Павло Гірник

За останнім порогом

Золота смужечка дороги перетинається срібною; між ними ледь-ледь бринить павутинка часу, а далі, за суцільною пітьмою, твоє обличчя тьмяніє. Божевільний пташе з крилом лебединим і крилом орлиним, чого тобі душу такими немилосердними морозами знеможено? Чого так сумно посміхаєшся самими лише крижаними очима? Та й хто ти мені, Кармелюче, — стемніла від крові пісня чи відлуння, що вертається з незбагненних глибин пам'яті?

Сніги, Кармелю.

І такі морози,

Що крівця прикипає до ножа.
Чи вдома пан господар?

У дорозі.

Далека та дорога. І чужа.

Ні слова, брате.

Наче за Сибіром,

Висока тиша душу обляга.
Ти майже вовк. Ні розпачу, ні віри.
Болить — заколядуй до ланцюга.

А там — як буде.

Головою з кручі

Чи горілиць дивитися з води…
Отямся!

Чуєш — у корчмі смердючій

За тебе п’ють повії і жиди!

Не озирайся — вже нема народу.
Була в’язниця, а тепер корчма.
А може це і є ота свобода,
Коли усе пропито задарма?

Сніги, Кармелю.

Так було віками.

Співаємо — а діти вже німі.
…Сама пітьма стоїть над Соловками.
Сама душа летить у тій пітьмі…

Саме безголосся — гнітюче, з чужого похмілля, самі сніги — гіркі, прошиті золою. Хіба здалеку чується брязкіт кайданів. Це — етап, вічний етап народний, за яким — хвиля туману. На мить загусає час. Десь там майнули-вгадалися тернова хустина, трійко простоволосих дітей, сплутаний кінь, біла постать Долі. Крізь суцільний морок ледь-ледь починають пробиватися дзвіночки, чується кількоро слів колядки: "…золотом їх укрий, вином ся упий, за столом сиди, як вишневі сади…" — далі пітьма знову зсувається — щільно і моторошно. Згадуй, все згадуй, Кармелю, на вічному своєму етапі – і першу зустріч з Долею, що душу зранену твою хустиною пов’язала, і Великодню ніч, коли з церкви тебе, сліпого, вивела і дарувала свободу…

Прости мені, Божий світе,
Не суди напризволяще.
Доки серцю стугоніти,
Доки жити напропаще?

Доки маю всім годити
І неволю шанувати?
Простіть мені, мої діти,
Що не зміг порятувати.

Простіть мені, бо не можу,
І не буду, і не мушу.
Я зневажив Слово Боже,
Прогуляв я свою душу…

А от і на весілля занеслося… Чиє не чиє, — аби погуляти, горілочки за молодих і за свої кайдани хильнути та й тому догодити, хто повніше наллє. Гоп! Гоп! Закрутилися, вузлами в’язалися здичавілі голоси, гвалтом і кров’ю подихнуло. Доле-доленько Кармелюкова! Згориш, обвуглишся від глуму й безчестя, спопелієш од байдужості людської; осатаніє твоє весілля, заклякне, а тоді застогне, рушить, як старе немазане колесо, закрутиться з диким свистом, одірветься й покотиться, лишаючи кривавий слід…

Отче наш, останній заповіте,
Я стомився жити. Не суди.
Маю світ, в якому тільки вітер —
Ні землі. Ні неба. Ні води.

Отче наш, скажи мені,

за віщо

Ти мене вертав до цих полів,
Де куриться рідне попелище?
…Я тут був. Я сам усе спалив.

Дякую за біль несамовитий.
Дякую, що був я сам-один.
Отче наш, за що мене судити?
Я твій підлий раб чи блудний син?

Поволі розвидниться. Сяде Кармель за довгим столом у напівзруйнованій церкві. Питиме й співатиме свою пісню, в якій і стогін, і плач, і сміх дитячий, і "жару йому в халяви, жару", і "проклинаю…" Співатиме, поки не сказиться голос, поки не вихопить свічка із важкої пітьми задубілі обличчя побратимів. Падатимуть з небес дзвони. Торохтітимуть на вітрах криваві крила рушників. Добрий вечір тобі, пане господарю… О, який моторошний твій п’яний сміх, Кармелю! Чого кидаєш чаркою в пітьму, чого ножа на серці гостриш? З тої пітьми, як з могили, тільки жид з обмерзлими рушниками повертається. І півень крикне, і за ножа схопишся, і сам себе не впізнаєш…

Пропивай свою душу — а більше нічого нема.
Пропивай, заливай, бо не годен себе відтужити.
Гайдамацьким ножем ще заробиш

на шклянку вина —

І вгамується серце, яке не дає тобі жити.

Наливай, наливай, наливай, наливай самоти —
Хай відпустить тебе назавжди з кам’яної недолі!
Хто підкаже Кармелю,

куди йому, грішному, йти,

Коли тільки в тюрмі почувається, наче на волі?

Пропивай Україну — а більше нічого нема.
Із ножем у халяві востаннє збирай своє військо,
Для якого свобода дешевша від кухля вина,
Бо ти сам і судив, і карав,

і кохав по-злодійськи.

Сатаніє вода, що порвала свої береги,
Обступає пітьма —

тільки вітер і попіл над нами.

Озирається раб, що розбив на собі ланцюги,
І дає йому воля ножа, самоту і кайдани.

Наливай,

наливай,

наливай,

наливай,

наливай!

Все зотліло в душі — і волаєш до Божого Сина:
— Чуєш? Чуєш мене? Не рятуй — покарай! —
І — нікого-нікого. Відлуння. І кров по коліна.

…Такі сніги, така імла, така туга, що не виповісти.
…Боже мій милий, від чого серце мало не стає?

1994

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle