Випадкові люди, випадкові
проживуть у мирі, у любові,
а кохані, рідні, найдорожчі
про маєтки дбатимуть, про гроші,
вчитимуть нарощувати плечі…
І гукнеш тоді у порожнечу:

“Що від них зостанеться на світі?!”
І почуєш: “Вітер… вітер… вітер!”
“Що ж тоді зостанеться з епохи?”
І почуєш: “Попіл… попіл… попіл!”
Позіхнеш: “Ну, хто таке повідав?”
Вийдеш, непомічений, з Аїду.
Зорі справжні. Ніч над головою.
Тінь твоя, Вергілію, з тобою.