Вже в золоті лани, і вітер кличе зорі
до себе в бур’яни пограти в «ґулая».
Вже змолотили хліб, і холодно надворі,
і холодно в саду. Та не самотній я.

Огонь твоїх очей задуманий і синій
невпинно, п’яно п’ю. Й ясніє кожну мить
проміння крізь вікно і тане на коліні
заголенім твоїм... а листя шелестить...

і стукаються в скло розвіяні краплини;
я ж чую, як кричать далекі журавлі
своє «курли, курли» одвічне і незмінне...
а місяць нахиливсь і спить біля колін.

І ось проснувся він, бліді цілує пальці,
кладе рожеву шаль на стегна золоті —
кохання тихий дар моїй маненькій Гальці,
її цілує знов, цілує і летить

на золоті лани, де вітер кличе зорі
до себе в бур’яни пограти в «ґулая».
Вже змолотили хліб, і холодно надворі,
і холодно в саду... Та не ревную я.