Володимир Дрозд

Замглай

Замглай,
або В'язка небилиць з давньої минувшини,
колгоспним ковалем переказаних

Громи на синіх небесах

У пам'ятку мені, добрі люди, як ми з дідом Опанасом на плечах увесь світ тримали.
Було це ще до того, як я в баби знайшовся. Жили ми з дідом на небі, й дід щоранку сонце розпалював, а я під¬собляв йому дрова збирати. Бо на усіх семи небесах, та й на восьмім, червонім небі, де сонце ходить, пусто-пустісінько, наче на землі після саранчі або татарської орди.
Топили ж ми сонце скалками від громів. Було як зчи¬ниться шура-бура, як покотяться по синіх небесах громища, як збуцнуться — небеса ходором ходять, немов земля, коли під нею риба стрепенеться, скалки на всі чотири вітри розлітаються, а блискавки на землю падають, щоб вирости стрункими сріблястими тополями.
Ми з дідом Опанасом як зачуємо, що громи котяться, хутчіш на верхнє, червоне, небо вибираємося. Там хоч і парко, зате безпечно. Бешкет небесний пережидаючи, кавунами смакуємо — дід над Чумацьким Шляхом баш¬тан завів.
А вщухне шум-гам на синіх небесах — притьма тріс¬ки збирати. У дідів бриль наскладаємо і несемо на паго¬рок, що біля нього сонце ночує. Дід щасливий! І на зем¬лі ясно-ясно.

Золоті вуса діда Опанаса

Але не щодня громи на небі лобами буцаються. Не після кожної грози й скалок назбираєш. Старенькі небеса — посічені блискавками, скалки на землю сіються. Дід, у ци¬ганську голку сонячний промінь засиливши, дірки в не¬бі цирує. Ухекається, ледве встає удосвіта до печі. Важко двом, старому та малому, небеса тримати.
Іноді настає ранок — нема чим сонце протопити. По¬хнюпиться дід Опанас, брови збере на переніссі, вусища свої од краю до краю землі через небеса простеле, з вели¬кої жури люльку смалить. Дим з люльки — клубками, у хмари збирається, і з тих хмар весь день на землю дощ падає. А по золотих дідових вусах янголи з цеберками на землю сходять — води для дощів зачерпнути.
І так, і сяк розраджую я діда Опанаса — і не осміх¬неться. Розсерджуся:
— І на біса вам, діду, отеє сонце, що ви голову собі сушите?
— Погасне без нас, онучку,— зітхне дід Опанас.
— Хто ж нас до нього поставив?
— Ніхто не ставив. Але погасне.
— Хай собі.
— Але ж там,— дід киває жовтим од тютюнового ди¬му пальцем униз, на землю,— усе вигибне...
— Чи нам клопіт.
— І в кого ти, онучку, такий хододний удався?! — вражено гукне дід Опанас і ще нижче голову нахилить: злива поллє на землю. Дідові вуса барвистою стрічкою золотіють крізь водяну стіну, а люди кажуть: веселка.
Соромно мені стане, пірну я з чорного неба в блакить, і синьо мені, синьо і легко. Ширяю, наче янгол, плюскаюся в теплій сонячній купелі, через голову перекидаюся, жабкою пливу, з хмари на хмару перестрибую. На білім оболоку поніжуся, а відтак колесом, колесом — з небозво¬ду до самого його краю, де небо на землю опирається і де баби полотна вибивають та білять. Повитрішкуються ба¬би на мої пустощі, янголятко, кажуть, бавиться, покла¬дуть прачі на край неба, а я, штукарюючи, все нижче шу¬гаю, та до прачів. Нахапаю повний оберемок і навтікача. А що прачі важкенькі, дубові, то несуся над самісінькою землею, допоки на небеса виберусь. Баби ж подоли попід¬тикають і навздогінці. Стільки прокльонів навішають, аж небо вгинається підо мною!
Зате ж як випогоджувалося дідове обличчя — очі, по¬виті журбою, ласкавіли і ясно-сині вікнини прозирали з-поміж хмар. Вуса розпушувалися, сонячно вінчали білі скирти оболоків. Хмарини підтикали довгі сірі подоли і пливли за обрій. Земля, осяяна сонцем, росяно іскрилася після дощу і вдячно усміхалася до діда Опанаса. Розчу¬лений дід виймав з рота люльку, вішав її на ріг молодого Місяця, що підпливав до синього видноколу, і казав до мене:
— Спасибі, Гнатку. Завтра сонце знову розпалимо.

Коли не було ні землі, ні неба

Встає дід до сонця, і я встаю.
Вийдемо з куреня — ніч над світом, зимно, дрижаки ло¬вимо. Сонце під самісінький курінь підбреде, шелепотить у сіні, але ж холодне. Дід до кресала, як кресоне та кре¬соне, іскри золотими нитками чорний шовк неба виши¬вають. Губка затліє, сіно спалахне, і прачі в сонячній печі займуться: край неба зазоріє.
— На світ благословилося,— скаже дід, бриля зні¬маючи.
Дивні то хвилини, товариство. Давній я вже як світ, було ж то зі мною, коли зеленів, наче рута, а серцю досі радісно. Небо за небом проступає з пітьми, буцім завіси над вертепом піднімаються. У безвість тікає чорна ніч, і випливає на блакитне небесне поле земля в голубім жа¬буринні туманів, разками намиста — горами — цяткована, морями та океанами мережана. Дід Опанас тремтячими пальцями тютюн у люльку натоптує, покахикує. Вуглин-ку із сонячного вогнища вихопить, довго з долоні в доло¬ню перекидає.
— Що, діду,— сміюся, бо змалечку був я злоріка,— дійняло?
— Вуглинка пече...— скаже дід Опанас і сховає очі за пасмом тютюнового диму.
Наливається сонце палом, наче яблуко соком, рум'я¬ніє, шаріє, з бурячкового стає ясно-рожевим і дихає жа¬ротою на тисячі верст, поволі спливає над світом, наче лілея.
— А як же воно, дідусю, було,— запитую, і собі зво¬рушений світанковим видивом,— коли ще не було на світі ані землі, ані неба?
— Е, Гнатку, зле було,— радо озивається дід Опанас, що полюбляє про колишнє згадувати.— Рубали люди дерева, кілки вбивали, тини плели, довжелезні — від хати до хати, від села до села, то по них і ходили. Як трапиться, бувало, до кума йти -г- морока. Упоїть кум, дерешся назад по тинах, ноги сковзаються, за кілки обома руками ха¬паєшся, а вже котрий кілок обламається...
— І падали? — жахнувся я.
— Траплялося. Днів зо три летиш, ні світла тобі, ні ночі, а казна-що, наче розведена водою горілка. А прилі¬таєш, звідки й упав. Світ бо ж круглий.
— І сонце було на ту пору?
— Сонце вже було, а тільки як залишила його пан¬на, то ніби на корені всохло, небесним пилом припало і вихололо, як вихолодає піч у покинутій людьми хаті.

Панна з ружевого квіту

А як перепитав я діда Опанаса про панну, яка залишила сонце, то він і почав свою оповідку:
— Роду ми з тобою, Гнатку, давнього. І як питати¬муть тебе на землі, чий ти, кажи сміливо: «Я син панни, що з ружевого квіту». А панну бог сотворив, коли намис¬лив світ заснувати. Доти ж не було нічого, саме синє море плескалося навколо. Дістав господь піску з дна морсько¬го, посіяв на морських хвилях, і виросла земля. Зорав він землю, розпушив і засіяв ярою пшеницею. Як заколоси¬лася пшениця й достигла, вимолотив зерно, перевіяв, змо¬лов і тісто замісив. Тоді виліпив з тіста Адама, і дух йому вдихнув. Завів Адама до райського саду, милується зі свого творіння. Але занудьгував Адам у райськім саду. «Чого се ти, чоловіче, смутний та невеселий?» — запитує його бог. «Нудно мені, боже,— одказує Адам,— у самоти¬ні по саду тинятися, нема до кого й слова мовити». «Га¬разд,— мовить господь, — сотворю я тобі жону».
Зачинився господь у першому раї, що для себе одгородив і де хатку з глини зліпив. Довкола його хати багато руж цвіло. І сотворив, господь з ніжного ружевого квіту дівчину. І була вона така вродлива, що зорі збігалися зирнути на красуню, коли вона йшла по небу. Відтоді Чу¬мацький Шлях на небесах мерехтить.
Поставив господь дівчину перед очі Адамові й мовить: «Ось тобі жона». Глянув Адам, скривив вуста: «Навіщо мені, боже, дружина з ружевого квіту? Хочу, щоб була, як і я, з тіста». Приспав господь Адама, з сонного ребро вийняв, з ребра Єву вирізьбив. Поставив поруч ту, що з ребра Адамового, і ту, що з ружевого квіту, і мовить до Адама: «Котру, чоловіче, уподобаєш — з ребра свойого чи з ружевого квіту?» — «Уже ж мені лучча та, що з ребра мого»,— відказав Адам.
А згори на них сонечко дивилося. Полюбилася йому панна, що з ружі. Просить сонечко господа: «Віддай, бо¬же, ту, що з ружевого квіту, за мене». Послав бог красу¬ню до сонцевої хати, і стали вони жити вдвох, і народи¬лися в панни, що з руна, діти, започаткували рід люд¬ський. Отож, як запитуватимуть тебе, Гнатку, на землі, чи не безбатченко ти, кажи гордо: «Я — син сонця».
Щасливо булося об ту пору на світі. Щоранку, тільки-но сонце визирало з-за пруга, край неба з'являлася дивної вроди панна в шовковій плахті, в червоних сап'янових чобітках з золотими підківками, а на голові — вінок із ру¬жевого квіту. Несла вона в руках срібне відерце, а через плече — червоними півнями вишитий рушник. Вмивала панна сонечко, рушником втирала, і світило воно тоді ба¬гато ліпше, ніж тепер. Кожного ранку милувалися люди з панни. І господь разом з ними радів своєму дивному творінню, та й покохав панну, яка з ружевого квіту. Одно¬го дня узяв її бог до себе, мовивши: «Я дам її синові своє¬му за матір». І якщо запитуватимуть у тебе на землі, чий ти, кажи, Гнатку, з любов'ю та вірою: «Я син тої, що її господь узяв своїй дитині за матір».
— А що ж сонце, діду?
— А сонце з журби заслабло, схололо і не з'являлося на небозводі. Глуха ніч облягла землю. Люди думали, що ночі не буде кінця. Я ж бурлакував по небу, здибав на прузі холодне сонце, затопив у нім, та уже й не пішов од сонця, бо...
І дід Опанас поспіхом узявся до люльки.

Гнатко народжується

...Було мені синьо в очах, а по тому сіріти стало: зем¬ля забовваніла крізь ранковий туман. А на землі, наче на карті, проступила зеленувата рудизна боліт, оторочена лісами. Біля неї село. Друга хатина од поля — се ж моя прабаба в ній живе. Аж туди і блискавка цілить, яка мене з неба варганить... І я зарепетував: — Бабусю! Од вікна одійдіть!..
Прабаба вчула, од вікна відступила, перехрестилася, а блискавка — прямісінько в стріху. Стріха спалахнула, наче порох, гарячим вітром війнуло, зчухрало мене з блис¬кавки і кинуло у цебер з пійлом для корови. Пійло виплес¬нулось на прабабину хату і пожежу згасило. Я ж на ду¬бовім денці цебра віддихуюся. Зозуляста курка вхопила мене у дзьоба, кузька — думала, і, радісно кудкудакаючи, вистрибнула на тин. Побачила з вікна таку веремію пра¬баба, вибігла на ґанок та як заголосить:
— Людоньки, се ж у мене онучок народився! Та підібрала поділ і через тин — за куркою. Бігла зо¬зуляста через капусту, з переполоху загубила мене. У капусті і знайшла мене прабабця.

Гнаткові забавки

А що вже збитошний був, доки підріс,— не доведи гос¬поди.
З першого дня на землі так і шукав, яку б шкоду вчи¬нити. Посадила прабаба в старому решеті зозулясту на яйця. А я сипнув під курку горіхів. Вилупилися з яєць курчата, з горіхів — ліщиновий гай. Та густезний — ні пройти, ні проїхати без сокири. Зозуляста курчат роз¬губила, квокче, курчата наполохано вителенькують, лиси¬ці в гаю розплодилися, вовків з Чорного лісу набігло, і вед¬медів бачили. Вовки сусідських овечок порізали, ведмеді прадідову пасіку розорили, сусіди нарікають, прадід з корчми не виходить — горе запивав.
Прабаба розсердилася, вхопила решето — і в Оскрівку. Поплив гай у решеті по Оскрівці, вовки виють, лисиці дзявкають, ведмеді ревуть. З Оскрівки виплив у Жерело, із Жерела — в Живець, із Живця — в Невклю, із Невклі — в Дніпро. Зачепилося решето за дніпровський по¬ріг, зробилося островом, і постала на страх татарам, тур¬кам та ляхам Запорізька Січ.
А то унадився до прабабиних гладущиків з молоком Сон. Тільки-но сонце на димар сяде, а він уже й бреде попідтинню до нашого льоху: заспаний, клаповухий, поділ сорочки вишневим листям цяткований — днював у виш¬няку. Я Сон у льоху причинив і шворнем двері заклав. Звечоріло. Місяць вибрався на небо, зір страшенну силу насипало, а сну в людських очах нема. Я на печі в кулак хихикаю, а односельці по селу блукають, через тини пе¬регукуються. Надумала прабабка з безсоння сметану на масло сколотити, пішла до льоху, а Сон між гладущиків у клубочок згорнувся і тремтить, перемерз. Глянув на прабабу жалібними очима:
— Се Гнаткова забавка...
Було мені та й не перебуло, а я вже нову шкоду надумав. Упіймав чорну прабабину кішку і, загнуздавши сон¬це, кінець вузди до кішчиного хвоста прив'язав. Уздріла чорна кішка над собою розпашіле сонце, випорснула з рук і — драпака навколо землі. Сонце за нею поволочи¬лося. Пакульці спати вклалися, а вже сонце з-за пруга вигулькнуло. За ложки, а сонце встигло до зеніту добра¬тися. Коней у плуги впрягли, а й розпрягати час, звечо¬ріло. Вигнали коней у нічне, а вже на день благословляє¬ться. І мчали, мерехтячи, наче спиці в колесі, ніч за днем, - день за ніччю, аж поки сонце від тих гонів схудло і вуз¬дечка йому з голови сповзла. Прибігла кішка у двір, шерсть — дибки, із зелених очей червоні іскри сиплють¬ся, а до хвоста обсмалена вуздечка прив'язана.
Прабаба одразу здогадалася, хто цей бешкет учинив, загнала мене віником під піч і дверцята зачинила.

Політ до пекла

Темно під піччю і тепло, наче зернині у вусі. Повзу: солом'яна потеруха, пір'я, череп'я. Мишва шарудить по закапелках. Рогача з обламаним вушком намацав, щерба¬того совка, гармату, що з нею прадід на горобців війною ходив.
Раптом провалилася земля підо мною, і покотився я по крутім косогорові, та все швидше й швидше, ніби падав з печі на долівку. Котився три дні і три ночі, і була довкола тьма. По тому їдко-бурякове проміння пронизало пітьму, і повіяло сірчаним та смоляним духом. Аж тепер дотямив я, що кочуся по мишачій норі прямісінько в пек¬ло. Давно прабаба жалілася, що миші на смолу котів лов¬лять.
Миші в пухові капці взуті, не тонуть, а кіт — де став, там його і засмоктало. Багато наших котів переве¬лося у пекельній смолі!
Вкотився я в пекло, бемцнувши ногами об мідний ка¬зан, що його чорти тарганили. Казан розлетівся на череп′я, а мені п′ятка одчахнулася, ніби гілляка. Бісенята чкурнули без задніх ніг, копита в піску зосталися. Я з пекельного диму мотузок зсукав, дідькове копитце до ступні прив′язав – зрослося.
Того й прозивають мене Гнатко Копитович, пакулець.

Козак Мамарига

Обдивився - пекло як пекло. У закінчених казанах смола кипить, у смолі козаки хлюпостяться, люльки сма¬лять, баляндрасять, регочуться. Чорти дрова носять, на вогонь, задерши хвости, дмухають. За казанами, буцім незжата пшениця за полукіпками, сіріє стіна, оком гори не сягнеш. Із стіни подекуди гаки виштрикуються, на га¬ках ребрами латинники висять, пергаменти гортають. Під стіною колони грішників задами блискають
Пішов я пеклом і бачу: двійко чортів, наскладавши дубових полінець, копитами об каміння крешуть, вогню добувають. Я чортів за ріжки узяв, лобами стукнув. Луна пеклом покотилася, з очей їм іскри сипонули, і дрова зайнялися. У казані булькнуло, і випірнула зі смоли голо¬ва з оселедцем на маківці:
— Се ж котра чортяка мене будить?
— Не ми, не ми! — затремтіли бісенята, синьо бли¬маючи ґулями.— Се — вони...
З'явилися руки, продерли смолу з очей:
— А се що за таке?
— Я — Гнатко Копитович, пакулець.
На чорнім виді спалахнули білі разки зубів.
— Гнатко! Та чи не діда Опанаса онук?
— Він!
— Та ми ж з твоїм дідом козакували! Славні були часи! їдемо якось понад Дніпром — з татарського хана пір'я драти. Раптом зчорнів довкола степ: басурманське військо нас обступило. Ми з дідом коней за пазухи і — бульк у воду. Сидимо на дні Дніпра, тютюнцем сма¬куємо, про колишнє один одному розказуємо. І не помі¬тили, як підпливла до нас сом-риба. Спам'яталися уже в її череві. Тепло, тіняво, мухи не кусають. Відіспимося. Аж зирк — по сомовім череву плаває турецька галера, сімсот невільників нею веслують, а десять тисяч басурманів таволгою по невільницьких спинах проходжуються. Довелося битися: п'ять тисяч, як снопів, поклали, а п'ять тисяч до полону взяли. Сом-риба тим часом угору по Дніп¬ру пливла. А наш січовий на Січі по обіді воду з річки пив. Чує, щось у роті телепається. Він рота роззявив, а сом наш — на пісок. Козаки сома — шаблями, та на ско¬вороду, аж ми з черева виходимо і п'ять тисяч басурманів за нами. «А ми вже вас пом'янули,— кажуть коза¬ки.— Хвалився турецький султан, що потопив вас у Дніп¬рі».— «Е, братове, що нам турецький султан, коли ми з самого Люципера опудало зробили»,— одказує дід Опа-нас. А було так. Гостював я після походу у твого діда в Пакулі. Запопали ми на Замглаї Люципера, шкуру злу¬пили, соломою набили і на городі поставили — горобці з села навдьори, досі, мабуть, не повернулися. А Люци¬пер мусив нову шкуру собі шити.

Пекельний вертеп

Чорти по козаковій мові хвости опустили, позадкува¬ли від казана і чкурнули геть, лише закуріло за ними.
— Не скоро повернуться...— засміявся козак Мамарига.— До пекла тебе зводжу.
— А се ж хіба не пекло, пане Мамариго?
— Яке пекло, хлопче! — сумно усміхнувся козак. — Передпокій, для ока. Аби новоприбулих не відлякувати. Казани стоять, вогонь горить, смола кипить, чорти дро¬ва носять, козаки варяться, люльки покурюють — усе як у церковнім притворі намальовано. А пекло — там, за сті¬ною.
— А як же ви, пане Мамариго, тута?
— Козаків зображаю, Гнатку. Лицедію. Замолоду до того хист мав, в академії лицедіяв. Сотник наш, харак¬терник, з чортами заприятелював, а все ж краще, ніж у пеклі нудити світом.
Виліз козак Мамарига з казана та й почвалав між вог¬нищ, вилискуючи смоляним панциром, пахкаючи люль¬кою, а я — слідом. Зійшли мурованими сходами в підзе¬мелля. Тут густо снували дідьки, схожі на писарчуків у гетьманській канцелярії, по вибоїстій дорозі з гуркотом проносилися коляски, запряжені орендарями та ченцями. В колясках бундючилися, лунко похльоскуючи батіжка¬ми, пихаті пекельники. Два бабухаті чорти, замикаючи виткими хвостиками браму, вартували біля виходу з ту¬нелю. Уздрівши козака Мамаригу, чорти настрашено пі¬дібгали хвости, і ми вільно пройшли до пекла. Я приго¬тувався вдихнути їдкий сірчаний дух і передбачливо зату¬лився долонею від вогненного палу. Але в пеклі було ні жарко, ні холодно, ні темно, ні ясно, і на жодній барві не зупинився мій погляд, бо все довкола не мало барв, окрім невиразно сірої. Безкрая попеляста рівнина відкрилася моїм враженим очам, а на рівнині сиділи, лежали, товк¬лися по замкненому колу люди, схожі звідси, з брамного узвишшя, на мурах. І все те в німій, непорушній тиші, в глухім мовчанні. Моє серце гупало, наче сто тисяч ко¬вальських молотів.
— Що вони роблять?
— А нічого.
— Як се?
— Ось так: безсмертні, вони безцільно блукають у пустоті, де ні любові, ні ненависті, де ні сну, ні думці нема на чім зупинитися, де ні голосу, ні знаку...
— Бог підступний! — жахнувся я.
На мене посунула юрба грішників — сумні очі, сірі лиця,— перекотилася через нас, як перекочується пасмо туману в горах, і попливла невідомо куди.
— Бог милостивий,— сказав козак Мамарига.— Він залишив надію...
Невидима рука підняла завісу над вертепом, де пока¬зували райську землю. Сонячно леліла ріка. На її берегах рясніли яблуневі сади; великі рум'яні яблука визирали з-під листу.
Під яблунями люди в ясних строях пили з високих кухлів, щасливо усміхаючись. У глибині садів розцвітали барвисті водограї...
— Марево, вертеп,— невесело потвердив Мамарига.

За лаштунками раю

Ми стояли на дні глибочезної криниці. Угорі даленів квадратик світла. Довкола плескалася різномасна не¬чисть: дідьки, болотяники, лизуни, облуди, скарбники, домовики... В криниці лунко гуркотіли корби, на дно опус¬калися широкі кадовби, у них миттю набивалося бісоти. Ми пропхалися до кадовба та попливли нагору. Пекельни¬ки цокотіли безперестанку, але я нічого не тямив у їхніх розмовах і спитав про те Мамаригу.
— Харамаркають, як у нас діти. Здорові були, гре¬чаники! Люди в печі! Чи не телячили бачив моїх? Телячили! Під нашим ночом стогували, дак трохи їдун не пововчив. Брехало пособачив, а гукало почоловічив, та й задрали лози та побігли в хвости! Ніби й по-людськи, тіль¬ки навиворіт. Нечиста сила, Гнатку, нічого нового не при¬думала і ніколи не придумає.
Тут надовб пристав до верхньої цямрини, і бісота шас¬нула навсібіч — від нас повіяло козацьким духом.
Я отетерілими очима озирався довкола.
Під писаними на дощатих щитах деревами з неприрод¬но великими, підрум'яненими червонястою вохрою яблу¬ками біліли виліплені з глини праведники. Між мальова¬них берегів на щитах шершавіли потічки срібної фарби, що мала зображати ріку. Райські сонце й небо теж були витворені чортячими руками. Склепіння велетенського підземелля бісота зап'яла полотнами, поцупленими з лу¬гів. За сонце слугувало старе решето, обтягнене ясно-жовтим шовком. Між декорацій ліниво бродили бісенята і вимахували янгольськими крилами куряву з глиняних бовванів та розмальованих дощок.
Я довго мовчав, пригнічений побаченим. Нарешті вичавив з себе:
— А де ж рай?
— Рай? — перепитав козак Мамарига, і лице його уперше за сьогодні вияснилося.— Рай — то забуття після трудного і цнотливого земного життя. То і є найщасніше щастя, яке даровано праведним. А грішним судилося віч¬но товктися по пеклу, гризти свої душі, надіятися на смерть і ждати.

Повернення

...З полотняного неба накрапало.
Благословив мене в дорогу козак Мамарига і поплуганився у свій казан. Я зарився у землю на краю мальованого раю, задрімав. Чув крізь сон, як проростаю гінким паго¬ном, а прокинувся під ясним сонечком, на купині, в зіл¬лі татарськім, умився та й побрів Замглаєм до прабаби¬ної хати, аж не лишилося й каменя від прабабиної хати. На дворищі жита колосяться. Довкола Пакуля, на пагорбах, вимахують крильми вітряки. Під крайнім вітряком си¬дить старезний — борошно сиплеться — мельник. Укло¬нився я дідові і питаю:
— Чи не пам'ятаєте, дідусю, колись тут хата сто¬яла?
— А було. Тільки не за моєї пам'яті, а ще як мій дід без штанів бігав.
— А про Гнатка Копитовича не доводилося чути?
— Се той, що сонце кішці до хвоста прив'язав? Старі люди розказували, чого ж. Тільки ніхто не знає, де той збитошник подівся. Усе, що було, травою поросло, синку, і ми поростемо.

