Золота смужечка дороги перетинається срібною; між ними ледь-ледь бринить павутинка часу, а далі, за суцільною пітьмою, твоє обличчя тьмяніє. Божевільний пташе з крилом лебединим і крилом орлиним, чого тобі душу такими немилосердними морозами знеможено? Чого так сумно посміхаєшся самими лише крижаними очима? Та й хто ти мені, Кармелюче, — стемніла від крові пісня чи відлуння, що вертається з незбагненних глибин пам'яті?

Сніги, Кармелю.

І такі морози,

Що крівця прикипає до ножа.
Чи вдома пан господар?

У дорозі.

Далека та дорога. І чужа.

Ні слова, брате.

Наче за Сибіром,

Висока тиша душу обляга.
Ти майже вовк. Ні розпачу, ні віри.
Болить — заколядуй до ланцюга.

А там — як буде.

Головою з кручі

Чи горілиць дивитися з води…
Отямся!

Чуєш — у корчмі смердючій

За тебе п’ють повії і жиди!

Не озирайся — вже нема народу.
Була в’язниця, а тепер корчма.
А може це і є ота свобода,
Коли усе пропито задарма?

Сніги, Кармелю.

Так було віками.

Співаємо — а діти вже німі.
…Сама пітьма стоїть над Соловками.
Сама душа летить у тій пітьмі…

Саме безголосся — гнітюче, з чужого похмілля, самі сніги — гіркі, прошиті золою. Хіба здалеку чується брязкіт кайданів. Це — етап, вічний етап народний, за яким — хвиля туману. На мить загусає час. Десь там майнули-вгадалися тернова хустина, трійко простоволосих дітей, сплутаний кінь, біла постать Долі. Крізь суцільний морок ледь-ледь починають пробиватися дзвіночки, чується кількоро слів колядки: "…золотом їх укрий, вином ся упий, за столом сиди, як вишневі сади…" — далі пітьма знову зсувається — щільно і моторошно. Згадуй, все згадуй, Кармелю, на вічному своєму етапі – і першу зустріч з Долею, що душу зранену твою хустиною пов’язала, і Великодню ніч, коли з церкви тебе, сліпого, вивела і дарувала свободу…

Прости мені, Божий світе,
Не суди напризволяще.
Доки серцю стугоніти,
Доки жити напропаще?

Доки маю всім годити
І неволю шанувати?
Простіть мені, мої діти,
Що не зміг порятувати.

Простіть мені, бо не можу,
І не буду, і не мушу.
Я зневажив Слово Боже,
Прогуляв я свою душу…

А от і на весілля занеслося… Чиє не чиє, — аби погуляти, горілочки за молодих і за свої кайдани хильнути та й тому догодити, хто повніше наллє. Гоп! Гоп! Закрутилися, вузлами в’язалися здичавілі голоси, гвалтом і кров’ю подихнуло. Доле-доленько Кармелюкова! Згориш, обвуглишся від глуму й безчестя, спопелієш од байдужості людської; осатаніє твоє весілля, заклякне, а тоді застогне, рушить, як старе немазане колесо, закрутиться з диким свистом, одірветься й покотиться, лишаючи кривавий слід…

Отче наш, останній заповіте,
Я стомився жити. Не суди.
Маю світ, в якому тільки вітер —
Ні землі. Ні неба. Ні води.

Отче наш, скажи мені,

за віщо

Ти мене вертав до цих полів,
Де куриться рідне попелище?
…Я тут був. Я сам усе спалив.

Дякую за біль несамовитий.
Дякую, що був я сам-один.
Отче наш, за що мене судити?
Я твій підлий раб чи блудний син?

Поволі розвидниться. Сяде Кармель за довгим столом у напівзруйнованій церкві. Питиме й співатиме свою пісню, в якій і стогін, і плач, і сміх дитячий, і "жару йому в халяви, жару", і "проклинаю…" Співатиме, поки не сказиться голос, поки не вихопить свічка із важкої пітьми задубілі обличчя побратимів. Падатимуть з небес дзвони. Торохтітимуть на вітрах криваві крила рушників. Добрий вечір тобі, пане господарю… О, який моторошний твій п’яний сміх, Кармелю! Чого кидаєш чаркою в пітьму, чого ножа на серці гостриш? З тої пітьми, як з могили, тільки жид з обмерзлими рушниками повертається. І півень крикне, і за ножа схопишся, і сам себе не впізнаєш…

Пропивай свою душу — а більше нічого нема.
Пропивай, заливай, бо не годен себе відтужити.
Гайдамацьким ножем ще заробиш

на шклянку вина —

І вгамується серце, яке не дає тобі жити.

Наливай, наливай, наливай, наливай самоти —
Хай відпустить тебе назавжди з кам’яної недолі!
Хто підкаже Кармелю,

куди йому, грішному, йти,

Коли тільки в тюрмі почувається, наче на волі?

Пропивай Україну — а більше нічого нема.
Із ножем у халяві востаннє збирай своє військо,
Для якого свобода дешевша від кухля вина,
Бо ти сам і судив, і карав,

і кохав по-злодійськи.

Сатаніє вода, що порвала свої береги,
Обступає пітьма —

тільки вітер і попіл над нами.

Озирається раб, що розбив на собі ланцюги,
І дає йому воля ножа, самоту і кайдани.

Наливай,

наливай,

наливай,

наливай,

наливай!

Все зотліло в душі — і волаєш до Божого Сина:
— Чуєш? Чуєш мене? Не рятуй — покарай! —
І — нікого-нікого. Відлуння. І кров по коліна.

…Такі сніги, така імла, така туга, що не виповісти.
…Боже мій милий, від чого серце мало не стає?

1994