Загнуздані
крижасті ясени
дрижать і рвуть гнуздечки вітру.
День вкопаний.
По щиколотки в землю.
Верба, мов день,
обчухрана, ребриста,
прорвалась
з-під землі.
І вороння,
мов залишки землі,
на сухожиллі віт
підстрибує.
День вкопаний.
І наче вершники міфічні,
стрибає вороння
і б’є під боки
обчухрану вербу крильми.
Відкинувши кору
на верболіз хилкий,
Верба буравить небо.
І синя тирса
пада на траву…
І дід Улас
стинає верболіз.
І закипа духмяність
краплинами на зрізах.
І закипа сльоза
на синьому ножі.
А дід Улас
бере бентежні стебла,
сідає під вербою…
І мудрий козуб
колесує з рук.
Верба, мов день,
німотливо
ввіткнулась у траву…
В зелений козуб
протікає тінь;
І дід Улас,
немов вечірній дзвін,
Так тихо-шепітно просіявся крізь козуб.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »