Павло Мовчан

З далеких літ дитячих

Жовтільниця цвіте попід старим парканом,
за ним — замшілий дім. Він має повно літ.
Мов крапля, у вікні цвіте прегречна панна,
вона перебира губами бузу цвіт.
В приземистій вербі є потайне дуплиння,
у ньому білий лист, змережений слізьми,
бо замість слів цвітуть три плями світло-сині,
розмилося чорнило, аби любов розмить…
Не вичитать мені, не вимислити й слова,
так розповзлося все і схоже на п’ятак.
І важко розгадать ту пляму загадкову,
те дивне знамено, гірко-таємний знак.
І в розпачу — в бур’ян високий, прегустющий,
де під листком щавлю кропив’яний амур
горохові стручки так падковито лущив,
що до зальотних справ геть байдуже йому.
Пучечок кропиви у сайдаку зів’янув,
і лук без тятиви лежить, немов патик…
— О, як я вас кохав, моя маленька панно, —
не виповім того, бо зжалений язик…

1983