Іван Драч

Закохані під дощем

Примхлива ти, юрмальська осене,– дощ лихий
напосівівся,
Дощ все стьобає по морю, шмагає і влад, і невлад.
Плаче над морем дівчина, в сльозах вона і в дощі вівся.
Стоїть біля неї як вкопаний чорнявий, мов гріх, солдат.

Ридає над морем латишка в строкатому джемпері синім,
Дощі їй усі – ніпочому, і мокрий цей світ – не її,
І зводить в тужливій судомі їй плечі маленькі, дитинні,
І руки її шугають, як бджіл золотисті рої.

Вона йому так виказує, слова її пахнуть медом,
Як в Суламіфі а чи Джульєтти, вуста її – щирий мед,
А дощ понад ними шугає, спадає навкісним наметом.
Намет з дощової пряжі, закоханих щирий намет.

Бо ж їхати йому, їхати, бо ж руки лягли на погони,
Школярочко, юна пташко, а де ж той Узбекистан?
А вітер в три пальці висвистує, розлукою клято
відгонить.
Та квітне в солдатських пальцях незайманий дівоч-стан.
Бо ж їхати йому, їхати, і втік він до неї на хвилю,
І вдвох вони заховалися на пляжі пустельнім в дощі,
Аж поки шалені зливи статуї з них не виллють,
Бо губи шукають губи, бо щоки летять до щік.

Чайки плачуть над морем – море сльозами солять,
Подаруй, їм ще хвилю-хвилечку, одну хвиленьку
подаруй!..
...Під тентом чекає мати – в руці доччина парасоля.
Під другим тентом очікує мокрий, мов хлющ,
патруль...

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Іван Драч»