Вимучує, ховається і никає
У кожнім слові впертий вереда.
Усенький час залізний дідько Ніколи
Його колише й в очі загляда.
Морочиться не день і не годиночку,
Навчає по розумних книжечках.
А вибита і виклята дитиночка
Кричить собі у мокрих пелюшках.
З усіх суєт натіпані і виткані,
Непрошені, невчасні, бо не зву,
Голодні, голосні і незацитькані
Вночі слова випручуються з вуст.
Замліле серце вирубцюють ліками
І зашпори лишатимуть в душі,
Аж поки знов залізний дідько Ніколи
Не приколише їх на спориші…
Чуєш, брате соколику, відлітали гуси… Вже й поля позамерзали, і дощі загусли, Вже й морози невсипущі підпалили крила. От і впали біля хати старого Кирила…
Читати далі »
Запитують мене у класі діти: — Скажіть, письменник скільки заробля? …Відкіль оця хвороба — все на світі Ще змалечку підбити до рубля…
Читати далі »
У долонях твоїх спалахне чорнобривцем тихий огник печалі. Не шукатиму слів. Буду слухати дощ. Сповідатимусь мовчки…
Читати далі »
Про це нагадають долоні. І скроні. Таке не примариться в сні. …Орали город мій знесилені коні І падали в борозні…
Читати далі »
…Одцвіте, наче сонях, колишнє село, І Маруся зів'яне, як м'ята. І рушник одцвіте — перебите крило, На якому уже не літати…
Читати далі »