Примхлива ти, юрмальська осене,– дощ лихий
напосівівся,
Дощ все стьобає по морю, шмагає і влад, і невлад.
Плаче над морем дівчина, в сльозах вона і в дощі вівся.
Стоїть біля неї як вкопаний чорнявий, мов гріх, солдат.
Ридає над морем латишка в строкатому джемпері синім,
Дощі їй усі – ніпочому, і мокрий цей світ – не її,
І зводить в тужливій судомі їй плечі маленькі, дитинні,
І руки її шугають, як бджіл золотисті рої.
Вона йому так виказує, слова її пахнуть медом,
Як в Суламіфі а чи Джульєтти, вуста її – щирий мед,
А дощ понад ними шугає, спадає навкісним наметом.
Намет з дощової пряжі, закоханих щирий намет.
Бо ж їхати йому, їхати, бо ж руки лягли на погони,
Школярочко, юна пташко, а де ж той Узбекистан?
А вітер в три пальці висвистує, розлукою клято
відгонить.
Та квітне в солдатських пальцях незайманий дівоч-стан.
Бо ж їхати йому, їхати, і втік він до неї на хвилю,
І вдвох вони заховалися на пляжі пустельнім в дощі,
Аж поки шалені зливи статуї з них не виллють,
Бо губи шукають губи, бо щоки летять до щік.
Чайки плачуть над морем – море сльозами солять,
Подаруй, їм ще хвилю-хвилечку, одну хвиленьку
подаруй!..
...Під тентом чекає мати – в руці доччина парасоля.
Під другим тентом очікує мокрий, мов хлющ,
патруль...
Ще вчора джміль гудів – сьогодні вже нема, Застиг від холоду, ледь лапками він меле, Крилята задубілі не здійма І тихо й тоскно дивиться на мене…
Читати далі »
Запитав мене син, запитав мене син-білочубчик, Запитав мене, аж зітхнув, запитав: «Трава – що воно таке?» – запитав мене син. І приніс мені з лугу – штанці взеленив…
Читати далі »
На сто колін перед стома богами Я падаю: прийди мені, прийди. Звучать лихі немилосердні гами, Несуть журу холодні поїзди…
Читати далі »
Дерева мене чекають, І падає листя на стежку, І падають зорі в долоні, І падає сон у траву…
Читати далі »
Весною я Вас бачив. Бриз морський Вам чуба колошматив й серце ревне, І майстер корабля, немов Сашко який, Вам нахвалявся точеним форштевнем…
Читати далі »