Олесь Бабій

З циклу Пісні з-поза крат

I.

За мрiї, сни про волю, за пiснi,
що нарiд кликали до бунту, бою,
судилося покутувать менi,
пройти крiзь пекло, назване тюрмою.

Ще вчора був я мов орел вiльний,
а нинi в руки вгризлися кайдани.
Володар мiй – тюремний вартовий
мiж мурами, де й сонце не загляне.

Минає день, минає сотня днiв.
Година кожна – океан безмiрний.
Одне лиш чую – брязкання ключiв,
одне лиш бачу – крати, мури сiрi,

а уночi, як збуджуся зi сну,
я часом чую крики i стогнання
катованого в'язня, що стiну
проникли з келiй слiдства, катування.

II.

Вчинили суд, зiйшлися на наради
й рiшили: – Винен. Злочин бунту, зради.–
Вночi, у залi довгiй i широкiй
читали присуд нам: – Чотири роки! –

Суддi, суддi, новiтнi злi Пилати,
як легко вам цей присуд прочитати,
як тяжко вiк у тюрмах коротати!
Хто з вас поняв, що ось у цю хвилину
вкопали ви у грiб живу людину
за те лише, що любить Україну!
Пiдсуднi, ми складiм присягу тут:
– Колись суддiв поставмо перед суд!

III.

Три кроки вздовж, три кроки вшир,–
ступаю тут, то там,
мов замкнений у клiтцi звiр,
все одинокий, сам.

Вперед три кроки й три назад
не раз я так пройшов,
i в кожну мить бiль, наче гад,
пив з мого серця кров.

Лише три кроки до вiкна
i до дверей стальних.
Яка нiч довга i сумна
в цих мурах кам'яних!

Три кроки знову до стiни,
сюди й туди ще раз.
Так лiто, осiнь, днi весни
й зима, так цiлий час.

Залiзо там, залiзо тут
i крати тут i там,
i все лиш бачу погань, бруд
i варту коло брам.

Три кроки раз i вдруге три,
так тисяча разiв,
i все в душi бунтарний крик
без скарги i без слiв.
I знов три кроки, мур, стiна.
Коли ж терпiнь кiнець?
Чому ж та мука престрашна
не розрива сердець?

Три кроки вздовж, три кроки вшир.
О, браму вiдчинiть!
Менi ж колись свiт не мав мiр,
був завузький весь свiт!

IV.

Товаришi, не спiть цiєї ночi
й простiть, що я вас побудив!
Суд наших друзiв засудив
на смерть, i, хоч вони невиннi,
їх, може, поведуть вже нинi
кати, сторожi i жандарми
на мiсце виконання кари.
Якраз тепер в будинку кримiнальнiм
суддi ведуть наради вирiшальнi!
I в'язнi, наче на тривогу,
зривалися, вставали iз барлогiв.
З-за крат вже мiсяць блiдолиций
глядить i сiє ясний жмут
промiння на тюремний кут
i в закамарки у в'язницi,
де в'язнi в тишi, у мовчаннi
ждуть на вiстки новi, останнi,
ждуть в неспокою, у напрузi
на вирiшення долi друзiв.
Яка зловiща тишина,
яка страшна така хвилина,
коли на смерть вже жде людина!
Минає нiч. Вже з-поза крат
iз келiй видно, що свiтає,
i в'язень в'язня питає:
– Помилують? Вкарають без пощад?
Хтось нагло прошептав нараз:
– Вже командир принiс наказ.
Глядiть, дивiться до вiкна!
З кватири вже надходить кат;
зi сходiв чути стукiт, кроки...
Ви чули? з келiї над нами
дверми хтось брязкнув десь, ключами! –
Вже видно постатi виразнi
засуджених на смерть двох в'язнiв.
Так, то вони iдуть подвiр'ям,
його повiльним кроком мiрять.
Веде їх кат i полiцай
туди аж ген, за муру край,
де наш Луцейко i наш Крупа
де наш Луцейко i наш Крупа
колись вiд куль упали трупом.
Iдуть, iдуть
на останню путь;
в них скованi в кайданах руки.
Вони всiм нам
шлють вже привiт останнiй свiй.
В життю остання їх тепер хвилина,
вони все ж кличуть у хвилинi цiй:
– Нехай живе Русь-Україна! –
З-за крати я вже бачу здаля
двох в'язнiв, ката i капраля,
i бачу вартових при зброї,
i як тi два борцi-герої
iдуть у дивному спокої,
iдуть за мур,
де шибениця вже готова
й на нiй вже петля, шнур
звисає з дубових стовпцiв,
чекає на обох борцiв.
Спадає снiг бiлесенький, пухнатий
на ржавi крати,
на шибеницю й двох борцiв,
яких iмена лiтопис запише:
– Бiлас Василь, Дмитро Данилишин –
I спiвом в'язнi мурами стрясли:
– Ви жертвою в бою нерiвнiм лягли.

VIII.

Лиш тут, у царствi кривди, зла, неволi,
пониження у келiях тюрми,
пiд тягарем терпiння, гнiту, болю
цiнити волю научились ми.

Лиш тут, де навiть кожний крок людини
i кожне слово, кожний крок i рух
зневаженi, закутi щохвилини,
ми взнали, як свободи прагне дух.

Лиш тут, де бiль, нудьга страшна, недоля
i янгола змiняють в сатану,
пiзнали ми, що в свiтi тiльки воля
пiдносить душу у височину.

Марнi всi злиднi, голод i недуга,
утома, сум i туга в самотi,
дружини зрада, смерть сестри чи друга,
коли хоч вiльнiсть маємо в життi.

Аж тут ми взнали у журбi, знесиллi
красу боєвищ, барикад, твердинь
й шануєм тих героїв, що в Бастиллi
клялись: – Будь вiльний все або у бою згинь!

Лиш у тюрмi, де i вночi, i рано,
щодня, щороку все душа в огнi,
де кат на в'язня жде все безнастанно,
ти скажеш: – Тi щасливi, що вiльнi.

Аж тут згадаєш у святiй пошанi
усiх, що так гнили, як ми гниєм,
нiде нiкому на землi не знанi,
конали в сiрих келiях тюрем.

Згадаєш ти, все бачачи кнут, крати,
усiх, хто в бою за свободу згас,
з'явиться Данте, Бруно, тiнь Сократа,
i Кальнишевський, i Шевченко Тарас.

Згадаєш ти, як Байрон бунтiвничий
вмирав за волю Грецiї в борнi,
як запорожцi у козацькiй "Сiчi"
життя складали в жертву вiтчинi.

В тюрмi вiдкрив я правду, кров'ю злиту:
Свобода – Божий найцiннiший дар,–
то й крiзь вiкно тюремне кличу свiту:
– Народи, Волi ставте свiй вiвтар!

IХ.

Днiв тисячу прожить ще мушу
в цiй келiї, на днi життя,
тюрму проклявши проклятущу,
ждучи iз неї вороття.

Ще тисячу ночей безсонних,
i тисячу разiв ключар,
замкнувши дверi, з них прокльони
пiшле менi й погрози кар.
Ще тисячу разiв вечiрнiй
дзвiнок покличе нас до сну,
i гляну в тузi неiзмiрнiй
за крати, волю й свiт спiмну.

Ще тисячу разiв нам страву
внесе в темницю посмiтюх.
Вiд тої страви й пес кульгавий
сказився би i здох би й спух.

Ще тисячу разiв на прохiд
пiду з бандитами навкруг,
злочинцiв стрiнувши жорстоких –
убивць, шпiонiв i злодюг.

Ще тисячу разiв сторожi
ходитимуть за мною вслiд,
i погляди їх зловорожi,–
то буде лиш один привiт.

Ще тисячу разiв у грудях
озветься бунт i зойк нiмий:
– За що так нас карають, судять,
чому терпиш, народе мiй?

ХI.

В цiм домi кари, в царствi злоби, мести,
де все лукаве, пiдле i вороже,
спокiйно, гордо хрест мiй перенести
спокiйно, гордо хрест мiй перенести
дай менi, Боже!

Були хвилини, я питав: – Навiщо?
За кого так терплю я? Надаремно!
Хай утiкає думка ця зловiща
з-за стiн тюремних!

Я хочу вмiти з усмiхом умерти
в тюрмi ворожiй
i вiрити, що не надармо жертви
й життя положу!

Хай радше згину, нiж я мав би впасти
i на колiнах
у ворога просити нинi ласки
в зрадливих змiнах.

Я втомлений, нiм ще прийняв посвяту,
втомив мене мiй давнiй шлях колишнiй,
хай нi на мент я не пiду на зраду,
Всевишнiй!

Було, спочинку прагнув я у гробi.
Не дай, щоб я, мов кволi боягузи,
iз поля бою втiк у пору проби,
Iсусе!

Ти був розп'ятий без грiха, провини,
мене кати теж без вини карають.
Дай за мiй бiль добро для України,
благаю!

ХIV.

I знову осiнь золотить
за мурами берези i тополi.
Засни мiй смутку, серце, цить,
вже близько день моєї волi!

Остання осiнь на полях
снує срiблясте павутиння.
Минає все, кiнчиться шлях
мого ув'язнення, терпiння.

Четверта осiнь. Кiлька лiт
не бачив я дерев, нi квiття,
не бачив, як на небозвiд
iсходять зорi i як свiтять.

Не бачив сонця, гiр, лiсiв,
не бачив усмiху дитини,
не чув, як соловейка спiв
злiтає з кущика калини.

Не чув я, як шумить рiка,
дiброва, що вночi заснула,
людини жадної рука
руки моєї не стиснула.

Остання осiнь, i менi
вже воля усмiхи шле дружнi.
Так, жаднi муки не страшнi
для тих, що мужнi.

Душа – храм радости, надiй.
Чому я падав у знесиллi?
О друзi, в'язнi молодi,
як жаль менi вас, друзi милi.

Не люте горе, а вина
ламає душу, мiць людини.
I жадна жертва не страшна
за волю, славу України.

Остання осiнь. В грудях спiв –
минула буря-завiрюха.
Я аж сьогоднi зрозумiв:
Найбiльший грiх – то слабiсть духа!

В тюрмi остання нiч! Ах, цить!
Вже браму вiдчиня сторожа.
Я свiт обняв би! Мент! Ще мить.
Я вiльний! Бачу сонце! Боже!

 

 

Тюрма. 1932-1936. Львів-Дрогобич

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Олесь Бабій»