Груші на вербі

...І став я жити — сам у цілім світі, голий, самі дідові ша¬ровари на тілі теліпаються. Пакульські пси валують — чужий. На гавкіт кум Хома, що в селі за отамана, з дима¬ря голову вистромив, покрутив нею, наче флюгер на віт¬ряку, і очі в мене втопив:
— А ти що за нетяга? — Гнатко Копитович.
— Гнатко?! Так ти ж мій кум! Ходи до мене в підсусідки, славний чоловіче. Не для себе добра шукаю — тільки для тебе. Бачиш, хатинка край села на моїй землі стоїть? Од другої саранчі устує. Чорти на дармовицю поласувалися, ночують. Чортів вижени і живи. Відробив...
Подякував я отаманові за його ласку, все ж за шию не капатиме, та й поплентався до хатини на краю Пакуля. Чорти вчули мою ходу, шаснули через Ховхлю вплав, про брід забувши.
Ліг я під горою, Хомину хатку під голову поклав. Ноги через Ховхлю перекинув; валки підвід по моїх гомілках на той берег прямцюють, мені мостове платять, хто чим багатий. З верби, що над головою зеленіє, груші та сма¬жені карасі падають. Вітром закусиш — ситий. Коли ж людина сита, і думки її ситі, круглі. Лежу та про значу¬ще любомудрствую. Що трапить па очі, про те й думаю. Сонечко сяє — «Сонечко сяє»,— думаю. Карась на вербі стрепенеться — «Карась на вербі»,— думаю.
А довкола — наче в раю мальованім. Небо наді мною блакитніє, білі хмарки, буцім пухові подушки, пливуть, сонце примліває, листя на вербі з вітром шепочеться. І все те — небо, хмарки, сонце, верби — у тихій Ховхлі віддзеркалюється, зеленими очеретами облямоване, леліє, міниться. А ще як згадаю присипану попелом рівнину пекла, та піщану гору, та мальовані вохрою яблука, та завинене в шовк решето — таке любомудрство на мене спадає, що вік би лежав під вербою, карасів та груші у рота ловив, світом живим, дивоглядним милувався, а дарма й пальцем би не ворухнув.
У волоссі моїм галки гніздяться, ґелґочуть, базарюють усенькі дні над головою; в бровах синиці, малинівки, че¬чітки, вівсянки, жайворонки, плиски, шеврики, мухолов¬ки, вівчарики, очеретянки, кобилочки, варакушки, завирушки, кропивники та інше дрібне птаство гнізда звило, вицвірінькує, бджіл з довколишніх пасік налетіло; на косогорах отари овець пасуться, а вовчі тічки у бороді та вусах сновигають, на овець зуби гострять. На грудях та череві жита колосяться, не знати нивам кінця-краю. Усе те смокче з мене, а я росту, наче тісто в діжі, наповню¬юся земними соками, і млосно мені, і солодко, що й не сказати.
Дивлюся на мураху, що спішить по долоні, через бган¬ки шкіри, наче люди — через гірські перевали, і сміятися мені хочеться, і плакати з її заклопотаності. «Мураха повзе, — думаю.— Вітер жита розчісує. З верби смажені ка¬расі падають. Сонце щоку гріє».
І здається, що ніколи вже не буде мені так гарно, як цього літа під вербою, на якій груші ростуть.

Спасівські мухи

Але мухи докучають — спасівські, злі. Високе намислиш, а муха шпигоне — забудешся, і зло в душі.
Удосвіта, ледь зоріло, обійшов я навколо Пакуля, по¬загнуздував вітряки на пагорбах, та й повів за собою, наче коней. Вітряки хвицяють, куряву збили — вранішнє сонце ледь червоніє крізь піщугу. Жорна налякалися, по¬вискакували з млинів, на узгір'ях лежать голічерева, наче житні пряники. Наказав я жорнам слідом котитися — під¬велися й котяться. Поки мельники ранкові сни додивля¬лися, вітряки на мені вишикувалися — від бороди до пу¬па, і крутяться; хоч вітер і не війне — я на крила под¬мухую. Мельники поприбігали, побачили таке — годі й сваритися: молодий хлібець достиг, біля млинів завізно. Пообіцялися давати мені з кожного клунка по осьмачці млинового.
А я кажу їм: даватимете, панове мельники, печеним хлібом.
Понавозили мені того хліба — я нумо сухарі на зиму сушити. Якраз отаву на луках скосили. Я луги понад Ховхлею, Жерелом, Коротулькою скибками хліба встелив, бу¬ло на годині. Лежу, про високе думаю, радію: зиму на печі в Хоминій хатці пічкуватиму, сухарі гризучи, і Хомі за підсусідство сухарями оддячу. Добре мені: жодна муха не сяде, вітряки крильми одганяють. «Осокори над Ховхлею жовкнуть. З хмари на хмару янголи перестрибують...» — почав було я про значуще, аж чую: кіньми по мені ска¬чуть.
Я голову обіруч узяв, до пупа підніс — загін сердюків на чолі з державцем, вбраним в адамашки, в кармазини, оксамити, в чорні лисиці, горностаї, соболі, куниці, у зо¬лото й срібло, спішить навскоки по моїм череву. Весь день мчали, а до грудей доскакавши, притомилися їхні коні. Вклалися на дванадцятім ребрі серед поля спочити. Аж на завтра по обіді до моїх вусів добралися.
Розсунув державець шарлатні занавіси коляси, зліз з альтембасових подушок і, поклавши руку на позолоче¬ного лева, а другою взявшись за держак оправленої в зо¬лото та смарагди шаблі, наказав писареві читати гетьман¬ський універсал. Писар видобув із срібного погрібця сувій пергаменту, розгорнув, покрасувавшись печатьми, і отаке прочитав:
— «Маючи ми пана Романа Редьку, зацного товариша військового, в особливій ласці нашой гетьманськой яко же славної пам'яті годниє праці й труди його в канцелярії гетьманськой, надаємо єму, панові Михайлу Редьці, в належноє послушанство при звиклой повинності Гнатка Копитовича з млинами, полями, лісами, сіножатями та уся¬кими угоддями, що на нім, а також з народом посполи¬тим, людьми тяглими, огородниками і льозниками і нака¬зуємо Гнаткові Копитовичу, даби він ніяких пререканій панові Редьці не чинив, а роботу йому панщиною отправовав три дні в тиждень, а ще різних датків давав без спреки, як оказуєт звичай і в чім господар йому розкаже; якщо ж Гнатко Копитович дерзає преслушником бути, вольно державцеві виною по його вині скарати і до послушанства каранням схилити...»
І хоч як я намагався за того читання схильнішим та покірливішим з обличчя бути, по останніх писаревих сло¬вах великих сміх мене пойняв: «Мовчи, Гнатко! — гри¬маю подумки на себе. — Мовчи, аби гірш не було!» Тіль¬ки ж сміх не слухається і все більше мене розлоскотує. Прорвало: як реготну, як вибухну сміхом — черево, груди, плечі ходором заходили. Млини, підводи, сердюки, бундючний державець і золочена коляса застрибали на мені, мов горох у решеті, мені ж з того скоку ще смішні¬ше стає. Як захлипаю з дурного реготання, як пирхну, , буцім мені в носі голоблею полоскотали,— підняло сердю¬ків з кіньми і на Волощину занесло, державця з колясою в Чорне море вкинуло, там його турки до галери прику-вали. Вітряки ж та вози із збіжжям по довколишніх лисо-горах порозносило.
Птаство з голови та брів хмарами в небо знялося, вов¬ки й домовики по селу виють. Хомину корову під Звенічив зацургелило, вертала вона лугами і всі мої сухарі язи¬ком злизала. Тільки й зосталося буханців, що в хаті на полиці.
А тут, як на лихо, і Ховхля обміліла — осінь суха, по¬гідна. Курям по коліна стало, пакульці на курях та півнях ріку переїжджають і збіжжя везуть, не стало мені й мос¬тового.
Отак воно в житті: ніби все має людина, аж зирк — і згинуло, і розвіялося, і пропало.

Любомудрощі...

Живу наче і серед людей — по мені товчуться, мене орють, мене засівають, на мені жнуть, а самітний. Бо у всякого свій рай, власною уявою мальований, з першого до останнього дня свого бреде людина через попіл буден¬щини, надіється і жде, коли небо розчахнеться над нею і забовваніє угорі солодке, утішне марево, щоб за мить зникнути, розтати, загубитися в сірій млі.
Гукаю — не чують, показую — не бачать, і тихий сму¬ток сповиває душу мою. Як сотворив бог людину, ска¬зав — іди! І вона пішла, а куди, навіщо, про се й гадки не має.
Біжите, то й біжіть, думаю, шукаєте, то й шукайте — вітра в полі, вчорашнього дня, снігу в петрівку, сонця вночі, зір опівдні. А в мене — мої любомудрощі і нікого мені не треба.
Але ж і самота тоскна, особливо нацривечір, коли ко¬сарі підуть з лугу, коли полетять до гнізд червононогі ле¬леки, а по тім і мельники, спутавши вітрякам крила, аби не розлетілися за ніч по світу, почвалають на спочинок. Вистрибують на небо зорі, бісиків пускають з-під сріб¬лястих вій та хороводи хороводять. Місяць бреде в берег воду з Ховхлі цмулити, усеньку ніч блукає по очеретах та хлюпочеться, ріжками, наче світляками, поблискуючи. Прибіжать із Замглаю чорти тютюн молоти, гронами по-виснуть на крилах вітряків. Зариплять вітряки, посип¬лються чорти на землю з вереском та ґвалтом, а від Зам¬глаю уже нові їх гурти чухрають. Ніч спливає, день на підході, і все кудись поспішає, кудись несеться, ніби й гадки не має, чим та біготнява закінчується.
Аж приходить кум Хома та каже:
— Час, Гнатку, підсусідське платити...
— Так платило полетіло, пане отамане.
— Поїдь до Криму по сіль — платило наздоженеш.
Наловив я чортів на Замглаї, у Хомину мажару впріг — удосвіта й полетіли. Звісив голову з мажари, аби пильніше глянути на батьківщину, що її, повиту блакитною світан¬ковою млою, залишав не знати на скільки часу, але ми впливли в білі кучматі хмари, і кожна хмара була наче яблуня в цвіту. Аж ось спалахнув край неба і сів на. пруг, що згойднувся під ним, золотисто-рожевий джміль сонця, і розступилися хмари, і зблиснула просто моїх зворуше¬них очей блакитна стрічка Невклі з нанизаними на неї заводями, старицями та озерами. Наче гребінь, кинутий чарівницею, затемніли внизу стіни ирійського замку, а на видноколі маячіли Живодь та Мрин. А ген-ген, на схід і на захід, на північ і південь, скільки сягала думка, стелилася земля молочних рік і медвяних берегів. І, дивую¬чись із себе, я не думав про значуще, а дивився на ту зем¬лю і не міг одвести зачарованих очей.
— Так ось де він, рай! — вигукнув я, аж десять тисяч чортів, що несли мене в піднебессі, озирнулися.— Ось яку землю на принаду людям малювали пекельні богомази, нудьгуючи по ріднім краї!
Гордість пойняла мою душу.
Люду висипало на ирійські гори! Міщани та міща¬ночки на чолі з війтом, козаки й козачки довкола пишновусого полковника усіма барвами веселки виблискують, у сокирах стрільців небо і моя мажа віддзеркалюються, ченці, і живі, і мертві, од чортів обіруч відхрещуються. І все те гукає до мене радо та приязно:
— Будь здоровий, Гнатку Копитовичу! Де на чортів розжився?
— На Замглаї! — сміюся.— Вродило.
І дивно мені, що поки лежав лежма — і в Пакулі був чужаком, а це вже де лечу, там і домівка.
Зацургелили мене чорти в самісіньку зіницю неба. Сонце над мажарою пурхає, жовтими крильми, наче ме¬телик, тріпоче. Земля даленіє — наче гарбуз у городі. На тім гарбузі коноплянка гніздо звила, а в гнізді — жмень¬ка зелено-блакитних яєчок: це так море крізь оболоки. Підібгала бісота хвости, що досі були, мов віяла розпу¬шені, і стали ми, кружеляючи, падати на землю, як падає жовтий лист з дерева.
Море розросталося під нами, виднокіл відступав усе далі й далі, уже берег поглинула голуба хвиля, наче зли¬зала, уже й Крим розпросторився і був схожий на муху на краю полив'яної миски, а море усе виповнювалося в моїх вражених очах, закипало яркою синню од пруга до пруга.

Шаровари в морг

Чорти опустили мажару на морський берег, у золотий пісок, і без сліду зникли у високості.
Огледівся — пісок, та вода, та небо, та ще Кримські гори червоніють, кров'ю краплені. Зняв шаровари, густо¬листою виноградною лозою оперезавшись, штанини на кінцях завузлив — ось і волок. Узявся обіруч за очкур, закинув шаровари в море. Синіми пасмугами лягли шаро¬вари на море: одна штанина — під турецькими берега¬ми, а другу хвилі об кавказькі скелі полощуть. Смикнув шаровари — важкувато. У матні акули, дельфіни, кити тріпочуться, дрібнішої риби — страшенна сила. Витяг во¬лок на золотий пісок, присів на горі Карадаг перепочити. Зирк, аж Чорне море од вітрил білим стало, на кожній хвилі по кораблеві гойдається і всі до мене пливуть. Гармати на кораблях про мою честь бабахкають, порохо¬вим димом кримське узбережжя застелило. Аж у горах відлунює:
— Віват, Гнатку Копитовичу!
— Доброго здоров'я, славний пакулець!
Бач, думаю, скільки друзів, коли дармовиця усміхає¬ться. З усіх країв землі пливли кораблі моїм виловом поласувати. Була тут і Кафа, і Газлев, і Сіноп, і Варна, і Генуя, і сила інших міст. Турецькі, агліцькі та гишпанські прапори на щоглах тріпочуться, і чорний шовк над кораблями тьмаріє: мабуть, сарицяни або сироїди. Від Перекопу волохи та угорці валками сунуть. Люду — наче маковий у прабабинім приполі. Воли ревуть, коні іржуть, колеса риплять, гармати бахкають, кайдани на невільни¬ках теленькають, візниці гейгейкають, баби баляндрасять, циганчата по тім ярмарку сновигають, за безцінь зуби продають.
Я білішої солі в мажару насипав, а перебірки разом з рибою на берег витрусив. Накинулися і корабельники, і піші, і візні на мій вилов, одне одного стусанами потчують, вихоплюють, що під руку трапиться, той вуса китового тягне, той — хвоста. Не поділили, і пішли кора¬бель на корабель війною, турки на гишпанців, сироїди на турків, англійці на пігмеїв, сарицяни усіх стрілами поси¬пають, а татари усіх, хто під руку трапиться, в'яжуть і вже ясир до Кафи на ринок волочать. Гуркотнява, стрі¬лянина, вереск, сум'яття такі зчинилися, аж у Пакулі вчу¬ли та гукають до мене:
— Гнатку! Ти б їх там потишкував, бо аж дзвіницю хилитає. І де яблучка росли на дзвіниці — осипаються.
Кораблі тонули в морських хвилях продірявлені, ріка сліз текла від ринку у Кафі і солонила Чорне море, я ж дивився на ту колотнечу тоскними очима, і мені кортіло знову лягти під вербою та ліниво думати про зна¬чуще.

Вітер-полоняник

Повісив я шаровари на Кримські гори сушитися, а сам ліг спочити перед далекою дорогою. Тільки-но задрімав, аж щось мене за вуса посмикує. Одне око розплющив — татар на вусові, наче трав'яної воші на вербі. Було ж так. Затулили мої шаровари кримським татарам сонце. Мулли заголосили: аллах сонце до своєї саклі заховав, аби виступили татари супроти невірних. Сіли татари на коней, посунула чорна хмара до Перекопу, прямцюючи на Україну. Проминули Перекопську фортецю, аж зирк — темним валом перегороджено Перекоп, буцім із землі той вал виріс: ні птах його не перелетить, ні звір не переско¬чить. І наказав хан приступом його брати. Подерлася та¬тарва на стіну (а то був мій вус), засмикала, залоскота¬ла — я й пробудився. Підвівся, гнівний, що подрімати не дають, умочив вуса у морські хвилі і половину ханського війська рибам захарчував. Забоялися татари малою си¬лою іти на Україну, розбіглися по аулах. А я ще довго татар на тілі знаходив. Копошиться, лоскочеться, блоха, думаєш. А намацаєш — у баранячій шапці, кривою ша¬белькою розмахує. Весело стане, засмієшся, а воно з ляку і скоцюрбиться. У шаровари їх, з вуса скотившись, досто¬біса поналазило. Як ночував у степу, над вогнищем ша¬ровари потримав — тріскало, наче горох молотили.
Поки вуса у Чорному морі мочив, сонце з зеніту зі¬йшло, на гору Карадаг усілося: вечір. Не хотілося мені в Криму ночувати, поїду, думаю, потихеньку додому. Зняв з гір шаровари — морський вітер у шаровари вскочив і пнеться силою зі мною помірятися.
— Над Замглаєм поміряємося,— кажу йому,— а спер¬шу мажару з сіллю поцургелиш...
Я очкура стяг і тричі завузлив; вітер матнею затріпо¬тів, штанини під небесами полощуться: упіймався.
— Пощо ти мені білий світ зав'язав? — скиглить. А море без вітру вляглося і не шелесне.
— Не заводься з козаками.
— Те ж саме й батько мені казав. Запопав він якось козацького човна в морі, вітрило зірвав — і навдьори. А козак Опанас і собі — за вітрило. Той до себе тягне, той до себе. Пнувся-пнувся мій батечко, морський ві¬тер,— надірвався, та й по нім.
— То був мій дід Опанас...
Вітер вуха прищулив, ніби заєць-у борозні. Я шарова¬ри до голобель прип'яв, усівся на передок мажари, нок¬нув, пужкою прихльоснув та й покотив.

Гнатко починає весілля

їхали ми та їхали, полоненик геть укоськався, ледве ди¬ше в матні шаровар. Дивлюся — містечко, оторочене затрав'янілими валами, над ставом біліє. Припнув я морського стрибунця до брами, повід попустивши, сам через вал переступив.
До якої хати не зайду — буцім вимерло місто. Коли в садочку, за причілком, гойдається на груші колиска, У колисці немовлятко жованицю смокче.
— Любий козаче,— питаю,— куди це люд ваш по¬віявся?
— Не козак я, а козачка,— відказує немовля.— А мі¬щани в хрещеної на моїм весіллі гуляють.
— По що ж се ти, дівчинонько, віддаєшся від хре¬щеної?
— Бо, Гнатку Копитовичу, за два літа моїх ненька і неньку татари в степу уполонять, а я в хрещеної виросту, відтіля й віддамся.
— А де хрещеної двір?
— По той бік церкви, над ставом.
Тихо-тихо в містечку, пес не гавкне, комар не задзиж-чить, жаба в ставу не кумкне, а про пісні й спомину не¬ма. Вуха нашорошені, а ніби оглух, лячно. Проминув церкву, ставок синню зблиснув. Над ставком — чепурнень-ка хата біліє, а довкола — столи вгинаються від страв і трунків. За столами — святечно вбрані гості, на призь¬бі — троїсті музики, і всі похнюплені, перелякані, анішелесь. На мою ходу озирнулися, пальці — до вуст.
— Тс-с-с-с-с-с...
— Що вам, добрі люди, балакало одібрало? — запи¬тую навмисне голосно.
Козарлюги — під стіл. А до мене навшпиньки дибає старший боярин, шепоче на вухо:
— Се — весілля, Гнатку Копитовичу.
— Яке ж весілля, коли музики мовчать?
— Бо ждемо бабу-початкуху.
— Що за одна?
— Котра весілля починає.
— Без неї не можна?
— Ніяк не можна. І батьки наші без неї не починали.
— Я почну весілля! — гукаю на повний голос, беру зі столу чарку горілки і заспівую весільної:

Розлилися круті бережечки,
Гей, гей, на роздоллі;
Пожурилися славні козаченьки,
Гей, гей, у неволі.
Гей, ви, хлопці, ви, добрі молодці,
Гей, гей, не журіться, —
Посідлайте коні воронії,
Гей, гей садовіться!..

Люди голови підвели, загомоніли, очима заблискали, задзвеніли в чарки, музики заграли, хлопці та дівчата гопки заскакали, пси по містечку загавкали, птахи зацві¬рінькали, комарі в очереті задзижчали, і жаби покумкують. Я чарку випив і миску з холодцем до себе присунув. Аж раптом ніби струна в кобзі обірвалася — усе знову стихло, заклякло. Озирнувся — попід городами шканди¬бає бабисько, погане, перехняблене. Додибало до весіль¬ного двору, зіперлося на ключку:
— Хто се без мене весілля розпочав?
— Я розпочав. Хіба як?
— А так, що вже ніколи не розпочнеш.
Тут став мій ніс рости, ріс-ріс і вріс у небо. Висмикнув я ніс із небесної тверді, втяг назад, та як підстрибну, як тюкну до баби — бабою наче з гармати стрелило. Прилип¬ла вона головою до зеніту, ногами, взутими в постоли, у піднебессі перебирає.
— Ну, бабо-початкухо,— гукаю,— добра з тебе тараня чортам буде!
— Ой Гнатку Копитовичу! — заблагала стара.— Да¬руй, сліпа стала, не впізнала соколика, відпусти...
— Висіти тобі, бабо, доки на цім весіллі музики вос¬таннє заграють. А ми — гуляти будемо!
Задзвеніли бубни, заспівали скрипки та басолі, загомонів, зачаркував люд. Підійшов я до ставка, розсунув очерети і мовив, як прабаба колись:
— На морі три пияки —
Один січе, другий рубає,
Третій вино замовляє...
По тих словах стала вода в ставкові вином. Кинулися весільні до ставка з чарками, кухлями, відрами, цебрами. Я сів на призьбі та до вечора сидьма і просидів, дивлячись на міщан за столами. Повпивалися людці — бахваляться, галасують, землю догори дригом ставлять, аж столи хили-таються і все шкереберть зі столів летить. Дивився-дивився, та й побрів міськими вуличками до мажари. Коли чую — в чоло гарячим шпигає. Підвів очі, а я головою об зорі черкаю. Униз зирнув, а земля ген-ген даленіє, і ма-жара на ній — як маковинка.
Аж се вітер-полоняник, прип'ятий до міської брами, рвонувся було в піднебесся, вирвавши з брамою усеньке місто, наче кущ рогози. Під самісінькі зорі зацургелив, поки моя пужка по боках загуляла. Міські хлопці, хто меткіший, повні пазухи зір нарвали і довго ще з тих зір кресала робили.
Перепріг я вітра і поїхав, а мені вслід хмільні міщани виспівували...
їхав я і про значуще любомудрські думи низав на до¬рогу.
Бо не було мені весілля в серці.

Три шляхи на три вітри

«Синє небо,— думаю.— А по небу котиться золоте сонеч¬ко. Очерет у березі шумить. Риба в Дніпрі плюскочеться. Журавлі на хмарку всілися і курличуть...»
Тут мажара різко зупинилася, і всі мої високі думки розсипалися. Озлившись, хотів вітрові ребра пужкою по¬рахувати, аж зирк — земля чорними руками за колеса вхопилася і не пускає. Вітер на розстаньках тупцює, не зна, куди ступити: три шляхи на три вітри, три камені шляхи значать і кожен камінь в'яззю літер в очі лізе.
«Цим шляхом поїдеш — з дванадцятиголовим змієм битимешся» — на камені, що ліворуч.
— Чи варті люди, щоб за них битися? — уголос по¬думав я.— Та й побореш змія, посічеш, спалиш, попіл у полі розвієш — нові змії виростуть.
«Цим шляхом поїдеш — великої слави між людей за¬живеш» — на камені, що з правої руки.
«Що вона важить, слава між людей,— сумно подумав я.— Люди — смертні».
«Цим шляхом поїдеш — буде тиша в душі» — на се¬редульшому камені.
Згадав я свої блукання по пеклу, і колотнечу люд¬ську біля шаровар з рибою, і міщан над ставом, згадав тиху і мудру задуму вечорів під вербою на березі Ховхлі і на¬казав вітрові прямцювати середульшим шляхом.

Тиша

То був найласкавіший день мого життя. Стояло на годині. Небо — глибоке, яскраво-синє, з зо¬лотим таляром сонця в зеніті. Я їхав по жовто-зеленім лузі між озерець, що в них жебоніли перестиглі очерети, кумкали жаби, скидалася риба і вителенькували очере¬тянки. Ліси обабіч дороги красувалися осінніми шатами, зітканими з червонозлотиці. Грона калини на узліссях яскраво шаріли, наче синій рушник неба було вишито червоною заполоччю. Я радів сонцю, небу, осені, багрянцевим дубам, журавлям та диким гусям, що пливли до тепла, радів собі, тихому і задумливому.
А думалося мені того дня лише про гарне.
Я думав, як розумно й правдиво бог влаштував цей світ: сонцю — сонцеве, лісові — лісове, птахові — птахове і павукові, що пливе світ за очі, вилискуючи в літеплі срібною павутинкою,— павукове. Та що павук! Людина, хоч і вигнана з раю, почувається щасливою, поки живе сама в собі і не пробує навернути світ на краще. Бо що може бути кращого, аніж небо та сонце над головою, а не¬ба і сонця на усіх людей стачить. Я заплющив очі, аби глибше відчути мить, коли я по-справжньому щасливий, а ще — відчути, як ця мить тече крізь мене, мовби вода крізь пальці, і здавалося мені, що, як і річковій воді, тій миті не буде вичерпу.
Степовий вітер приніс пахощі прив'ялих отав, хмелю, околоту, городини, щойно звареного пива. Я солодко зіт¬хнув, повний солодкої втихомиреності й душевної ясноти.
І неждано крізь осінні упокійливі запахи пробився гір¬кий дразливий дух горілого.
«Десь степи горять,— подумав я і одразу затулився від тої зайвої, непотрібної думки.— Вони щоосені го¬рять...»

Сполошний дзвін

Коли ж споночіло і пітьма облягла землю, засвітився край неба над степом. Я дивився на тривожну заграву, що так не пасувала до тиші в моїй душі, і не міг заснути. Уночі дух згорятини згус і навіював крізь неспокійне за¬буття химерні видіння. Під ранок мене розбудило далеке бовкання дзвона. Уперто били на сполох. Я сховав голову під бриля, але сну вже не діждався.
Зоріло, коли я впряг морського вітра в мажару і, нок¬нувши, мимохіть сіпнув за ліву віжку. Вітер звернув із рівного, витоптаного подорожніми шляху, і мажара по¬котила по купинистім лузі. Підсміюючись із власної хлоп′якуватості, я все ж не раз того дня сіпав за ліву віжку і невдовзі прямцював, сам гаразд не відаючи, на¬віщо так чиню, на сплошний подзвін, що все ближчав. Верховодили ж мною предковічна людська впертість і неприкаяність.

Дурник

Усе пусткуватіша, безлюдніша земля пливла під колеса мажари: діброви з присмаленими вершинами дерев і ви¬паленими узліссями, чорні головешки димарів, обшмуглені вогнем, дощами, вітром людські кістяки. Скільки я не гукав на згарищах — нікого не догукався. А сполошний дзвін калатав і калатав за чорним обрієм.
Край дороги орачі шкребли сірі нивки. Попіл хмарою висів над полем.
— Бог у поміч, добрі люди! — гукнув.
Лише один орач одізвався півголосом, втупивши очі в розору:
— Повертай голоблі, Гнатку Копитовичу, тут воло¬дарює їхня ласкава вельможність Змій Горинич...
— Отак — під Змієм — і живете? — запитую сумно.
— А живемо, і щасливі. Хто не щасливий, того їхня ласкава вельможність давно з'їли.
— А хто се на сполох б'є? — питаю.
— Та один наш дурник. Не їсть, не п'є, а гатить у бовкало. Горобці в голові цвірінькають: серед пустелі — в сполошний дзвін? Постановила громада, а війт потвер¬див: відправити дурника їхній ласкавій вельможності на сніданок...
Я поправував до містечка, що його комини темніли у березі. Мурована дзвіниця самотньо стриміла на цвинта¬рі. З тої дзвіниці котилося по згарищу:
— Бом-бом-бом-бом-бом-бом...
Як під'їхав я, замовк сполошний дзвін. Підвів очі, а на мене з дзвінички дивиться Дурник: обличчя сіре, са¬мі очі живуть, і з очей криваві сльози капають. Де сльоза упаде, там кущ калини до сонця пнеться.
— Я вірив, Гнатку, що вчуєш мій дзвін... Висмикнув я з мажари голоблю, вітра до дзвінички
прип'яв і подався згарищем до Змієвої печери. Коли гукає хтось тихим голосом:
— Не поспішай, Гнатку, я — слабий...
Озирнувся, а слідом, з косою на плечі, Дурник шкан¬дибає. Ребрами навсібіч світить, од вітру хитається, а йде.
— А мо', чим поможу.
Де ступить — там ряст зеленіє на попелищі.

Над тихими водами

Я ждав, що Змій дихатиме палом, а ступав по ясно-зеле¬ному морігу. Трава густішала і вже була мені до колін, а Дурникові вище грудей.
Попереду зблиснуло перевесло ріки. Дванадцять роз¬логих верб зеленіло півколом у березі. Жовто-рожеві гру¬ші і смажені карасі знадливо прозирали з-поміж рясного гілля. Трава, ніби морська вода, причепливо ластилася до ніг, і мені закортіло простягтися на зеленому килимі під вербою, ловити в рота груші та упокійливо думати про значуще. Я посміхнувся з людських перестрахів — не зна¬ти було й сліду Зміїного — і попростував під вербовий намет.
— Гнатку! Гнатку! — гукав Дурник, але я відмахнув¬ся від його надокучливої тривоги. Кинув у траву голоблю і солодко простягся, поклавши голову на прикорень вер¬би. Нехіть до земної товканини вполонила мене, я зро¬зумів марність суєти, і було мені тепло й дрімотно.
— Гнатку, Гнатку! Стережися!..
Я збочив очі, злий на непроханого зичливця; Дурник розмахнувся косою і шмагонув перед себе траву, що рос¬ла, мов на дріжджах. Земля здригнулася, застугоніла, сніп полум'я вихопився з зелені, де щойно ясніла чоласта голова Дурника. Синє плесо ріки зазміїлось і скрутилося в кільце, а верба обвила мене чіпким зеленим гадюч¬чям.

Герць

Загашуючись кров'ю, я відірвав від тіла вербу. І не було вже ні води, ні лугу, а дванадцять пащеку¬ватих голів стриміли з попелища і лукаво питали мене:
— Битися чи миритися, Гнатку Копитовичу?
— Битися.
— Був би у мене за економа, людців рахував, з мо¬го б столу їв і пив.
Я вхопився за голоблю, а Змієві голови дихнули полу¬м'ям. Високі до неба, густо-червоні хвилі котились на мене, і тіло мені тліло. Я розмахнувсь і стесав сім Змієвих голів. Із Змієвих ран війнуло сіркою і потекла чорна смо-ла. Хвіст його злетів у піднебесся і звідти упав на мене, ввігнавши по груди в землю.
І велика злість пойняла мене.
Уперся я спиною в один бік, ногами — в інший, нату¬жився і розчахнув землю навпіл. Земля ковтнула Змія і зачинилася.

Воля

А я пошкандибав до мажари. З тіла мого, посіченого, об¬паленого, струменіла кров, і де ступав я, там виростали гаї, ясно червоніючи гронами ягід до сонця. Степ, засіяний попелом, вбирався в зелене. У містечку цюкали сокири, і на попелищах росли зруби.
У лузі весело подзвонювало — морський вітер волочив дзвіничку, до якої був прип'ятий. Хлопець і дівчина гра¬лися, не завважуючи ні мене, ні вітра. Дівчина тікала з дзвінким, щасливим вереском, а потім упала в траву. Я причепив до мажари голоблю, одв'язав вітра, і дзвіничка побрела, по коліна в росі, до села.
Ліг у мажару, тихим голосом нокнув вітрові. Піді мною червоніла, просякаючи кров'ю, кримська сіль.
І споночіло — я знепритомнів.

Книжник у квітці рожі

Прийшов до тями, кліпнув очима: рожевий звід наді мною і перо скрипить. Лежу в трав'яній постелі, перев'язаний. Коли ж схилилося наді мною чоласте обличчя: сиві бро¬ви, довгі вуси, а очі лагідні, замислені.
— Дякувати богові, очуняв, Гнатку.
— Хто ти? — запитую, ледве сам свій голос розчувши.
— Книжник я.
— Кому воно цікаво...— зітхнув я і забився в нетямі. Не скоро знову прочуняв, але дужішим почувався. Під¬вівся, подибав на світло. Книжник, звісивши босі ноги, сидів на краю пелюстки ружевого квіту і писав. По його проясненім виді повзали бджоли.
— Чи ж виросте що на сухих пергаментах? — питаю.
— У людських душах виросте, синку.
— Людина — смертна.
— Але народ безсмертний, Гнатку...
Та й замовк, у глибокій задумі похиливши голову. Я теж мовчав, зачудований з його мови.

На червні — у піднебесся

Прийшов додому, аж дід Опанас народився.
Тільки я через поріг, а він вивинувся із-за комина, руки простягає:
— Гнатку, Гнатку! Роздобудь люльку та тютюнцю до люльки. Три дні, відколи на землі, і не нюхав тютюново¬го димку...
Я з піску чубук зсукав, у діжку, що під хатою, само¬саду натоптав, вогню викресав:
— Куріть, дідусю...
Заповзявся дід люльку смоктати — дим синім стов¬пом. Стовп підпер небеса і ночі, що мала спуститися, на землю не пускає. Дніє й дніє. Прибігли до нашого двору пакульці:
— Ліпше б твій дід у хаті курив, бо сьогодні на Хоминому лані вітрове одробляємо, з ніг валимося, а ночі нема.
Уніс я діжку до хати, дідові розказую. А дід на те сумно-сумно:
— Е-хе-хе, хіба се люди. Були колись люди, Гнатку, ото люди. По лісах, мов по траві, ходили, а сокиру один одному через гори подавали.
І запахкав люлькою, розвішуючи кільця диму по сво¬локу. Аж кум Хома — під вікна:
— Довго ж ти, Гнатку, по сіль їздив... А вини твої тепер такі: од весни — підсусідське, та за мажару, та за сіль, та осенщини, та показанщини, та затульщини, та поволівщини, та медове, та рибне, та димне, та вітряне, та сонячне, та місячне, та зоряне...
Тут хата наша, наповнившись тютюновим димом, сіп¬нулася і, потріскуючи корінням, відірвалась од землі. Зирк я у вікно, а Пакуль уже — мов на долоні, і п'ять річок — п'ять пальців, і рівчаки — наче лінії долі.
— Ой діду,— кажу,— уже ми в піднебессі через ваше куріння. І куди нас занесе — сам бог знає.
— А куди ж занесе? Хіба не казав тобі, що світ круг¬лий: куди не лети, а до своєї землі вернешся. Не суши собі голову, а слухай — про колишнє розповім, поки у хма¬рах витаємо...
Я зуби на полицю поклав, бо ж пустка в хаті, і слу¬хаю. За вікном — сірохмар'я, зорі об стріху шерхотять, ме¬теори, наче хрущі, в шибки стукають.

Битви пакульців із сарицлиами

Що від діда почув, те й переповідаю, правдиво та щиросердо.
Як стало на порі Опанасові народитися після його не¬бесних бурлакувань, тричі сходив він на землю та питав¬ся батька. І тричі батько назад його відправляв, не радя¬чи народжуватися: то сироїди з пакульців кров смоктали, то поторочі з них вірьовки вили, то сарицяни, що з трьо¬ма ногами, землю пакульську посіли і пакульцями орали. Бачить Опанас — не дочекатися йому ліпших часів, а на¬родитися кортить, то й народився.
Лежить у колисці, палець смокче, коли кум Хома при¬ходить, а він за товкмача в сарицян:
— Тепера вас двоє, то й два плуги завтра волочи¬тимете.
І надумали батько з Опанасом вільнішого краю шука¬ти. Опанас узяв батькову нивку, наче хустку, за чотири ріжки, загорнув у неї хатину, та й пішли. Тільки за се¬ло, а кум Хома з сарицянами назустріч:
— І земля наша, і ти, Опанасе, коли в Пакулі наро¬дився,— навіки наш.
Розсердився Опанас, сарицянами поле засадив, аби пакульської землі досхочу наїлися, замок їхній, наче ко¬ров'ячий млинець, на лопату взяв та в сарицянські землі пошпурив, Хома ж з рук вислизнув, бо слизький, як в'юн.
Подався він у чужі світи і знову сарицян на Пакуль на¬вів. Пакульці їхнє військо мокрим рядном накрили і в Ховхлю затягли, лише Хома виплив, бо у воді не тоне. Насіяли пакульці пшениці навпополам із порохом, тіль¬ки жати — Хома нове військо на село веде. Кресонув Опанас об Місяць кресало, іскрами сипнуло, поле зайнялося, і всі сарицяни згоріли, лише Хома порятувався, бо і в огні такі не горять.
Зорали пакульці налину, тільки сіяти — знову сарицянське військо обрій заступає. Стали вони на чолі з Опанасом супроти сарицян — посікли їх сарицяни на шмат¬тя, бо на одного пакульця — тисяча ворогів. Але вночі упав теплий весняний дощ, зцілив пакульцям рани і ожи¬вив їх. З новими силами напали вони на сарицянський табір, змели його з лиця землі, лише Хома й зостався в живих, бо на сміття перекинувся.

Море над селом

Сумний повернувся додому Опанас. Батько й пита:

— Що ж ти, синку, з перемогою, а хмарієш?
— Хіба па дні морському покій матимемо: муляє очі земля наша. Перенесу я Чорне море, татку...
Спочивши, узяв ополоника, та й поліз на дзвіницю. Воду з моря ополоником черпає і на Пакуль ллє. Коли батько з-під дзвіниці гукає:
— Уже, синку, через загату море перехлюпує! Справді, де Пакуль був — море гуляє, а ополоник об
крем'янисте морське дно черкає.
Сів Опанас до батька в ночви, і попливли вони на свій куток. Мати вечерю готує. Сковорідку наоліїла і — до вог¬ню. Вікно розчинене, два карасі впливли до хати і на ско¬ворідку лягли.
— Перевертайтеся ж, бо згорите! — мовила мати, а сама сорочку Опанасові подає. Поки Опанас перевдягався, карасі засмажилися. Сіли батько з сином за стіл, карасі з гарячої сковорідки підвелися і до рота пливуть. Тіль¬ки жуй.
— А добре на морському дні жити, синку,— розваж¬ливо мовив батько.— Є що їсти, є що пити, мухи не куса¬ють. Одного боюся — як би наші люди з того райського життя не розледачіли.

Химине щастя

Аж тут бабахнуло над самісінькою Опанасовою хатою з гармати. Опанас — до вікна: над двором — днище туре¬цької галери, наче хмара. Батько головою хитає.
— Ех, синку! Разом із морем і турецький флот ополо¬ником переніс.
А вже пакульці біжать турка воювати. Галера ж над селом пливе, днищем об верхів'я дерев чиргикає. При¬пливли турки на край Пакуля, де Химин город. За Химиним городом — гребля. На леваді Химина корова пасла¬ся. Уздріла корова над головою пливке, чорне, грімкотли-ве, понеслася навскач по леваді, рогом днище галери про¬стромила. Закрутився турецький корабель, наче млинок, і опустивсь на Химин город.
— Оце вже моїм курям буде халабуда! — радіє Хима.
А Химиного чоловіка у війні з сарицянами забито.
Зійшли пакульці на галеру, а там тільки пташиного молока нема. Між шовків та оксамитів турки покотом ле¬жать — морською водою впилися. У трюмі — бочки золо¬та, самоцвітів, по бочці на двір стачило. Хима ж бочку від¬крила, коли там не золото і самоцвіти, як у людей, а ту¬рецький султан сховався. Поплакалася Хима на вдовину долю, та й утішилася:
— Золото — як вода, сьогодні є, завтра нема, а сул¬тан курей пастиме.
Султан по-нашому не розуміє, тремтить на дні бочки.
Порішили пакульці громадою: жити турецькому сул¬танові у Химки і пасти Химчиних курей, аби не греблися на загаті, яка море над селом тримає.

Зорі па сволоках

Затишно було пакульцям на морськім дні. На акулах верхи їздили, китів у вози запрягали, дрібніша риба у каза¬нах в юшкою гуляти вподобала. Одне негаразд: сутінково на морському дні — сонце ледве бовваніє крізь товщу води, а Місяць білопузою рибиною гойдається на хвилях і не світить, і не гріє.
Перше цілі дні на припічках скіпки палили, а по тому зорями навчилися світити. Тільки зоряна ніч трапиться, баби сідають у ночви і випливають у море. Зіп'явшись навшпиньки, мов білі почвари, в самих сорочках — зі сну, рвуть зорі та в приполи кидають. Понавішували зірок на сволоках, наче маківок.
Опанас Місяця-молодичка до воріт прип'яв. Але Мі¬сяць з прив'язу зірвався, пережувавши вірьовку, і знову на небо виплив.
І світили вони в хаті, як усі люди,— зорями.

Високе посольство в Пакулі

Пішов по світу поголос, що пакульці вполонили туре¬цького султана, і Оттоманія прислала високе посольство. Опустилися посли на морське дно, мовили через товкмачів: — Віддячимо вам золотом, скільки наш премудрий султан заважить.
Повів Опанас високе посольство на Химчин город, де султан курей пас. А султан так розпасся на пакульських харчах, що й зважити ніяк. Упали посли ницьма перед султаном і так сказали:
— О, тінь аллаха на землі і сонце світу! Оттоманська імперія чекає свого повелителя!
А султан:
— Якщо поїде Химка до Стамбула, то і я повернуся.. Химка й мовить:
— Не було мені роботи — по твоїх Стамбулах їздити! Кортить Порта — їдь на всі чотири вітри, тільки назад до¬рогу забудь!
— Будеш, Химко, повелителькою світу...
— Нащо мені світ, я ось курям ладу не дам, усе в шкоді...
Похнюпився падишах:
— Без Химки не хочу й Оттоманії.
Заплакали турецькі посли і позадкували від султана. І там, де повзли вони, носами пісок орючи, тепер байра¬ки: Ближній, Середульший та Діброва.
Така була вдатна Химка на любощі.

Навздогінці за морем

Оті Химчині любощі і призвели пакульців до лиха. Як від'їхало високе посольство, ридма ридаючи, султан за Химкою і про курей забув. Цілісінькі дні Химчині кури на загаті греблися...
Опанас із батьком полуднували, коли вода заклекоті¬ла, молоді акулки шмигонули у відчинене вікно, за ни¬ми — дрібніша риба: скумбрії, ставриди, йоржики, вугри, довгопери, вусаті голкороти, тарані. Чорна тінь мурени ковзнула по садку, між порічок, а з лободи під тином ви¬гулькнула яснопуза місяць-риба та попливла над дворами, дражнячи пакульських псів. Раптом сонце яскраво-біле, іскристе, а не притьмарене водяною товщею зазирну¬ло у верхню шибку вікна. Батько відклав китового вуса, яким длубався у зубах.
— Чи се не море тікає, сину?
— А таки тікає! — гукнув Опанас, уздрівши, що коро¬ва, яка, полюбляючи сіль, на морськім дні раювала, лиже дашок над ворітьми.
Опанас осідлав коня і помчав до загати, гукаючи до пакульців:
— Тримайте море!
Та припізнилися пакульці. Грива Чорного моря уже синіла по той бік розгребеної Химчиними курми загати. Море перестрибнуло через Страхолісся, пробігло попід ирійськими стінами і муравським шляхом подалося до свого ложа, солоною піною пирхаючи. Аж у Пониззі, за Молочними водами, коли вже Кримські гори маячіли край неба, притомилося Чорне море, і став Опанас його наздога¬няти. Неждано над головою засвистіла татарська линва, і зашморг перетяв йому дихання, кинув на суху землю.

Сонце з сівера

Тільки схлинуло море, як напали на Пакуль крилаті вов¬кулаки і небо чорним покрили. Була пітьма, що людина людину на крок не бачила, і в тій непроглядній тьмі літа¬ли вовкулаки та з людей кров пили. Залишилося тої крові в пакульців з наперсток, і казали пакульці: се — кінець світу.
Але сталося диво, про яке у віки вічні розказуватимуть дітям та онукам пакульці.
У тьмі тьменній раптом зазоріло край неба з сівера, і випливло там, де сівер, на чорний небозвід живе сонце, і розпромінилося, відганяючи тьму, і крилаті вовкулаки вуглинами осипалися в Замглай, і небо знову заблакитніло, і був день, і довіку!

Опанасова душа

Продали татари Опанаса кримському ханові за тисячу шликів золота. Наказав хан Опанасові гори розсовувати, дороги прокладаючи. Опанас уночі закинув вуса на шию Великій Ведмедиці, підтяг сам себе в небо, а з Ведмедиці, що відпливала до турецьких берегів, стрибнув на перекопську землю і шурхонув у неї по самі плечі. Хан нака¬зав витягти Опанаса, пригнавши сімсот волів, і шкіру з нього зідрати на потреби ханського війська. Зідрали з Опа¬наса шкіру, а самого до каменя прикували і в соляний Си¬ваш кинули. Узяв Опанас камінь на плечі і побрів по Си¬вашу, куди Чумацький Шлях вказував.
Татари, вертаючи з українським ясиром, підібрали йо¬го, напівмертвого, в степах і знову ханові продали. Хан наказав повісити Опанаса ребром на ріг молодого Міся¬ця, аби кров'ю зійшов. Як накапало з Опанаса крові повні¬сіньке Червоне море, подарував його кримський хан ту-рецькому султанові. Султан наказав прикувати пакульця до стамбульських мурів, аби гнав по Чорному морю ви¬соку хвилю супроти козацьких човнів. Опанас, висмик¬нувши Стамбул із землі, поплив по морю, куди Чумаць¬кий Шлях вказував. Наздогнав його в морі турецький флот і розстріляв з гармат. Довго плавало по морю Опанасове тіло, аж поки не прибила його хвиля до кримських бере¬гів. Тут відживили Опанаса пісні українських бранок. Зі¬п'явся він на ноги, і знову його, слабого, вполонили.
Продав хан Опанаса чорному королю, що по той бік землі володарював, аби ніколи вже не повернувся він до свого Пакуля. Наказав чорний король залишити Опанаса в пустелі: криниці копати для караванів. Тільки ж Опа-нас крізь землю прокопався і вигулькнув у наддніпрян¬ських степах. А саме турецький султан ішов по степах по¬ходом. Наказав він вивести Опанаса на Савур-могилу, аби здаля зирнув той на свою землю, а тоді вийняти з ньо¬го душу. Побачив Опанас і Ховхлю, і Замглай, і Жерело, і ріку Живець, і Ирій, а тоді яничари вийняли з нього душу. Опанасова душа перекинулася на чайку і полинула до Па-куля, а Опанас, зоставшись без душі, повіявся в замор¬ські землі. Там наймався він вояком до чужих королів, герцогів та баронів і косив усе живе меткіше од самої смерті, бо був без душі. Урвався богові терпець, покликав він Опанаса на небо й мовив:
— Косиш ти моїх людців, Опанасе,— ліпити не всти¬гаю. За сім літ, відколи ти без душі, очей не заплющив, глину місячи...
І одказав на те Опанас:
— Хіба не ти, боже, сотворивши світ, сказав нам, го¬лодним,— і павукові, і мусі, і левові, і зайцю, і бузині, і щуці, і дубові, і карасеві, і комару, і людині: їжте одне одного і будете ситі?
Витер бог об хмару руки, занурив їх у сині небеса, упіймав у долоні землю і ськав її, поклавши собі на колі¬на. Тоді зітхнув та й подав землю Опанасові:
— Твоя правда. Візьми її і кинь у тартари...
Узяв Опанас землю і подався до тартар. Іде, а земля в його долонях тріпочеться, наче птах. Припав вухом до того клубочка, а він вицвірінькує, сокоче, жебонить із вітром, співає, похрускує, до світла пнучися, гомонить, бринить, наче вулик-бучок, повен бджіл; ніщо смерті не дошукується. Підійшов Опанас до тартар, зазирнув у чор¬ну прірву, а земля стрепенулася й затихла, смертну го¬дину свою вчувши. Не спам'ятався Опанас, як відступив від урвиська та розтулив долоні, життя землі і всьому, що на ній, даруючи. Радо задзвеніла вона на тисячі тисяч юних голосів, ніби заново сотворена, і попливла з Опанасових долонь по блакитній дорозі довкола сонця...
І забриніла в Опанасові душа, і народився він знову.

Приземлення

...Отак ми з дідом Опанасом на печі, в хмарах, баляндрасимо, аж хата наша облягла, наче човен, що пристав до берега. У кожне віконечко по сонечку зазирає, а за вік¬нами — Ховхля леліє, зелений Замглай жовтим лататтям підперізується.
Тільки дістав я з полиці зуби, а кум Хома уже поріг переступає:
— Поки ви в хмарах витали, з волі їхньої царської величності Генеральна канцелярія подарувала обох вас мені в одвічне пользованнє... Тож кожного дня лупитиму з вас шкіру на спродаж. Завтра і шкуродерів пришлю...
Мовчали ми з дідом день і всеньку ніч, а як на світ благословилося, мовив я дідові Опанасу:
— Поїду до Мрина в Генеральній канцелярії прав¬ду питати.
А дід посміхнувся у вуса, що вже затемніли над верх¬ньою губою, та й мовить печально:
— Ще ніхто, онучку, в канцеляріях правди не знахо¬див. Посадять тобі на плечі Канцеляристу — лише й того.
— А таки, думаю, поїду.

Кобила з піску

Вийшов я на берег Ховхлі. Сизий туман над водою, по сизому — ранкова зоря зайнялася. Я чистого піску в при¬горщі набрав, з води перевесел накрутив. З піску кобилу ліплю, водяними перевесла в'яжу, аби не розсипалася. Постала кобила, мов у цигана куплена. Я сонячного проміння насмикав, хвоста кобилі приштукував. Хвоста під¬няв і дух у кобилу вдмухнув.
Забила копитами кобила, головою замахала — пити. Пила з Ховхлі — сама калюжка лишилася. Химчиним курям по коліна. Русалки та водяники з ріки в болото Замглай шугонули, очеретами зашарудівши. Литвини по Ховхлі плоти гнали — кобила плоти ковтнула. Литвини викупного за плоти вимагають.
Я — охляп на кобилу, п'ятами в боки та й перемах¬нув через Ховхлю. Поїхав понад Замглаєм, дороги до Мри-на, де Генеральна канцелярія, допитуюся.

Весела подорож

Бреду по крутім хребті кобили, потом умиваючись, а на плечах моїх — Канцеляриста.
— Чому не усміхаєшся, мужичок? Може, не радий, що везеш такого значного пана?
Та й стиснув мені голову коліньми, аж в очах потьмаріло.
— Радий! Радий! — гукаю, і засміявся — на кутні.
— А що, може, я важкенький? — не вгавав Канцеля¬риста.
— Легенькі, пане, легенькі! — та й підхихикнув, аби вгодити.
А Канцеляриста знову мою голову в коліна:
— Як це такий значливець може бути легеньким?
— Важкі, ваша милість, ох і важкі...— правдиво зітх¬нув я.
— Важкий, бо дуже мудрий... — запишався Канцеля¬риста.
— Ох, паночку, — шепочу, бо вже сім потів зійшло і восьмий виходить,— дай бог вам здоров'я, яку ви вели¬ку науку посідаєте...
А Канцеляриста шкіру мені дере, під сонечком сушить і на тих пергаментах кров'ю моєю пише.
— Що ж то ви, паночку, таке мудре пишете? — питаю з останніх сил.
— А пишу, якою ногою коли ступати мусиш, везучи мене,— поважно відповів Канцеляриста.— А скоро уже канцелярія?..
— Та ось на гору виберемося, а відти і Мрин видать, паночку,— шепочу, а сам по сонечку прямцюю. Над Кан¬целяристок) пара клубочиться, і підсохлий пісок мені за комір сочиться. Добрався я кобилі до чубка, зупинився між вух. Замглай зеленіє внизу, до нього тулиться Ховхля, між Ховхлею та Оскрівкою на пагорбі панський палац з людських кісток вимурований біліє, а біля палацу на панській стайні Хомині шкуродери з діда Опанаса шкіру деруть. Тупочуться довкола діда, пилюга — стовпом. Тут дід Опанас як апчихне у бік Замглаю — вихор закрутив¬ся млинком, розчесав очерети і піщану кобилу з піщаним Канцеляристою та мною підхопив. Розсипалися від дідо¬вого апчихання в порох і кобила, і Канцеляриста.
А я полетів перекидьки з небесної блакиті в Зам¬глай.

Болото

Занурився в болотяну твань по самісінького носа. Було вже літо, болото нагрілося, і купіль сповила мене лагідно та ніжно. Заколисуюче шумів очерет, гули болотяні джме¬лі, між купинням затишно зеленіла, наче вишита на полотні, вода. Млість розлилася по моїм тілі, і я за¬дрімав.
Розбудили мене жаби. Витрішкували на мене круглі, банькуваті очища й кумкали. Над Замглаєм зоріло небо, чуже, непотрібне болотові й від того дивакувате. «Зорі блимають,— думаю.— А в болоті тепло. Мох лоскочеться. Осока з вітерцем жебонить. Качки у заводі полощуться. Жаби кумкають. І кому воно усе те треба, щоб по землі безтямно метлятися? То холодно тобі, то жарко, то муль¬ко, то болить тобі, то іншому боляче робиш, а навіщо? Все одно, рано чи пізно, а там, під Замглаєм, усі будемо». І озвавсь я, аби мене за свого на болоті мали:
— Кум-кум! Кум-кум!
— Здоров будь, Гнатку! Здоров будь, куме! — радо одгукнулося болото. Я зирк, аж то не жаби на купині, а чортенята, ріжки стримлять з темно-зелених голівок, мов свічечки. «Отой, що в пеклі, вам кум...» — хотів було я сказати щиросердо, але чомусь змовчав. Воно ж таки й так: якщо вже сидиш на болоті, не прикидайся, що ти на покуті, під божницею. А ще ніколи не було мені так за¬тишно, як у болоті, навіть під Ховхлею, під вербою, на якій груші ростуть. Куди звідси поспішати?! Сказав я за¬для ввічливості й толерантності:
— Кум!..
— Кум! Кум! Кум! — щасливо загув Замглай, аж у Чорному лісі відлупило:— Кум! Кум!
Тут забурила у заводі вода, зашумів очерет, і на моху простелився старий, підтоптаний дідько. Був гладкий з об¬личчя, погладжував барилкувате черевце і осміхався до мене по-приятельськи:
— Будь здоровий, куме Гнате! Як ся маєш? Які нови¬ни в Пакулі?
— Кум-кум! — кажу я і пильненько придивляюся. — А ви ж з яких будете?
— Не впізнаєш, Гнатку? — вдоволено зареготав дідько, повів долонею по піску, підняв машкару, і з-під маш-
кари блимнув вид пана Хоми:— Е-ге-ге, недовго мені цьо¬го разу довелося землю топтати. Зідрав я з твого діда, поки ти правду по канцеляріях шукав, три шкури, а як почав четверту драти, з'явилися перед мої очі сам пан Люципер і ласкавенько мовлять: «Давно я на тебе див¬люся, пане Хомо, і заздрю; таких шкуродерів немає в моїм пеклі і не буде ніколи. Наймаємо сарицян, сироїдів та поторочів, ті з чужинця і сім шкур здеруть, але щоб зі свого брата, як ви, Хомо,— такого ми ще не бачили. Тож міти¬мо вас узяти до пекла на головного шкуродера...» Я тут одразу зметикував, що однаково заберуть, то чи не ліпше охочого із себе вдати, аніж іти з примусу, не ми ж, вреш¬ті, пекло вибираємо, а воно нас. Став я Люциперові руки цілувати, а він мене в оберемок і сюди, під Замглай. Тепер я туточки за головного. Кум-кум!
— Кум-кум! Кум-кум! Кум-кум! — запопадливо озва¬лося болото.
— А втім, добро можна робити і в пеклі,— просторі¬кував кум Хома, погладжуючи черево.— Навіть швидше на те здасися, аніж якби був праведним. Ось хай тільки звикну в пеклі і до мене чорти звикнуть, за свого мати¬муть, аби жодної підозри. А поки що доводиться заповзя¬того з себе вдавати, де одну шкуру накажуть драти — дві деру, таке життя, Гнатку, нічого не вдієш, ось, бач, і ти в болоті по вуха...
Тут гримнуло, загуло під Замглаєм. «Кличуть! Кум-кум!» — гукнув пан Хома і прожогом булькнув у заводь.
По болоту бродила прозоро-сива, зіткана з туману, Ма¬ра і малих бісенят у поділ сорочки збирала.
«Таке воно ніщо...— думав я про Хому, пригрівшись у твані.— Шахрай і шкуродер... Але буде з ким словом перекинутися. Бо справді — куди звідси поспішати? Від добра добра не шукають...» І відчув я, що кільчуся, вко¬рінююся, наче вербовий окоренок, що обростає у воді па-гінцями.
— Кум-кум! — задля годиться гукнув я і втихомире¬но задрімав. Прокинувся серед дня. Сонце підбилося в не¬бесний чолопочок. Дика качка, поки я спав, звила гніздо на моїй голові і вже качат вивела. Качата попискували, шамотіли сухою осокою, наче дитина маківкою. У вухах заклопотано гули джмелі, що саме роїлися. У татарському зіллі видзвонювала очеретянка. По небу пливло кучмате білохмар'я. Я ніжився в теплім замглайськім багні і звич¬но мізкував про значуще: «...Сонечко сяє. Хмарки пливуть. Мох зеленіє. Пташки співають. Джмелі гудуть...»
І було мені добре, і нічого іншого я не прагнув.
Неждано крякнула качка на моїй голові, качата ше¬леснули в гніздо. З осоки вийшов вовк та, обережно сту¬паючи по зеленій моховій подушці, пішов до мене. Кача¬та й качур злетіли вгору, затріпотіли крильми над звіром. Вовк відмахнувся од них, наче від комарів, і, пожадливо блимаючи очима, потягся до качиного гнізда. Між тим я вперто думав про значуще: «Вийшов з осоки вовк. Вовк з'їсть качат. Вовка вб'є полювальник. Полювальника з'їсть хробак. Хробака з'їсть качка. Качку з'їсть вовк. Коло справедливості. Що мені до того кружеляння, одвічного як світ? Не я його придумав. А сонечко сяє. Мох зеленіє. Осока шумить...»
Тільки ж не стримався собі на безголів'я, коли каченя пискнуло у вовчих зубах, а качка каменем упала на вов¬ка. Забувши про значуще, вхопив за вовчого хвоста та як кугикну! Вовк випустив каченя, підстрибнув, настрополоханий, вище осоки і щодуху метнувся у верболози, висмикнувши мене з твані, наче ріпку. Проволікся я за вовком до берега, а там віддихався. Виправ у Ховхлі ді¬дові шаровари, що вже були на мене, наче сідло на гороб¬ця, висушив на сонечку та й подибцяв додому.

Життя

Приходжу додому, а дід Опанас з печі:
— Отеє добре, Гнатку, що ти повернувся. Поїдемо завтра панову толоку орати. Бо казав пан — четверту шкуру здере, коли не зоремо. А я вже сім літ, відколи ти поїхав, без шкури живу, кум Хома усі шкури здер, і ті, що були, і ті, які ще наростуть...
— Пожалібати б щось, діду...
— Е, онучку, хіба в нічне на луг тебе зганяю.
— Та хоч у нічне, бо їсти хочеться — душа болить.
Зняв дід Опанас зі стіни пужку та й погнав мене в ніч¬не. Сам коло вогнища дрімає, бо звик святим духом жити а я понад Ховхлею пасуся. Як розвидніло, запряг мене дід у соху, і почали ми панську толоку орати. Про правду вже й не згадуємо. І він мовчить, і я мовчу.
Як став я куціший, а дід трохи підріс, він у соху впрягся, а я за сохою вивчився ходити. Так-сяк зорали панові толоку. Причалапав додому, а хата з голодухи зсохлася, самі ребра стирчать, вітер між ребер посвистує. Ми за-ткнули дірки між ребер соломою, аби сіверець не дув, по¬клали зуби на полиці в мисниках — дід на верхню, а я вже — на нижню, та й живемо.

Скрипка

Споночіло — стукають у двері.
— Хто там? — питаю.
— З управи! — густий голос,
— То заходьте.
Аж переступає поріг панок, у чорне вбраний, у зо¬лотих зубах димить люлька з людського черепа. Сміє¬ться:
— Пізнаєш, Гнатку?
Скіпка в челюстях печі сама спалахнула. Придивився я: ніби на кума Хому з лиця схожий.
— Прочули в нас, у пеклі, що ти, Гнатку, гарно на скрипці граєш.
А я грав, ще як на небі з дідом Опанасом сонце топив.
— Та,— кажу,— відколи на землі, скрипки в руки не брав, не до грання.
— Їдьмо зі мною на банкет, там і скрипка знайдеть¬ся. Ніч пограєш нам — багатий додому повернешся. Па¬ном на всю губу житимеш.
Сів я на лаву, замислився. Знаю, що не годиться з бісотою водитися, нікому ще їхнє золото на добро не йшло, а голосочок на споді душі під'юджує: «Ну, потеленькаєш їм ніч, поки півні запіють. Не ти, то інший погодиться, а все одно чорти танцюватимуть. Зате ж у золоті додому повернешся і отоді вже правдою заживеш...»
А дід Опанас із печі:
— Не ходи, онучку, ніхто з нашого роду чортам не служив.
— Добре вам за теплим комином патякати, діду,— од¬казую з серцем.— Ніби ви мені в спадок помістя залиши¬те, а не старі шаровари.
Примовк дід Опанас: воно ніби й так. А голосочок зі споду:
«Думаєш, тобі хоч спасибі хто скаже за твоє правди¬ве життя?..»
— Їдьмо!
Одяг бриля, і в ніч вийшли. Аж біля хати карета стоїть, чорні коні копитами б'ють, і їздовий на козлах у чорному. Тільки-но сіли, як рвонуть коні, як понесуть над лісами й болотами, вітер за вікнами реве, свище. Хут¬ко домчали. Зупинилася карета біля високого, осяяного вогнями палацу. Майдан людськими черепами викладено, а майдану лискучі сходи до покоїв ведуть. А панства — і на майдані, і на сходах, і у вікнах палацу. Карети одна за одною підлітають, з карет пани з панями випли¬вають, за панями чорні чоловіки краї їхніх суконь не¬суть.
Повів мене дідько по сходах — слизькі, лоскочуться. Заходимо до зали, а то — зала чудна. Ніби саме небо, зеленими стінами підперте, зорі вгорі, як справдешні, бли¬мають. А панства в залі! Ходять, на мене подивляються, коли нарешті заграю. Тут душа моя забриніла з гордощів: бач, яка я цяця. Ставлять мене на поміст і скрипку по¬дають. Легенька скрипочка, ледве в руках чуть. Надумав я нашої, пакульської, врізати. Ударив смиком по стру¬нах, а скрипка іншої співає, руки не слухаються, самі сми¬ком водять. Замлоїло мені під серцем, проте втишкую себе: «Золота ж нагребу!.. Дам половину попові на церк¬ву, гріхи простяться...» А пани, танцюючи, мені в бриля грошвою сиплють. Ще північ не пробило, а вже бриль зо¬лота повен. Став я золото з бриля брати пригорщами та сипати за пазуху. Чим більше сиплю, тим більше хо¬четься.
Тут і столи посеред зали виросли, а на столах тако¬го насіялося, що я і в сні не бачив. І смаженого, і варено¬го, а меду та вин, хоч купайся. І мені кухлик піднесли, як ведеться, такий смашненний, стою, облизуюся. Як то добре, думаю, чортом бути, хоч і гріх! Поведешся з ними, вмовляю себе, і ти отак їстимеш-питимеш. Та вже ста¬раюся, смичок так і скаче. А з дальніх покоїв прегарні панночки в самих сорочках висипали, увсібіч клубами блискають, до панів туляться...
Аж тут півні заспівали, і все довкола померкло. Ніч глупа, осіння, дощ січе, вітер шумить, ні палацу ясного, ні панства, ні вогнів, сиджу я на купині посеред болота і бриль на колінах. Поважив — повний. «Ну,— втішаю себе,— тепер уже я багатим паном об'явлюся! Ото дід Опанас подивується...» Забрьохався геть, поки болото пе¬ребрів та додому втрапив. «Світи! — гукаю до діда Опанаса.— Будемо грошву лічити!» Той запалив скіпку, я до вогню з брилем, а бриль кінських ковтюхів повний, і з-за пазухи стайнею тхне...
Сів я на лаві та й заплакав, така гризота мене обійня¬ла. Хоч суху гілляку шукай.
— Не катуй себе, онучку,— каже дід Опанас з печі.— Не ти перший, не ти останній, Та й умовк.

Багатство

Підріс трохи дід Опанас, я й кажу:
— Женитися б вам, діду... Багату дівку, з грунтами,
знайдемо. Хазяйнуватимемо, мов справжні ґазди...
— Ех, онучку,— зітхає дід,— яка ж дівка піде за без¬штанька?
— А я, діду, шаровари вам віддам. Вони вже мене до землі гнітять, такими важкими видаються. А вам тільки й парубкувати.
Одяг дід Опанас шаровари, виправ сорочку, в якій родився, і пішли ми по Пакулю наречену шукати. Довго шукали, а таки знайшли відданицю з грунтами й хазяй¬ством. Посваталися, баба рушники подала. Ми рушником бабу залигали, ведемо до своєї хати. Баба йде селом — пакульці роти пороззявляли, така багата: рукавчик грун¬тів у руці, коза під пахвою, зозуляста курка на очкурі слі¬дом дибає. Сам пан від заздрощів до такого багатства лік¬ті кусає, геть руки собі покусав, а далі й усього себе з'їв, проте паненята залишилися.
Забагатіли ми. Висипали землю з рукавця на призь¬бі — поля-поля! Пішли до хати снідати. Поснідали, вихо¬димо: поля немає! Ми сюди, ми й туди — наче корова язиком грунти наші злизала, але ж корови нема! Бігаємо довкола хати, грунтів докликуємося — не обзиваються. Притомилися, сіли на ґанку, дід трохи не плаче: через оті грунти женився! Коли ж бабина курочка з призьби скокнула і закудахкала. Ми глядь, аж вона, несучись, наші грунти прикрила! Тепер і грунти маємо, і тепленьке ще яйце на грунтах.
— Зів'ємо з вітру сито та посадимо в нього козу, як заквокче,—розмріявся дід Опанас.—І виведе нам коза пар з десять волів, бо яйце величеньке. Дві пари волів ми собі залишимо, а вісім пар продамо та грунтів докупи¬мо. І станемо панами на всю губу. Пошиємо собі сині жу¬пани, а бабі у волосся купимо на ярмарку стрічку, щоб була вона в нас, наче попівна...
З тим запрягли ми в соху козу та й погейкуємо, аби грунти орала. Коза в борозні товчеться, рогами землю копирсає — і ні з місця.
— Перекинуся на вовка,— кажу дідові,— та й пога¬няю козу. Поки баба снідати принесе — і виоремо, поки обід зварить — посіємо та й зійде, а до вечері зіжнемо та змолотимо, щоб завтра знову зорати...
Скнарість мене пойняла.
— Мо' б, не треба, внучку? — хмуриться дід Опанас.— Душу втеряти недовго, а спробуй потім знайти...
— Та,— відмахнувся,— з вашими думками не розба¬гатієш.
Перекинувся я на вовка, коза учула вовчий дух, мет¬нулася з сохою по ниві, дід ледве встигає за нами. Я ж ще й підвиваю. Зорали поле, баба сніданок несе, коза з пере¬ляку кинулася бабі в ноги, баба упала, пшоняну кашу по ниві розсипала. Тільки б ждати, радіючи, поки зійде, а я назад у людину ніяк не можу перекинутися. А вже пси по селу валують, вовка почувши.
Підібгав я хвоста і чкурнув болотом у Страхолісся.

Дорога на небо

Сім літ блукав я по лісах, поки не злізла з мене вовча шкура і став я знову Гнатком Копитовичем. Чвалаю з лісу в Пакуль, видивляюся, де тут дідові хороми біліють. Аж стоїть край села над Ховлею та ж перехняблена, вітром підбита хатка, а на призьбі дід Опанас люльку розкурює, і не в синім жупані, як мріялося, а в синіх вилинялих щароварах, що в них я ще до Криму по сіль їздив. Біля ніг дідових кубляться в піску його діти. Уже й дядько Кузь¬ма народився, і дядько Павло, і дядько Василь, і дядько Данило, і дядько Андрій, і батько мій Грицько, і дядько Федір та тітка Наталка, і тітка Параска...
— Доброго дня, діду! Так і не розбагатіли?
— А я не розбагатів,— посмутнів дід Опанас.— Як ото орали ми з тобою наше поле та баба посіяла по зоранім пшоняну кашу, виросло просо, мов гай. Ну, думалося, оце вже нам талан. Усю осінь ми з бабою те просо язиками молотили. І намолотили повнісінький рукавчик від баби¬ної сорочки. Поклали на комині — радіємо. Давай, кажу бабі, тепера кота купимо, треба ж на хазяйство стягати¬ся. Купили кота за сім грошів. А на комині та завелися миші, рукавчик з просом прогризли. Кіт мишей вчув, стрибнув на комин, мишей не впіймав, а рукавчик з про¬сом на долівку скинув. Просо по долівці розсипалося, зо¬зуляста курка його і склювала. Коза ж усе літо на яйці просиділа і вивела не волів, а лисицю. Лисиця зозулясту курку вхопила і майнула з хати. Ми — навздогінці за ли¬сицею, не так курки шкода, як проса. А лисиця по пан¬ському полю бігла, до панського самолова втрапила, та й по ній. Вернулися ми ні з чим до хати, бачимо — як падав в комина рукавець, трохи проса в помийницю висипалося, там його зозуляста не догледіла. Пішов я по човен та вес¬ла. Весь день у помийниці човном плавав, волоком просо ловив. Наловив сім мішків гречаної каші, оце нею і жи¬вемо сім літ...
— Ось тато підростуть, женяться та я народжуся, ото¬ді вже й розбагатіємо,— втішаю діда.
— Ні, онучку,— сумно одказує дід Опанас.— Багаті¬тимете без мене. Хоч і стомив мене сей світ і шкур з мене надерли стілько, що трохи кістки не розсипаються, а ще б побув трохи з вами. Та приходив уночі янгол: бог кличе до себе метеликам крила розмальовувати. Але душу свою я залишу на землі, аби стерегла вас, поки на ноги зіпне¬теся...
По дідових словах від нашого порога до самісінького неба простелився рівний, лискучий шлях. Підвівся дід Опанас з призьби, вклонився нам і почвалав тим шляхом все вище та вище. В кінці дороги біля небесної брами біло¬крилі янголи на нього чекали. Вже під брамою зняв ша-ровари і мені кинув.
— Візьми, Гнатку,— гукнув з неба.— Поки ще наро¬дишся, буде для тебе одежина. А я у бога за пазухою і без штанів не пропаду...
Упали дідові штани на берег Ховхлі, леліючи синьо, буцім клапоть небесного шатра.
А дід блиснув грішним тілом, і небо зачинилося.

Час народжень

Сіли ми родиною за стіл пом'янути діда Опанаса, аж еко¬ном приїздить:
— Наказали пан з тебе шкіру здерти. Так що приходь завтра на шкуродерню.
Подумав я: як без шкіри лишатися, піду ліпше у гай¬дамаки. І почвалав на берег Ховхлі дідові шаровари вдя¬гати. Тільки ж були вже дідові шаровари завеликі для мене. Переліз я через рубець, ніби через вал, забрів крізь очкурню в шаровари, та й заблукав у них. Усю осінь та зиму аж до водохреща блукав між бганок, поки на мат¬ню набрів. Чую, піп на Ховхлі біля ополонки воду свя¬тить. Гукав я гукав, але ж хто мене із штанів учує?
Попрямцював я холошею, місяць чи й два ішов, на¬решті забовванів день попереду. Тільки-но вибрався із шаровар, аж і Ховхля скресла. Підхопила весняна хвиля дідові шаровари, блиснули вони синню в повені й по¬пливли за водою в Чорне море.
А я додому подибцяв.
Приходжу — батько гримає на мене:
— Де тебе лиха година носить? Народжуватися тобі час!
А він уже виріс, оженився на моїй матері й тепер мене чекає.
Радісно мені й тривожно стало: яким то я народжуся завтра?

Небилиця остання і найправдивіше

Вкотре — не знаю, але народився Гнатко Копитович та¬ки в моєму рідному селі Пакулі роботящим і майстрови¬тим колгоспним ковалем, а що кумедником та баляндрасником, то не було ще такого в світі і не знати, чи буде по Гнаткові.
Скільки й пам'ятаю себе в дитячі літа — сиджу під стіною Гнаткової кузні, роззявивши рота, а Гнатко, шкі¬ряними міхами сопучи, сіє тими оповідками, тими неби¬лицями, мов із бездонного мішка: слухати — не переслу¬хаєш, дивуватись — не надивуєшся. Очамрієш, запаморо¬чишся, голова обертом піде, та все швидше, наче колесо з гори; коли в'язи на шиї в тонюсенький мотузочок зів'ю¬ться, назад розкручується, і світ в інший бік кружеляє. Бувало, що й шпаки в роті гніздо складуть, поки Гнатка слухаєш, губи розвісивши, і сорока на голову хмизу на¬мостить, і оси всі стільники зліплять — та хіба я зумію так правдиво і щиро, як Гнатко, про все те розказати?
Поїхав я з Пакуля — не стало для мене Гнаткових оповідок, самі згадки. Жив Гнатко тихо, сумирно, то й у листах про нього не допитаєшся: живе людина, не вмерла, тільки й того. Написали лишень, як довелося Гнаткові двічі переселятися. Найперше потурбувала його сільська громада, бо порішила в центрі Пакуля, де Гнаткове обійстя, колгоспний Будинок культури мурувати. Пере¬несли гуртом Гнаткову хату, куди сам забажав — до са¬місінького річища Ховхлі, що за дідів-прадідів стала зви¬чайним рівчаком, на дні якого тільки за великих дощів і блискотіли калюжі. А це на друге літо по Гнатковім пе¬реселенні десь у полях забили підземні джерела, заяви¬лася раптом Ховхля на світ, повновода й стрімка, залила Гнатків город і вже об підмурівок хати полощеться. По¬становило колгоспне правління трохи нижче Гнаткового городу загату насипати, щоб розводить дзеркальних коро¬пів, а Гнатка переселити, куди він сам скаже.
І сказав Гнатко Копитович поставити його хату за селом, отам, де вітряки крилами вимахують у вітряні дні, на пагорбі: весь Пакуль з машинним двором та фермами, і Ховхля, і Оскрівка, і Коротулька, і Пакулька, і Жерело, і луги, і болото Замглай, перекопане торфодобувними ком¬байнами, і ліси — усе мов на долоні намальовано, а не¬бо — над самісінькою головою, навшпиньки зіпнешся — рукою до зір дістанеш. А як ішов я по приїзді до Гнатка в гості, небо хмарне було, то подекуди й пригинатись до¬водилося, щоб об хмари головою не черкати.
Гнатко сидів на колоді під двором, онукові свистка вистругував — на пенсії людина. Голова сива, а з лиця і постаттю — буцім і літ, що збігли, не було.
— Як живеться, Гнатку Копитовичу? — питаю, поручкавшись.
— Та добре живеться. Як ще.
— На горі, мабуть, скнота без сусід?
— Мо', й була б скнота, якби не гості. А то відгавкуватись не встигаю — все летять та й летять.
— Звідки ж? — дивуюся.
— Та з космосу, звідки. Розтривожили їх. То з планет та зір різних, то з Місяця. Прилітали і з Сонця, але жаркі такі, що ну їх, трохи хати не спалили, ондечки вугол уже й тліти було почав, — Гнатко кивнув на причілок. Справді, ріжок темний, присмалений, наче вогнище під стіною.— А оце позавчора, жінка саме в печі розтопила,— шурх з комина на припічок, чорне, в сажі, на ворону схо¬же. Скоцюрблене геть, хай, кажу жінці, біля вогню поле¬жить, відійде. Коли воно хвоста розпушує, а то не хвіст, а вже по-вашому, по-науковому — антена. І очі в нього — не очі, а ліхтарики, а замість ніг — дві ракети невеличкі, з веретено завдовжки. Стрекоче до мене по-нашому: «При¬летіли ми до тебе з Місяця, Гнатку Копитовичу, з тим, щоб ти летів до нас жити. Дамо тобі осібний кратер, сиді¬тимеш сидьма та в поли золоті метеори ловитимеш, а жит¬тя в нас, на Місяці, може, чував у радіо, в шість разів і легше, і довше». І вже бачу, корабель їхній в кінці го¬роду, де я вишеньки посадив, опускається. Я йому на те й кажу: «Ні, хлопче, не треба мені ані власного кратера, ані золотих метеорів, і нікуди я від своєї Ховхлі, від сво¬го Жерела і Замглаю не полечу. Бо нема мені од них рід¬нішого у всьому вашому всесвіті». Пурхнуло воно назад у комин після тих моїх слів, і корабель знявся та розта¬нув, загубився в небі. А я оце сиджу собі та й думаю: «Помру, видать, скоро, літа уже такі підходять, та й зно¬ву не деінде, а на своїй землі народжуся».
Отакими словами дов'язав Гнатко Копитович свою останню небилицю.