипучі…
Перепочинем,
як зійдемо з кручі.
Мідні цеберки взолотять долоні,
річку столочать розпалені коні.
Вільглі кульбаки прочахнуть на вітрі.
Широко нам у широкому світі-і!..
Глибше зануримось спрагою в трунки,
вільному втіха — в співучім відлунку.
Голови — сонцем просвітлені —
пахнуть джерельно, полинно;
степ нам насниться і лови пташині.
В кожного сокіл сидить на плечі гострозорий,
тихне ковил, вистеляється обрій —
ось вам і учта для всенького роду…
— Треба вставать, бо вже сонце на сході.
Важко байдак зрушить з причалу.
Простір безмежний перейдем помалу.
Далі чим швидше, крутіше кипітиме річка —
місто на вістрі летітиме в очі навстрічно.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »