Воно прийшло і грюкнуло в повіки:
і срібний сон скотився із-під вій,
і день почався від моїх очей,
і я почався знову сам від себе.
Парує сонце кавою у склянці
і на тарілці мружиться, мов кіт.
І тіні кружеляються у танці
і кружлять, кружлять завіконний світ.
Іду, щоб з яблук вицідить дозрілля,
думки губами
перебгать в слова.
І бусель так журливо прокивав,
аж боязно, що більше не зустріну.
Поглянь! Малюк в ковбані сонце ловить
(в нього своє, а в мене…
де моє?) —
тріпоче сонце на його долоні,
і він кричить, що в нього сонце є!
Я підійшов і тихо мовив:
— Позич мені, а ти собі ще зловиш.