То як Семен із заходом сонця вернув додому, то застав на своїм подвір'ї п'ять
кованих возів, набитих всіляким добром, ще й колиска наверху була. Коні коло
возів добрі. А на приспі сиділи старі й молоді, самі незнайомі. То Семен старий
і босий, з черевиками через плечі, сказав:
— Славайсу Христу, люди добрі! Відки ви і як вас маю звати?
— Ми буковинські, война вігнала нас із дому; я є Данило, а це коло мене моя
жінка Марія, стара вже; а це мої дві невістці з дітьми, та донька, також з
дітьми; та хочемо у вас переночувати, як приймете.
— Ночуйте, та будьте гостями. Сяду я коло вас, та побалакаю з вами, а жінка най
варить вечерю. Вона в мене друга, молода і годна, як схоче.
— А це в мене перша, уже п'ятдесят років, як за мною, та тепер здуріла, та
поховаю я єї десь на роздорожу, бо розум свій загубила під колесами. Доки ще з
фіри виділа наше село, то плакала та з воза тікала, та невістки здоганяли, а як
не вздріла вже свого села, та заніміла. Та сидить отут німа межи внуками...
— Бадю Даниле, не дивуйте! Вона лишила слова свої на вікнах та на золотих
образах в свої хаті, то вони, як пташечки, б'ютьси по порожні хаті, як сироти.
Молитви щебечуть по вуглах, а баба без них німа буде... А підіть ви до великої
хати та перед святим Николаєм проведіть єї молитву; може, народитьси в ні слово.
То оба старі затягнули бабу перед образи й голосно говорили молитву. Та баба
мовчала.
— Загубила вона свої слова коло своїх свєтих та й там їх відшукає.
Знов на приспі.
— Не моє діло питати, але чого ви кованими возами та вороними кіньми та з дітьми
молодими землю свою покинули?
— Бадю Семене, на вороні коні та на вози ковані я склав свої діти, аби їх на
наругу не подати. Як попа з попадею скували та повезли в гори, як професора
взєли вночі бог вість куда, а віта повісили серед села і поклали жовніря, аби
хто не поховав, то я відрікси землі та й кров свою наклав на ковані вози, аби
ніхто єї не споганив. Цар православний, а ми православні, та й зрада. Це раз; а
другий раз — москаль іде і сонце залягає. І Хина, і Сибір, та дикий нарід з
цілого світа; старих ріжуть, молоді жінки гвавтують та цицки відрубують, а малі
діти ведуть у колію та розкидають по пустих землях у далекім царстві... Та вікна
в селі посліпли, а дзвони заніміли. Кара божа спустиласи на нас за гріхи цілого
світа. І від тєжкої руки господа милосердного я пробував кров свою, діти мої,
забрати в мир хрещений.
— Кличуть вечєріти, Даниле, а бога не гнівіть своїм нерозумним жалем.

* * *

Їжте та досєгайте ви, птахи, що летите, не знати куди. А ми, Даниле, оба
покушіймо цеї гіркої, та, може, старі наші плечі від землі відвернутьси вгору.
Вечеря не була нікому мила, лиш оба діди попивали горівку та також страви не
брали в рот.
— Ідіть ви, діти, спати зі своїми дітьми, най вам бог ясні сни намалює, а ми,
старі, ще побудемо.
— Даниле, коби-сте не гнівалиси, то я би щось сказав вам.
— Я розум і гнів лишив на своїм подвір'ї; можете мене і вібити, бо я, видите,
старий птах, та без гнізда.
— Старий птах най гнізда старого не покидає, бо нове збудувати вже не годен. Бо
ліпше, аби єго голова у старім гнізді застигла, як у яру при чужій дорозі.
— Правда, Семене, правда, за це слово я вам дєкую...
— Та куда ви си вібрали? За панами і за жидами? Цісар має для них касу отворену,
а вам каса заперта. Як увідете у чужий язик, у великі студені мури, то доля
розфурєє вас по каміню, і лиш снитиси вам буде наша красна земля, а руки
закостенілі будуть з непам'єті сіяти на сміх панам, що спацірують, яру пшеницю
по каміню. Бог не прийме вас до себе з того каміня, але віде перед свої ворота,
як вас уб'ють на ваші землі. Вертайтиси на свою мнєконьку землю, а там буде вас
бог благословити і на шибениці...
— Грішний я, Семенку, грішний перед богом і перед вами. А то в мене ниви, як
вівці добре годовані, чорні та кучеряві. Я зараз завертаю вози до схід сонця,
аби бога не гнівити...
— Наше діло з землею; пустиш єї, то пропадеш, тримаєш єї, вона всю силу з тебе
вігортає, вічерпує долонями твою душу; ти припадаєш до неї, горбишси, вона з
тебе жили вісотує, а за то у тебе отари, та стада, та стоги. І вона за твою силу
дає тобі повну хату дітий і внуків, що регочутьси, як срібні дзвінки, і
червоніють, як калина... Не йди, Даниле, з панами та з жидами, не шукай царя, бо
тобі царя не треба; все якийсь прийде до мужика, аби податок брати...
— За ваше слово, Семене, най вам бог дасть усе найліпше; я вертаю додому, най си
діє божа воля.
Та й баба Марія заговорила:
— Ідім, Даниле, додому, ідім.
— Ат сука баба, як вішло на єї, то зараз заговорила!
— А тепер пиймо на «будьте здорові»; дай боже, аби-м лиху годину перебули, а як
пімремо, аби наші кості зогнивали в наші землі.
І пили оба діди, та й стара баба з ними, та співали. Баба сиділа в середині, та
кріпко обіймала обох руками, та проводила пісні:

Лишень моя мила,
Як голубка, сива,
Вона спати не лягає!
Дитину колише,
Дрібне листя пише,
З буйним вітром розмовляє...

Та так вони співали до зорів, а на зорях ковані вози заклекотіли, і Данило
вертав додому.
А як сонце сходило, то оба діди прощалися, цілували себе в чорні руки, а червоне
сонце кинуло їх тіні через межі, далеко по землі.